Мурмурандо

Більшість фантастики — маячня з технічного боку. Ніхто з астронавтів не гасає в інопланетних джунглях. Ні в скафандрі, ні без. Бо є роботи, сенсори яких забезпечують через нейрозв’язок повну ілюзію присутності.
Сам астронавт перебуває на кораблі, щоб не заразитися інопланетними організмами, чи навпаки не засмітити екзопланету земними.
Але клята психіка все одно підбиває самотужки пройтися екзотравою чи погладити дивовижного мурмурандо.
Мабуть, мене розбестила фантастика, котра ні в чому не винна. Адже письменники завжди пишуть про людей, щоб краще зрозуміти інших та себе. А читачу пропонується, як глядачу в театрі, повірити в декорації, що в одному далекому-предалекому Всесвіті все описане можливе.
Тому пропозиція зустрітися наживо з цивілізаціями на міжзоряній станції заскочила мене зненацька.
— А як же екзомікроорганізми? — запитав я в командира Боривітра.
— Усі перебуватимуть у скафандрах. Довічно. Тобто це путівка в один кінець. Тобі запропонував, бо всі вуха продзижчав про штучні відносини з інопланетянами по нейрозв’язку.
— Мені треба подумати.
— Будь ласка. Як надумаєш — сповісти.
Задумався я міцно.
Сучасні скафандри, звісно, наче друга шкіра, але все ж… Одне — мріяти, інше — відмовитися від обіймів моря, інших радощів і довіку просторікувати на міжзоряній.

***
«Зустріч» нагадувала рій, до якого все прибували бджоли-кораблі.
Наш теж прибув до стільника-шлюзу, і ми розбрелися по каютам. На щастя, моя опинилася поруч із каютою Ганнусі, з якою ми натеревенилися в польоті.
— Славо, разом будемо контактувати із сапієнсами! — теж зраділа Ганнуся.
Проте запал дівчині невдовзі притлумився. Більшість інопланетян трималася докупи й не змішувалася в різновидові гурти.
Що Ганнусі, як ксенокультурогині, було навдивовижу. Самій їй кортіло чимшвидше розібратися чому, наприклад, гуманоїди міту обожнюють мурмурандо більше життя, а інсектоїди лемуси бояться відображень, і ще в тисячі подібних питаннях.
Проте я інколи спілкувався із сапієнсами частіше за Ганнусю, оскільки вештався по всій станції, тестуючи її обшивку.
Навіть пощастило натрапити на мурмурандо, що розлігся на колінах господаря. Блакитний гуманоїд міту боявся й поворухнутися, щоб не потривожити улюбленця.
Я несміливо попрохав:
— Можна погладити?
Гуманоїд злегка кліпнув вухом. У міту це означало згоду.
Я провів долонею по білому мурмурандо. Од дивної істоти розкотилася вібрація, відчутна навіть у скафандрі.
— Ви йому сподобалися, — зауважив гуманоїд.
— А що це він робить? — поцікавився я.
— Він співає, — гордо відповів міту.
— Із закритим писком? — здивувався я.
— Саме так. Ніхто не знає, як це в нього виходить. Це найвеличніша загадка Всесвіту.
Угу. Прямо найвеличніша. Звісно, я сумніви не висловив, адже пам’ятав Ганнусину настанову ставитися до інопланетних традицій шанобливо.
— Можна буде ще погладити мурмурандо?
— Звісно, — кліпнув уже двома вухами міту.
Тобто, посміхнувся на гуманоїдний лад.
Іншого разу мені трапився лемус.
Інсектоїд сидів, обхопивши шістьма лапами голову, і невідривно дивився на підлогу, що сяяла чистотою й білизною.
— З вами все добре?
— Так дзеркально чисто, я всюди відображаюсь.
Я пригадав, що лемуси бояться віддзеркалення, тому поцікавився в нього чому так.
— Воно не має запаху. Тут нічого не має запаху, — відповів лемус.
Для лемусів запахи — ціле життя, пригадав я розповіді Ганнусі. За допомоги них вони спілкуються, гуртуються, творять, розмножуються. Кожний рух лемусів супроводжується феромонами.
Раптом інсектоїд випростався:
— Ви відмовилися від запахів, а отже відмовилися й від життя.
І опав скафандром на підлозі.

***
Боривітер шаленів:
— Як це так лемус покінчив із собою?!
— Синтезував кислоту, що його роз’їла, — пояснила ксенопсихолог. — Бо йому стало нестерпно жити на станції без запахів.
— Але навіщо його співбратам знищувати станцію?
— Вона нестерпна для їхньої цивілізації, — долучилася до обговорення й Ганнуся.
Проте Боривітер лише визвірився на неї:
— До речі, це й ваша провина, що ви не спрогнозували таку реакцію лемусів!
Ганнуся спалахнула:
— Я вказувала на важливість запахів для лемусів і багатьох видів! Але ваші інженери порахували, що надто дорого обладнувати скафандри поширювачами запахів!
— Але ж не дорожче життя! Ви повинні були наголосити на смертельній небезпеці! — потім Боривітер махнув: — Усе одно запізно. Відправляйтеся на шлюпки.
Ганнуся попленталася за іншими науковцями, але на порозі зупинилася:
— А ви чому не поспішаєте?
— Ми евакуюємося наступними кораблями, — збрехав я, адже насправді зорельотів більше не залишиться.
Ганнуся раптом обійняла мене, і лише потім вийшла.
Боривітер намагався не дивитися на мене:
— Ладно, ти знаєш, чим тобі займатися, бійцю.
Я знав. Укріплювати обшивку. Хоча нічим це не допоможе. Після кораблів лемусів-камікадзе станція все одно нагадуватиме сир із дірками.
За роботою мене віднайшов міту.
— Це тобі, — простягнув він мурмурандо.
— Шановний, поспішайте на човник, — спробував я від нього відкараскатися.
Але міту тупцював на місці:
— Він допоможе. Достатньо одного.
Шкода звіринку, але хай хоча б її власник врятується.
— Добре, залиш поруч.
Міту пішов. Мурмурандо терся об ноги, вібруючи.
Я спробував приварити до обшивки пластину, але метал не плавився:
— Що за чудасія?
Мурмурандо перестав вібрувати, і метал розплавився.
— А ну повтори! — витріщився я звірка.
У вузлі зв’язку був лише Боривітер, що спостерігав, як наближаються кораблі лемусів.
— Мабуть, ви мене назвете божевільним, але мені треба терміново передати на всю станцію спів мурмурандо!
— Помирати, так із музикою? Та ну тебе, — махнув Боривітер. — Передавай.
Я увімкнув гучномовці на повну. Станцією полинула вібрація мурмурандо, аж стіни задрижали. А може затремтіли від кораблів перших камікадзе, що спалахнули цяточками вибухів на екранах.
— Що це за в біса таке? — промимрив Боривітер. — Жодної пробоїни!
— Спів мурмурандо укріплює сплав обшивки до фантастичної міцності. Я сам спочатку в це не повірив.
Інші кораблі лемусів облетіли станцію й щезли в космічній порожнечі.
Чи сумую я за Землею? Звісно. Але зі мною нові друзі. І мурмурандо.