Містить згадки про оргії, вживання наркотичних речовин та болючу смерть
Голос автоматичного інтерфейсу говорить: увага!
Говорить: збій у сонячних батареях та основному генераторі.
Каже: збій у резервному генераторі.
Максим встає з ліжка й помічає, що всі екрани в палаті згасли. Він вдягає гумові капці, будить Алекса — свого сусіда по палаті. Каже:
— Ти не повіриш, що нині сталося. Нам, здається, струм вибило.
Алекс протирає очі, тоді різко підводиться:
— Стоп-стоп, ми ж на орбіті, нам не можна вирубати струм! На ньому працює наша система життєзабезпечення!
Його яскраве руде волосся незграбно стирчить у всі боки, але, на думку Максима, хлопцю це навіть пасує. Такий вигляд і має бути у студента-фізика.
Голос автоматичного інтерфейсу знову говорить, але цього разу повільно і огидно: увага, систему життєзабезпечення відключено. Закликаємо персонал та пацієнтів евакуу-у-у-у-у-у….
Настає така тиша, яку Максим не чув уже два місяці. Він відчуває легкість, яка дуже швидко переходить у невагомість — гравісимулятор також відімкнувся. Лунає звук, схожий на вилітання корка з шампанського, якби тільки шампанське мало розмір космічного ангару, а корок — рятувальної капсули.
Максим дивиться у вікно і бачить, як десятки капсул мчать у бік Сінета — великої і красивої зелено-блакитної планети.
— Все ясно, — каже Алекс. — Персонал вже втік. Тепер це медична станція без медиків.
— Ну, повітря має вистачити на кілька днів. За цей час персонал викличе рятувальників, і нас або звідси витягнуть, або все полагодять.
Алекс сумно сміється. Максим і не знав раніше, що можна сумно сміятися.
— Ніхто по нас не прийде, Максе. Не буває таких поломок, щоб усе й одразу — все відключили спеціально. Це не аварія, це — геноцид.
Звісно. Сінет був новим раєм для людства, а людям з такими хворобами у раю не місце. Тому цей госпіталь і розташовувався на орбіті, а не на планеті. Тому сюди й брали тільки тих, за ким немає кому сумувати. Певно тепер прекрасні люди у раю вирішили, що не хочуть витрачати свої ресурси на хворобливих нікчем.
— Вони нас вбили… — сам до себе говорить Максим.
Вони чують, як інші пацієнти перемовляються у коридорі. Чути різні голоси: налякані, обурені, роздратовані. Ті, хто здогадався про все швидше, пояснюють безнадійність ситуації менш здогадливим.
— Я майже певен, що вони зробили все непридатним до ремонту, — Алекс чухає потилицю. — Але про всяк випадок давай сходимо до машинного і глянемо.
— Слово “сходимо” тепер якесь не дуже доречне… — голос Максима тремтів. — Радше злітаємо.
Вони відштовхуються від підлоги й повільно вилітають у коридор, де вже зібралося чимало пацієнтів. Сергій, що колись втратив ноги через автокатастрофу, літає тепер над своїм інвалідним візком. Жінка з до мерзенності жовтою шкірою тримає за руку блідого, як сама смерть, чоловіка. Всі щось жваво обговорюють. Багато хто тримає в руках ліхтарики, тому що в коридорі дуже темно.
— Ми збираємося зганяти до машинного відділу, — вигукує Алекс. — Може там є шанси на ремонт.
— Думаєш, вони лишили нам якісь шанси? — відказує Сергій. — Наївні юнаки…
— Ну не можуть же нас отак полишити, — бідкається жовтошкіра жінка. — Що скаже народ?
Алекс підлітає до неї ближче:
— А це залежить від того, що скажуть тому народу. А скажуть, що це була жахлива катастрофа, і всі ми загинули.
Максим та Алекс відштовхуються від стін і далі летять коридором. Вони пролітають повз палати, в яких плачуть нещодавно прооперовані люди, пролітають повз порожні кабінети лікарів, повз покинуте медичне обладнання. Біля однієї з палат лежить кілька використаних шприців.
— Певно хтось усвідомив приреченість і кинувся обдовбатись наркотою, — припускає Алекс.
— Або просто вирішив приспати себе, така собі імпровізована евтаназія.
Коли ж вони долітають до машинного відділу, бачать там лише купу брухту. Металеві уламки у коридорах, сліди від вибухів у кімнатах. У тих покидьків усе було продумано.
Тому хлопці просто відштовхуються й летять назад.
— А чому, власне, ми так переживаємо? — задумується Максим. — У мене пухлина в мозку, у тебе розкладаються легені. Ми ж і так були приреченими…
— Мабуть якби не були, переживали би більше.
І вони знову летять повз палати і кабінети, але тепер люди в палатах займаються дивними речами: танцюють під музику, наїдаються смачною шкідливою їжею, п’ють міцні алкогольні напої і, звісно, кохаються. І все це у невагомості.
— Я не можу зрозуміти, — сміється Максим, — ми потрапили на геноцид чи на вечірку гедонізму?
— Ми потрапили на геноцидну вечірку метамодернізму, — робить висновок Алекс.
Коли вони прилітають до свого відділення, люди кохаються навіть у коридорах. Сергій без ніг, жовтошкіра жінка та блідий чоловік саме сплітаються у грайливому сексі над перекинутим інвалідним візком. Трохи далі, біля ліфту, відбуваються дуже обережні та повільні любощі між п’ятьма жінками, лисими від хіміотерапії. Ще обережніше кохаються двоє людей, стать яких визначити Максим не може, адже обоє вони вкриті бинтами. Грає швидка електронна музика.
Хлопці пролітають повз цю оргію, залітають назад до своєї палати і зачиняють двері. За вікном виблискує Сінет.
— Дивись, у Черші саме починаєтсья вечір, — Максим сам не знає, навіщо це говорить. — Я не розумію, що нам робити…
— Варіантів небагато.
Максим дивиться у вікно, тому коли Алекс обіймає його зі спини — здригається від переляку. Але переляк швидко переходить у ніжність, а обійми — у поцілунки. Дуже скоро їхній лікарняний одяг опиняється у повітрі. Максим розуміє, ще ніколи й ні з ким не усвідомлював такої близькості, коли відчуває на своїй спині поцілунки Алекса. Коли ж вони нарешті починають кохатися, максимально притискаючись один до одного, то обоє точно розуміють — більшої близькості у світі й не буває.
Пізніше, коли вони довго й ніжно обіймаються у невагомості, Макс шепоче:
— Як думаєш, на скільки днів нам вистачить повітря?
— Дні на три, — Алекс усміхається так, як усміхаються найщасливіші на світі люди.
— Це будуть неймовірні три дні.
А тоді вони вилітають у коридор, з якого лунає гучна музика й ще гучніші стогони. У їхньому рідному місті тим часом настає холодна ніч, і всі пристойні люди лягають спати.
Хоча оповідання гнітюче, в ньому є проблиски, котрих бракувало схожому “Шестеро в бляшанці”. Помирати так справді вільними. Персонажів відкинув світ, то вони зроблять свій маленький, приречений, але такий, де в них є безліч фіналів. В такий розвиток подій можна повірити. За винятком того, що замотані в бинти люди фізично здатні кохатися.
Порівнюючи з “Шестеро в бляшанці” на випадок, якщо автор в них один, персонажі “Іншого барабана” дійсно стали вільними і перед ними різні шляхи завершення життя. Вони можуть вчинити так, як захочуть, а не як диктує пристрасть. А може і порятунок за ті три дні для когось знайдеться.
“Не буває таких поломок, щоб усе й одразу — все відключили спеціально. Це не аварія, це — геноцид.”
Ага, змова проти Макса та Алекса, бо вони погано працювали.
“Певно тепер прекрасні люди у раю вирішили, що не хочуть витрачати свої ресурси на хворобливих нікчем.”
Кілька абзаців тому всі, крім Макса та Алекса, успішно звалили зі станції (“Максим дивиться у вікно і бачить, як десятки капсул мчать у бік Сінета — великої і красивої зелено-блакитної планети.”, “Персонал вже втік. “)
“інші пацієнти перемовляються у коридорі. Чути різні голоси: налякані, обурені, роздратовані. ”
Цікаво, чим хворіють пацієнти, яки можуть існувати без апаратів та світла, мають достатньо сил, щоб виказувати роздратування та обурення? Старечою деменцією чи що, авторе?
“А скажуть, що це була жахлива катастрофа, і всі ми загинули.”
Ну звичайно, власних дивайсів для комунікації в нікого немає, інтернет не провели.
“Певно хтось усвідомив приреченість і кинувся обдовбатись наркотою, — припускає Алекс.”
Ну а як же без наркотиків? Які продвинуті пацієнти на борту, оскільки чудово знають де – наркотики, а де проносне!
” мене пухлина в мозку, у тебе розкладаються легені. ”
У героїв розвинувся синдром Котара, оскільки в їх нічого не болить, спостерігається вільний рух без обмежень.
“Але тепер люди в палатах займаються дивними речами”, “Хлопці пролітають повз цю оргію, залітають назад до своєї палати і зачиняють двері. ”
Авторе, ви впевнені, що людина, яка страждає від серйозних хвороб, буде “танцювати під музику, наїдатися смачною шкідливою їжею, питиміцні алкогольні напої і, звісно, кохатися”? Пригадайте свій стан після банального харчового отруєння. Що, вам дуже хотілося танцювати і кохатися?
Фактично, твір є класичною пропагандою наркоманії, суїцидів та гомосексуалізму.
Звертаюся із запитанням до організаторів конкурсу:
Чи не підпадає твір під порушення пункту 2.10 правил Конкурсу (http://short.starfort.in.ua/rules/) через пропаганду наркоманії, суїциду та гомосексуалізму:
“Координатори залишають за собою право знімати або не вивішувати тексти, які суперечать законодавству України, закликають до насильства, зміни державного устрою, розпалюють міжнаціональну ворожнечу тощо.”
Дякую, Людоїдоїде, слушне порівняння і зауваження.
А “Читач” мене трохи дивує: у вищезгаданій бляшанці справді дуже підносилась наркокультура, але до оргів він не звертався. У моєму оповіданні наркотики згадуються один раз і без ідеалізації, і він вважає це порушенням о_0
Ну а щодо гомосексуальності, то це у нас в країні абсолютно законно 😉
Цікавий і оригінальний задум – госпіталь на орбіті для очищення “раю”. Проте в мене залишилось кілька запитань.
Чому раптом хворих покинули, разом з усім обладнанням? Хоча, до такого висновку прийшли самі хворі, а вони могли перебільшити та просто “накрутити” себе. Так, як твір написаний від імені хворого, правди ми так і не взнаємо.
Чому хворі от так одразу одноголосно вирішили, що їх покинули і залишилось кілька днів, які потрібно прожити на повну?
Чому оргії- це саме те, що вирішили зробити в останні дні?
Не вистачає більш детальних пояснень ходу думок, щоб зрозуміти дії.
Моя порада- додати до тексту більше описів, речення здались сухими і неемоційними.
Дякую, це теж слушно. Я хотів додати більше інформації про суспільство на Сінеті, щоб було зрозуміло, чому пацієнти певні, що їх вбили. Але ліміт символів сказав мені “НІТ”, ггг. Взагалі дуже вперся в ліміт.
Завжди було цікаво… Авторе, навіщо створювати те, що призначене розкладати та гноїти людські душі? Чим керуєтесь? Будемо сподіватися, що люди правильно відзначать ваш твір у своєму голосуванні.
Пробачте
Що гноїть людські душі? Гомосексуальність? Я ще розумію про наркотики – вони шкідливі і нелегальні, це правда. Але чим вам шкодить гомосексуальність у художньому творі? о_0
Може я такий великий гуманіст, але звідки впевненість, що всі три дні всі на станції влаштовуватимуть треш, угар і содомію? Може вони, переситившись, медитуватимуть, відкриваючи шляхи подорожей всесвітом силою думки?
Не хочу вводити автора в оману, я не схвалюю поведінку персонажів і підозрюю, що поведінка більшості на станції – це прямий наслідок моралі планети, звідки їх прислали. Я зовсім не відношу “Барабан” до творів, які мені сподобалися. Проте я геть не згідний, що в оповіданні відбувається пропаганда. Не бачу в творі підстав вважати, що Макс і Алекс об’єктивно кращі за когось із читачів і їх треба наслідувати.
Перед персонажами відкриваються можливості (як деструктивні, так і конструктивні), котрих вони досі не бачили. Весь висновок у “Це будуть неймовірні три дні”, що автор міг би розгорнути аби не було кусючих питань. Чим неймовірні і що задумали персонажі. Три дні трахатися? Даруйте, це фізично неможливо, вони займуться чимось іще. В фіналі зачин для більшого твору про джерела моралі. Яку відповідь дасть автор, не берусь передбачити, але шанс дати варто.
Позиція організаторів: цей твір не порушує правила, бо не містить жодних “закликів”.
На пошту конкурсу надходили твори, які порушували правила, і ми їх відхилили. Цей не порушує.
З таким підходом ми і Біблію маємо заборонити, бо чого там тільки не згадується.
Людоїдоїде, маєте рацію: три дні сексу – це явно ту мач. Але певен, що герої знайдуть собі й інші цікаві заняття. Я, власне, тому й не перераховував, чим вони в ці дні займатимуться, щоб лишити кусючі питання. Думаю, є люди, які всі три дні займалися б чистим гедонізмом – бухали і трахалися б весь час, чи ще щось таке; а є й такі, які писали б вірші, наприклад, чи до останнього сподівалися б на порятунок. Але я б не хотів, щоб якийсь з цих варіянтів висвітлювався як правильний, а якийсь – як аморальний. Бо, зрештою, всі вони рівноправні й приводять людей до однієї й тієї ж точки – смерті через три дні.
Ось найбільш кусюче питання, яке я сам для себе зміг сформулювати вже з коментарів Читача: які критерії оцінки моральності/правильності дій в умовах, коли жодна з цих дій не має жодних наслідків? В звичайних умовах ми оцінюємо дію за наслідками (те, що комусь шкодить – аморальне), але якщо забрати наслідки, то що нам лишається? Така собі моральна невагомість.
Авторе, я ті питання про три дні задавав коментаторам, коли що, а не вам. Хоча твір мені не імпонує сам по собі через недосказаність, підняті вами проблеми дуже цікаві та плідні. Охоче почитав би розширену версію.
Як ромашка: подобається, не подобається, ні таки подобається, ні не те, і все ж в кінці – подобається. Дякую за оповідання, читати було цікаво, тільки, може я не права, але коли в прямій мові в лікарні пацієнти використовують слова геноцид і народ, трохи здається неприроднім, але це суб’єктивно.
Гм, дякую, Аматоре. У мене в колі друзів ці слова досить звичні, тому, певно, я надто звик до своєї інформаційної бульбашки 🙂
Якось дуже дивно виходить, що у ВСІХ пацієнтів лікарні раптово прокинувся неадекватний потяг до сексу, якого вони раніше (скоріш за все) не відчували. Якось неправдоподібно. Окей, якби це було в якихось окремих персонажів, але у всіх одразу? Це якось дивно та підозріло і взагалі не відповідає людській психології. І окреме питання, звідки на медичній орбітальній станції алкоголь та шкідлива їжа?
Тому загалом ідея цікава, орбітальна медична станція, на якій збирають невиліковно хворих. Такі собі ідеї нацизму в вакуумі. Але для мене особисто поведінка персонажів надто неправдоподібна, ну не вірю я що невиліковно хворі (які вже мали б змиритися з своєю смертю) вирішили трахатися, бухати та наркоманити наостанок. Тим більше всі одразу.
Теж не вірю. Але я ніколи не був прихильником думки, що художній твір має бути реалістичним. Я задумав це як гіперболізований абсурд 🙂
Сприйняття тексту залежить від того, що заважало тим двом впасти в обійми одне одного раніше. Якщо суспільні норми, то про це варто зазначити. Якщо ж вони пішли кохатись від нема шо робити, то це складніше зрозуміти, оскільки люди зазвичай хочуть кохатись з тим, до кого сильна симпатія, а не з першим, хто під боком. То саме питання виникає щодо інших хворих. Ідея щодо шпиталю у космосі хоч і трохи моторошна, але цікава.