Навіть коли знайдеш мене,
ти не дізнаєшся, що я таке
Пітер Воттс. З офіційного сайту
Голем падав у небо. Згодом горизонт втратив кривизну, майже вирівнявся і стало зрозуміло, що зовсім навпаки. Під ступнями поверхня, а небо лише слабко тисне на плечі. Не мої – големові. Це фіксують його сканери. Камери, тим часом, замість обшарювати імлу внизу, вчепилися у цятку транспорту, що завис на низькій орбіті. Транслюють зображення у шолом.
А щоб тебе! І так страшно… Чи це голем надію вселяє, що я тут не один і обов’язково повернуся? Ач, який мені екзоскафандр турботливий дістався!
– Все буде добре! – мовив уголос, щоб відволіктися.
До поверхні десять кілометрів. Ще трохи, і час гасити швидкість. Голем – міцний горішок, проте навряд витримає падіння з орбіти.
Щось відчутно шарпнуло скафандр. Я тихо лайнувся. Пил, чи, швидше, шмат льоду у атмосфері. Не критично, проте, неприємно.
Ми настільки мало знаємо про Плутон, та вже висаджуємося. Якби не дивний сигнал, що зафіксувала обсерваторія на Калісто – найближчі років сто дослідженням би займалися зонди та автоматизовані станції.
Так і було три роки, та автоматика лише локалізувала сигнал. Зонди на поверхні не відшукали джерело.
І от – черга людини ступити на Плутон. Моя, себто.
Скафандр запищав. До поверхні – два кілометри. Парашут відкрився, голема смикнуло. За тридцять секунд я увімкнув компенсаторні двигуни. Звісно, можна сідати на них, проте скільки я тут пробуду і на яку висоту доведеться стрибати – невідомо.
Добряче штурхнуло, голем завалився, покотився по рівнині. Не таким я уявляв перший крок на Плутоні. Гадав, як Ніл Армстронг, впечатаю підошву, скажу щось пафосне. У дійсності вийшов кульбіт і відбірна лайка.
Підвівся. Голем нашорошився антенами і пеленгує сигнал, я роздивляюся краєвиди. Крізь каламутну суспензію видно підніжжя гір. “Два кілометри сто сімнадцять метрів”, – підказав скафандр. Позаду простяглася рівнина Супутника. Дме слабий вітер, носить дрібну сніжну крупу. Вона тихо шарудить об алмазну броню. Звісно – гра підсвідомості, не можу я такого чути.
Голем запеленгував сигнал, вивів напрямок на дисплей. У динаміках чутно розмірене цокання, ніби поруч ввімкнули метрономом. Тік-ток.
~
Дивина. Пеленг чітко вказує на місцину, а джерела сигналу не має. Ледь не навколішках облазив усе. Саме голе каміння впереміш із шматками льоду. Чи може якісь шуми і фони заважають? Хоча, що ж тут перешкоди створить? Отож. До транспорту на орбіті сигнал проходить же. Голем з ним щодесять хвилин пінгуються – протокол безпеки. Тож не перешкоди – точно.
Лишається дертися в гори. Правда, дертися – не те слово. В големі та при низькій силі тяжіння – майже дитяча прогулянка. Вперед!
~
От і дитяча прогулянка! Голем не втримав рівноваги, я не встиг ввімкнути двигун – і гримнули в ущелину. Не дуже глибоку, проте зверху лавиною присипало.
Скафандр увімкнув усі датчики. Так і є, привалило незначним шаром, переважно лід. Розгребу. Стоп, це що?! Здається, печера. Ще й сигнал став чіткішим. Невже шукали не там де потрібно? Чи зонди не знайшли ущелини?
Запасів кисню годину. Трясця, що ж робити? Відкопуватися? Обстежувати? Відчуваю, відповідь у печері.
Врешті, голем розбере завал сам, навіть якщо приспить мене. А транспорт спуститься по міткам кріофарби на скафандрі – черговий захисний протокол.
Тоді – уперед!
Світло прорізає пітьму, дробиться, заломлюється в прозорих сталактитах і сталагмітах. Підлога всипана шаром обридлого сніжно-кам’яного пилу. Напевно, він противно рипить під ногами.
Вузький лаз поступово розширюється, вже можу випростатися на увесь зріст. Сигнал все чіткіший. Це ж треба так вдало впасти.
Раптом під стіною щось зблиснуло. Придивився. Якийсь камінчик. Дивний, переливається усіма кольорами.
Схилився, підняв знахідку. Ледь не випустив. Навіть крізь броню голема мене ніби струмом вдарило. Тік-ток став оглушливим, за мить зник. Я підніс камінець впритул до шолома. Щось було всередині, клубочилося туманом. Барви хаотично змінювали одна одну, ніби гіпнотизуючи.
Пищав скафандр, проте сил відвести погляд не вистачало. І тут голем почав транслювати, я помітив це краєм ока. Неймовірним зусиллям волі зиркнув на дисплей.
На дисплеї з’явилася лінія, заламувалася під неймовірними кутами, допоки не стала нагадувати гори. Згодом додалася фігурка. Було дуже схоже на дитячий малюнок – кружальце голови і риски рук-ніг. Чоловічок дерся у гори, ступив на камінь, той блимнув, хитнувся і фігурка шубовснулася униз.
Трясця, це ж я! Големе, що це?!
Дисплей залила чорнота, з’явилися зірки. Помчали на мене, злилися у мерехтливу стіну. Нагадало якийсь старезний фільм – так там зображували стрибки крізь гіперпростір.
Тунель обірвався, вигулькнула зоря. Біля неї планета, начичено-коричневої барви, з рідкими вкрапленнями жовтого і зеленого.
Зображення зависло, за мить голем пискнув, почав перезавантажуватися. Камінь на долоні почорнів.
Ледь системи ожили, замерехтів знову. Невже? Неможливо! Чи можливо? Якийсь передавач? А голем намагається як може інтерпретувати інформацію? Схоже.
Дисплей висвітив інші камінчики, ті рухалися самі собою. Потім замерехтіли якісь формули, зображення. Око вихопило спіраль Фібоначі. Знову графіки. Зоряна система. Трясця, наша. Пояс Койпера. Об’єкт у ньому. Зображення завмерло.
Не схоже це на передавач. Радше… гм… розумне створіння. Маячня! Хоча чому ж? Камінь це що? Вуглець! І алмазна броня – вуглець! Невже?
Долоні спітніли. Камінчик згас. Треба терміново повертатися, на транспорті розберуся.
~
Транспорт завис над ущелиною, двигуни голема підняли нас всередину. Камінець блимав, скафандр намагався перекласти.
Ледь дочекався закінчення стерилізації. Нічого з камінцем не трапиться, он в яких умовах… вижив, так.
Відправляю дані на Калісто – хай науковці мудрують. Скеровую транспорт у пояс Койпера. Не знаю, чи вистачить палива, проте маю спробувати.
Прискорить знахідка нашу експансію, чи пригальмує? Порозуміємося ми з камінням, чи ні? Кого прибулець сприйняв за розумну істоту, мене чи голема? Час покаже.
Якщо кинути камінь у воду – підуть брижі. І я – перша хвиля, яка вже мчить вдалечінь.
Доволі цікаво було читати. Цікаво, що ж воно насправді?
Так, інтрига є, відкритий фінал для роздумів, все чудово!
Але не назву оповідання легким для читання через монотонну розповідь.
Прийшов, побачив, полетів. Надто просто. З натягом можна назвати завершеною історією. В описану посадку на Плутон – не віриться. Вигадали б ще якусь планету.
Наснаги.
Початок історії геть невдалий: я три рази перечитав, перш ніж зрозумів, що взагалі відбувається.
В цілому так: герой знайшов казна що, у справжній небезпеці не був, а що тепер буде? Ніколи не дізнаємось.
Дивно, що так багато подробиць, але насправді так мало розказано.