На Марс!

Детройт вирував. Саме йому дісталось найкрупніше замовлення на детонаційні рушії. А вони ж треба були ще на вчора! Людству вже несила було терпіти. Всі, майже всі, рвались до своїх 6 соток на Марсі.

 

А от Павло чомусь не заглядав аж так далеко.

Рушій-Січ поки що була тут, в Детройті, й невпинно озолочувала працівників – всіх кого могла знайти. Чи ж до Марсу тут?

Спокійно жував борщ у МакДональдсі (от же ж капіталюги!) й розмірковував куди вкласти гроші… Акції Марсіанської Ліги Каналів невпинно росли в ціні, але Павла вони чомусь тривожили… І чому? Гарна ж ідея – напустити в ті канали води, додати антифризу й катати туристів у каное. Але ніт! Павло чомусь більше задумувався над будівництвом залісеного містечка десь вдома, на Прикарпатті. Купити кількасот гектарів землі, поки всі мріють про Марс. Збудувати летовище з підземним глушником для надзвукових літаків. Розмістити житло у лісі не вище крон дерев і не зачепивши жодного з них. Прокласти вузенькі звивисті вулички для всілякого електротранспорту… Ех… Небезпечні мрії. Ретроградні. Не поймуть! Всі ж затято дивляться в майбутнє. Які там можуть бути дерева, коли марсіанські піски розкривають необмежене поле для творчості?

Павло зітхнув, роззирнувся, відкрив додаток на смарті й докупив ще діляночку. Вдома.

 

– Працювати пора! – вирвала його з задуми Марина, з ВТК, і з капучіно.

– Ох же ж ці заморські витребеньки! – подумки засудив Павло, але одразу ж втонув у її безкраїх очах і поплівся хвостиком – наспівуючи про себе “Марино, моя єдина…”

 

*

 

Лайнеропотік зростав у геометричній прогресії.

Всі хто вертався з марсіанських відпусток – зверхньо позирали на ще незайманих Простором землянчиків. Особливо – на жалюгідних почекунів, що купчились у черзі, в надії на несподіване звільнення місця на Марс. Бувало ж і таке, що люди, замовивши квиток за місяці – розуміли, в останню мить, що не можуть летіти! Всяке ж буває. От на кого лишити квіти, якщо всі знайомі й сусіди вже полетіли?

– Марино, не лети! – благав Павло.

– Ще чого! З якого то дива?

– Бо я ж тебе кохаю! – відчайдушно зашепотів він.

– І про це треба було тут, перед вильотом? Може краще би полетів зі мною і вже там, десь в каное…? – вередувала Марина, ображена до глибин вродженого й набутого на роботі самоконтролю.

– Там? У скафандрах? Хіба то краще? Краще за Землю..?

– Там хоч чисто. І тяжіння менше. Чи ти думав, що я тут лазитиму по засмічених стежках, при 1G, і ще й дітей сюди народжуватиму?

– Але ж можна зробити й тут гарно й чисто. Я от містечко будую…

– От і будуй. А я, мабуть, і не повернусь… – кинула зверхньо Марина й ображено подріботіла на лайнер.

 

*

 

У марсіанських хмарочосах вирувало саме життя. Будівельні компанії не встигали святкувати замовлення. Піни колади лились ріками й щезали десь далеко у пісках, якщо могли оминути засклені підземелля. А каное вже плавали і неабияк тішили своїх вкладників.

Петро ж, з нелюдською,  маніакальної впертістю, і далі тримався за Землю… Вкрай незвично як для мільйонера, більшість з яких так чи сяк вже була на Марсі й манила звідтіля заздрісне людство.

– Марина чи Земля? Земля чи Марина?? – щодня задумувався Павло. – І чи ж чекає ще вона його? Красуня, мільйонерка, атлетка – та ще й у Нью-Ельдорадо! Поміж красенів, мільйонерів, атлетів…

 

*

 

Повідомлення прийшло – як грім на Олімп.

Прокотилось всіма урядовими каналами зв’язку, розбурхало й ошелешило всю земну владу, поки та мріяла стати марсіанською.

На позачергове й таємне засідання ООН всі збирались ніби на заклання. Сумні, знічені й принишклі…

– Навіть не знаю чи треба комусь нагадувати про небажаність розголосу? – тихо почав головуючий. – Це ж така ганьба…

– Та зрозуміло, що нам всім на думці лише одне – як би зберегти обличчя, – підсумував мовчанку представник Індії.

– А може хтось має сумніви? Чи таки всі отримали докази на підтвердження Заяви?

– Всі, всі… – загули люди в залі, ховаючи очі.

– То як же ж нам краще вирішити проблему?

– Може вибухи рушіїв? – запропоновував хтось.

– Надто підозріло буде. Літали-літали й раптом погані стали?

– То хай щось вибухне на Марсі! – крикнули з задніх рядів.

– У нас там діти! – обурились передні ряди.

– А хто вам всім винен!?

– Панове, панове, вгамуйтесь, прошу. Мало вам вибухів? – застогнав голова.

– А може вірус? Якого з них у нас вже довго не було? Грипу, корони, чуми…?

– А от це легко! – засіяв голова ВООЗ. – Таку легенду придумаємо – пальчики оближете. У переносному значенні, звісно ж. Гігієна – понад усе!

– Давайте проголосуємо! Хто за нову антивірусну істерію? Одноголосно!? Ого… Так сподобалось минулого разу? То нехай…

 

*

 

Павло роздав ключі від квартир і відпустив нову екскурсійну групу біля інфостенду, де всі могли завантажити путівники.  Решта дня була вільна. Сівши в затінку улюбленого дерева знову відкрив ту епохальну Заяву. Вона таки потрапила в мережу.

 

ЗАЯВА

Я, Сонце, зупиняю вашу метушню!

Забудьте про Марс. І навіть про Місяць. І починайте думати про Землю. Бачити її вже не можу! Запаскудили вкрай. Так гарно все було, розмаїто. Сніги, льоди, ліси, гори, степи, пустелі, озера, моря й океани… А тепер що? Все засмічене, задимлене…

Я цього довго не терпітиму! І забудьте про ПідПростір. Всі інші Сонця вже знають які в мене “чистюлі” й навіть близько не підпустять. Хіба що чорні діри? Їм байдуже… Отуди видам рекомендаційні листи й транспорт організую — можете не сумніватись!

Аби не було думки про жарти – винищу, розплавлю у кожній країні по одній таємній і застарілій військовій базі. Тримайте координати: “…”

 

– Павле? Павле, це я. Пам’ятаєш мене…? – раптом пролунало за спиною.

Він різко обернувся і побачив її. Худу. Виснажену. У карантинній робі…

– Ти втекла з карантину!? – вихопилось у нього.

– Ні! – гигикнула знервована Марина. – Але з Марсу одяг брати не дозволили, а тут все якось складно, навіть Моду скасували.

– О… Я так радий тебе бачити. Давай обійму!

– А вірусів не боїшся?

– Та чого їх боятись… Вони ж маленькі. Зовсім крихітні. – радісно мовив Павло. – Яке житло собі вибереш? Не обов’язково під деревами. Є цікаве і на схилах – зі справді безкраїми краєвидами. Сам будував і там живу!