Миродар зайшов у лабораторію, наче в пропахлий надіями медитаційний відсік на віддаленій станції. Але він був тепер не в агресивній безодні Галактики. Він на Землі. І сьогодні буде не просто продовження Контакту.
Два роки тому вони виявили Їх. Порпались у субкварковому хаосі в ядрі атома гелію та наштовхнулись на розумні сигнали. Вервечка недоспаних тижнів минула, поки прийшла ідея створення Ансамблю – програми спілкування з Ними з використанням відомих кварків. Спочатку проект видався хворим. Не вірилось, що так низько над планківським світом може Щось існувати. А якщо і може, то ніхто не очікував, що люди осягнуть Їх. Та на диво, Ансамбль почав давати результати. Він став транслятором між двома расами кардинально інших порядків. Вони (чи, може, Воно?) теж колонізували Всесвіт. Тільки не так, як людство, яке уже вийшло на галактичний рівень, а заселяли атоми. Чи уже давно заселили, ще до виникнення життя на Землі? Бо Вони почувались чудово і на ядрах вуглецю, і кисню, і азоту. А сьогодні на робочому столику кваркоскопа висів атом заліза.
Лабораторія порожня. Вихідний. Ніхто не буде заважати йому провести черговий сеанс. Зараз це буде не якась передача спрощеної інформації про людство, не порожнє привітання. Це буде каяття.
Це сталось менше двох років тому. Зореслава покинула його. Точніше, він її відштовхнув. І тому, чорт забирай, саме тому вона подалась в експансійні загони Земного флоту. Це були романтики та ідеалісти. Це були самогубці. Який же він дурень, що прогнав її! Так, так, прогнав. Коли його команда фізиків відкрила Їх, вона для нього зникла. Який же він насправді самозакоханий ідіот. Бо у тих зепторасах він таємно плекав свій зетанарцисизм.
Це було найбільше відкриття. По ту сторону безодні. І воно засліпило його. Засліпило так, що Зореславі не знайшлося місця у тих субкваркових мареннях. І тому доля забрала її в іншу сторону безодні – у глибину Галактики.
А позавчора надійшли сигнали про аварію її зорельоту біля якогось масивного голубого гіганта. Він вийшов з гіперу занадто близько до нього. І то ж треба таке – полетіла уся бортова інтелектика, корабель експансерів неухильно падав у гравітаційний колодязь потужної зорі. І ніхто з сусідніх систем не встигав допомогти.
Напевно, Зореслава уже загинула. Вчора він був сам не свій. Бо це він винен. Через нього вона пішла у те пекло. Бо космос − це безпощадне середовище, і земляни у ньому гинуть, наче комахи біля багать. Можливо, людство просто рухалось не в ту сторону безодні? Можливо, попервах потрібно було проводити експансію у субатомному світі? Черпати мудрість Всесвіту звідти, а потім уже линути до зірок? Миродар багато разів зривався посеред ночі від думки, щоб дала б людству дружба з цивілізаціями наприклад, атомів золота? Торію? Урану? До якого рівня самопізнання люди повинні дійти, щоб адекватно сприйняти Їх, щоб синергійно співіснувати? Мозок розривало від океану можливостей. Скільки сотень років потрібно людству для того, щоб підійти до Них, як дорослі? А може, тисяч?
Та зараз він прийшов, наче на прощу. Він повідомить їм про себе, про те, що вони – ці гіганти, на десятки порядків більші Них – не боги, а слабкі м’які егоїсти. Ще й сліпі. Він спробує передати їм через Ансамбль своє горе, свій біль та вину. Хай знають, що ще рухає ними, крім безкінечної зажерливості та бажання влади, для якої не вистачить ніяких експансій, і Галактика незабаром виявиться тісною коміркою.
Він прийшов розповісти Їм про любов.
Тамуючи дихання, Миродар совав пальцями по сенсорній панелі. Ішла команда для нанопринтера. Виникали бездоганні роботи молекулярного рівня. Воно майстрували свої пікоавтомати, а ті у свою чергу навіжено гасали, монтуючи зонди ще нижчих порядків, для того, щоб активувати необхідні зрозумілі людям кварки, які формували Ансамбль – все ще велетнів для істот зепторівня. І коли Миродар давав команду на моніторі, Ансамбль починав свій танець у системі атому заліза. І рухався він граційно, передаючи інформацію мовою, поки що не до кінця сформованою. Та інших варіантів не було. Нехай так. Принаймні, він виговориться. Висповідається.
«Якби вона могла бути зі мною! Якби ж він міг витягнути її з того клятого зорельоту! Це він винен. Лише він.»
Скули заграли розпачливими посіпуваннями. Заскреготіли зуби. Стиснулись кулаки.
– Прости мене, Зореслава! Я кохаю тебе. – прошепотів майже беззвучно.
Хотів написати і це. Але стримався, стер сльози. Передача закінчилась.
Погруз у кріслі. Що він нагородив? Йому не слід було цього робити! Це все ж серйозний проект. Та хай знають. Хай знають усе.
Тіло Миродара обм’якло, він закрив очі долонею та ніби провалився у беззмістовне забуття.
Зненацька його ограни чуттів вловили у кімнаті чиюсь присутність. За кріслом сусідньої робочої станції наче хтось сидів.
Вчений схопився з місця та … відсахнувся, наче його бахнуло добрячим розрядом. Миродар зблід. Ноги ніби хтось відімкнув від тіла.
У кріслі поряд сиділа Зореслава.
Він обіймав її, шоковану, уже, здається, вічність. Тулив до себе та обсипав поцілунками, наче електрони − тестову пластину. Безумець, з’їхав з глузду остаточно? Але це не голограма. Вона пахне потом, тремтить. Вона злякана. По-людськи сапає повітря, вона теж не вірить. Плаче.
– Вони… повернули… тебе. – прохрипів Миродар.
– Це чудо! Шансів не було…уже. – важко вичавлювала з себе дівчина. – А потім ми отримали сигнал від Них!
– Кого? – занурився чоловік носом у духмяне волосся коханої.
– Істот вищого порядку. Вони можуть жонглювати чорними дірами та плавати у галактичних спіралях, наче в ріках. А надновими гратися, як діти – петардами. Вони передали мені повідомлення. Від тебе.
– …від мене? – сконфужено відсахнувся від дівчини Миродар.
– Так. Я ніби твій голос почула: «Прости мене, Зореслава… Я кохаю тебе»
Ось тепер в очах чоловіка прорвалась дамба озера сліз.
– Я цього не відпра…
Вони ще довго обіймались, не ймучи віри в цей гіперреальний сон.
Тебе скопіювали Вони … Ти справжня, певно, ще на зорельоті…
– Ні, милий. – погляд Зореслави враз просвітлів. – Я не там. Я тут. Тут і зараз.
“Порпались у субкварковому хаосі в ядрі атома гелію та наштовхнулись на розумні сигнали. ”
Дійсно, кварки належать до сил, які зв’язують нейтрони й протони в атомні ядра. За глибоке розуміння фізичних явищ автору великий плюс.
“Бо Вони почувались чудово і на ядрах вуглецю, і кисню, і азоту. ”
От тільки ядра атомів – це не такі ядра, які можна жбурнути чи доторкнутися (якби ми могли зменшитися до квантових розмірів), тому розглядати атомні ядра, як міні-планети – не зовсім коректно. Саме тому “Вони” мають бути енергетично-хвильового складу, внаслідок чого, на мою думку, було б коректніше сказати щось на кшталт “вони почувалися чудово в просторовому діапазоні ядер вуглецю, і кисню, і азоту”.
“Я не там. Я тут. Тут і зараз.”
Звичайно я не повірила, що це була справжня Зореслава, однак це вже тема для продовження твору.
А взагалі – дуже сподобалося! Розумно, образно… Авторе, ви дуже мене порадували своїм інтелектуально-насиченим твором, за що дякую.
Успіхів вам.
Пробачте.
Ідея здавалося лежить на поверхні, а ось ніхто досі на конкурсі її не зобразив. Ваша ідея експансії в мікросвіт не нова, але взагалі рідкісна в фантастиці.
Українці розучилися бути сентиментальними, ваше оповідання це виправляє. Погоджусь, що “почувались чудово і на ядрах” – це надто умовно, атом не тверда кулька. А загалом гарний твір.
🙂 Пробачаю, шановний Читачу!
“От тільки ядра атомів – це не такі ядра, які можна жбурнути чи доторкнутися (якби ми могли зменшитися до квантових розмірів), тому розглядати атомні ядра, як міні-планети – не зовсім коректно. Саме тому “Вони” мають бути енергетично-хвильового складу, внаслідок чого, на мою думку, було б коректніше сказати щось на кшталт “вони почувалися чудово в просторовому діапазоні ядер вуглецю, і кисню, і азоту”.
Світ кварків на кілька порядків нижче за розміром, ніж ядра атомів. Я на це вказував, описуючи роботу Ансамблю.
Але у даному реченні я дійсно допустив неточність. Грамотніше потрібно було б вказати “у” замість “на”, бо ядро атому – це цілий світ для Тих субкваркових істот. А який вони мають вигляд та природу, я полишив на багату фантазію читачів .
Тут потрібно ще вказати на те, що Вони були надзвичайно розвиненими, та , як ви побачили вкінці, могли проявлятися і у метасвіті, а телепортувавши Зореславу, фактично вели себе, як боги. То ж у такому випадку, що “у”, що “на”, значення уже не має – вони були присутні усюди.
Та дякую за слушну критику!
Автору:
Дякую, до речі, ваш твір занотований у мене в блокнотику в трійці лідерів для найвищого оцінювання за балами за розум, красу та інтригу.
Чесно, ваш твір – один із найкращих та є рідкісним ковтком чистого повітря із 50-ти робіт, представлених на цьому конкурсі.
Успіхів.
Ідея світу мікроістот – цікава, опис світу і взаємодії сподобався, а от сама історія з голлівудським хеппіендом розчарувала.
Оповідання сподобалось. Та й ідея експансії до мікросвіту – цікава. От тільки це драматичне наповнення – не для мене. Як і мелодраматичне завершення твору. Хотілось б чогось цікавішого. Нестандартнішого. Хеппі енд тут й справді ні до чого. Автору – дяка, за потужний твір! Бо він саме такий! А все інше – справа смаку.
Наук.фант, то, звісно ж, добре.
Але зовсім незрозумілою залишились життя(?) і мотивація(??) “кварченят”. І це якось лякає… Особливо на тлі раптом відкритих їхніх можливостей… 🙁
Складно здивувати сучасного читача життям на субатомному рівні після популярних штук на кшталт Людини-мурахи.
І сентиментальність мені не сподобалася теж. Тут якось через твір як не втрачена кохана/коханий, то загублене дитя – кіко вже можна)
Історія, безумовно, є, просто я не ваш читач.
Тема 2рабів так і не розкрита.
Хто, кому і як?
Ми отримаємо, нарешті, омріяні 2(квінтильйони?:)) рабів-кварків?
Чи буде навпаки…? Вони нас якось “поділять”!?
Ідея твору хороша. Мені навіть здалось, що чимось нагадує “Соляріс”, де дослідники також контактували із дивною розумною істотою, і під час цього змогли зустрітись із втраченими близькими людьми.
Валерій Брюсов
Світ електрону
Можливо ці всі електрони
Світи, де п’ять материків,
Знання, мистецтва, війни, трони
И пам’ять сорока віків!
==========================
Локальна оцінка:
Мова:80% із 100%
Сюжет: 70% із 100%
Відповідність Темі:60% із 100%
Попередній бал – 7
Завершелось все чудом, на яке герой, мені здається, не заслуговує. Тобто, що він зробив, щоб його так ощасливили – просто поплакався? І виходить фішка з тим, що ті істоти малюпусенькі, по суті не зіграла (герой міг так само попросити в будь якої іншої всесильної істоти). Як на мене потенціал в ідеї однозначно є, сюжет, на жаль, не зачепив.
Авторові удачі!
Дуже вдячний всім за відгуки!
Бачу всіх розчарував щасливий фінал. Чесно, не хотілось створювати трагедію. Я і так показав багато сліз.
Читець, Суддя, я не ставив метою вичерпно пояснити сутність “кварченят” (дотепна назва, дякую!).
Я відчуваю, що усім більш до вподоби таємниця, тому залишив її. Що вони будуть із цим робити?
Пофантазуйте самі! Може, таким чином Миродар знайшов богоподібних істот? Натрапив на дітей самого Творця?
Прибулець, якби Миродар не довірився Їм, то так би ніколи не відкрилась їх всемогутня суть. Не розумію, яку ще іншу всесильну істоту Ви побачили у творі? Винагорода – за щирість та любов.
Та дуже вдячний за критику. Вона дійсно важлива.
Крута ідея з мікро-макро.
АЛЕ
Поєднання з такою дешевою мелодрамою шкодить їй самій. Бо замість того, щоб досліджувати цікаві наслідки фантприпу, ми змушені читати, як жаліється головний герой. Я розумію, що хотілося особистої драми героя, але тут вона, на мій погляд, втілена геть невдало.
Мені ось що цікаво: а чи живуть ці істоти в самих людях? Ми ж з атомів зроблені. І які це наслідки може мати?.. Перепрошую, на це немає часу, дивіться, як герой плаче!
Тьху…
Владиславе Лєнцев, я розумію, що вам не пішов мій твір. У вас своя точка зору – нормально. Тим більше, ви в нас гуру. Добре.
Але навіщо плюватись у коментарях?
Неповага з вашої сторони.
Тепер щодо критики.
Мені дійсно жаль, що читачі сприйняли покаяння Миродара як рюмсання та жалісливе скигління. Я його не задумував таким. І не бачу там ниття. Лише відчай та біль. Та якщо зі сторони це виглядає так, то це – мій провал у цьому творі, визнаю.
Щодо можливої присутності Їх у людях – цілком можливо! А чому б і ні? Ми можемо піти далі і уявити, що
збагнувши свою синергію з Ними, люди власне досягнуть божественності. І т.д. Тут є серйозний простір для фантазії.
А тепер відверто. Не люблю про таке писати.
Це оповідання розвинулось із задумки великого твору. Але так як я поки просто займаюсь графоманським свавіллям, практикуюсь, то у мене достатньо мудрості, щоб не братись за великі твори.
Напевно втілити саме цю ідею у таке маленьке оповідання було… поганою ідеєю. (“А, тавтологія! Три крапки detected! Видно, що він початківець!”) Потрібно було дати їй ще років десять настоятися.
Вибачте, що втручаюсь в полемiку, але у вас тут може виплисти гарна iдея, що Зореславу врятували саме кварченята всередини Миродара. Ось такенна синергiя. З повагою.
Авторе, то не те тьфу, яку “тьфу”, а те, яке “ех”, якщо не помиляюся. Але в будь якому разі, не сваріться між собою)
Дякую, організатори конкурсу!
Розрядили ситуацію. Але це ще раз підтверджує, як по-різному ми можемо сприймати сказане/написане!
Якийсь там вигук. Я би в такій ситуації написав “ех” .
А ми ще сперечаємось про символізм написаного та високі ідеї.
Саша, а ви пішли далеко! Сприймаєте все в правильному руслі. Дякую за розвиток!
Шановний авторе! По-перше, це дійсно було “ех”, тож перепрошую, якщо цим якось образив. По-друге, я ніде не претендую на роль гуру і не раджу вам так мене сприймати. По-третє, якби в вашому творі не було геть нічого цікавого, то я б і не розчарувався – було би все одно. А у вас класний задум, але мелодрама дійсно вийшла натужною – НА МІЙ СМАК.
Тому бажаю вам знайти найкращу форму для цієї історії, бо саме ви автор і маєте над нею владу! 🙂
Зрозуміло, Владиславе,
А тепер поясню, чому я завівся. 🙂 До речі, ось витяг з тлумачного словника:
“тьху”
тьху-тьху,
1) Звуконаслідування, що відтворює звук при плюванні.
2) Уживається як присудок за знач. тьхукати .
3) Уживається для вираження здивування, невдоволення, досади і т. ін.
4) Уживається для негативної характеристики кого-, чого-небудь.
Та мені ще вчора все пояснили організатори. Все добре.
Такі перепалки, виявляється, збагачують наш лексичний запас. 🙂
Вітаю з бронзою! Дякую за дискусію!
Дякую всім хто прочитав та проголосував!
Шануймося!