У Ґло вилиці схожі на людські: гострі кути під западинами уважних чорних очей. Нора Кейзик ніколи не знає, куди саме спрямований погляд Ґло – це як намагатися порахувати оберти чорної глянцевої кулі навколо її осі – й вкотре відчуває, що їй складно підтримувати зоровий контакт. Але в такі миті вона нагадує собі, що це працює в обидва боки – Ґло також не бачить в її очах нічого, крім кольорових відблисків серпантину світильників та рефлексів.
Тому що у них однакові очі.
– Ви хотіли б знову побувати вдома? На Єллері? – питає Кейзик з сумом, який не доводиться імітувати. Запитувати у бездомних про дім негідно, якщо ти не один із них. Запитувати про це, коли ти один із небагатьох небайдужих, майже не важко. А у ксенологи не йдуть байдужі. (Як шкода, що навіть цієї рідкісної чесноти завжди бракуватиме, щоб наука перегнала жадібну жагу людства отримати бажане за будь-яку ціну та ступала у новий світ раніше за солдатські чоботи). Зірки свідки, менше за все Норі хочеться переходити до цієї фази контакту, вона не встигла надивитися, не встигла наговоритися, пізнати теж не встигла, але інструкції є інструкції.
Ґло пластично гойдає витягнутою головою, майже описує вісімку (жест бентеги, жест неспокою) і перш ніж відповісти тягне з вузького стакану густий сироп, який у світлі бару здається водночас синім, малиновим та рудим. Нора чудово їх розуміє. Про таке складно говорити на тверезу голову, хоча Ґло порівняно з іншими єллерійцями п’ють мало. (Чотирьох, думає ксенолог Кейзик, «інших» за п’ять років роботи вона зустрічала лише чотирьох, і Ґло перший за останні два роки, це дивовижний талан).
– У нас немає дому, Нерт, більше ні. Тепер він у кожному знайомому обличчі. Зараз наш дім – це ви, – чужий голос перестрибує з октави на октаву в недоступному людині діапазоні, проте вшитий перекладач Нори тепер справляється пристойно (відколи три земні роки тому один з єллерійців погодився заповнити прогалини розмірами з чорні діри у системі автоматизованого миттєвого перекладу з єллерійської на стандартну. Людську). – Ми не хочемо бачити, як змінилася наша планета, бо вона більше не наша. Бо це означало б знову пережити нестерпний біль втрати того, що колись було частиною нас, а тепер мертве, неживе, спотворене. А ви хочете туди, Нерт?
– Ми… бували там.
– І який він тепер, Єллер?
– Мертвий. Неживий. Розіп’ятий, – глухо промовляє Кейзик і одразу ж відчуває, як її прошиває током. Випитий сироп чи атмосфера взаєморозуміння, чи самі Ґло змусили її забутись, відволіктись. Зорі ясні, що зараз почули єллерієць? Як її перекладач передав їм слово, якого не існувало в їхньому словнику? (На Єллері ніколи нікого не розпинали. Розпинали на Землі).
Проте Ґло не виглядають здивованими, і Нора сподівається, що переклад був прийнятним. Вона не встигає опанувати себе достатньо, щоб продовжити підводити розмову до головного, коли Ґло підсуваються ближче до вузького столику, який їх розділяє, та кладуть широку трикутну долоню на її лікоть. Ксенолог Кейзик починає внутрішньо задихатися, але робить, як її вчили – кладе передпліччя вздовж чужого, притискає та накриває долонею теплий згин ліктя (жест довіри, жест підтримки). (І їй водночас холодно та гаряче торкатися Ґло не для того, щоб потайки взяти зразок біологічного матеріалу чи вдовольнити голий професійний інтерес дослідника). Лише подумати, її втішає істота, раса якої на межі вимирання тому, що люди відібрали у неї дім, розчищаючи собі плацдарм для наступних відкриттів та завоювань. А Нора… Нора обманює їх, тих, кому доводиться жити надією побачити знайоме обличчя. Вона могла лише уявляти, як це, коли після довгих безплідних пошуків, які ніколи не покидає підсвідомість, які стали рефлексом, ти впізнаєш у натовпі когось своєї крові. Ви могли б бути чужими одне одному на рідній планеті, але відірвані від дому, до скону всюди чужинці, ви – близькі. (Вона сама відчувала схоже щоразу, коли зустрічала єллерійця). Одним своїм виглядом вона дає Ґло фальшиву надію створити пару, забути про самотність, мати нащадків, які могли б дати єллерійцям майбутнє… Цій расі пощастило через їхню цілковиту небінарність та однакову здатність всіх народжувати дітей, інакше вони зникли б значно швидше. І Нора мусить зробити все, щоб врятувати їх. (Шкода лише, що єллерійці не дозволяють рятувати себе тим, хто їх винищував. А ставати близькими з людиною не стануть й поготів. Лише зі своїми. Або кимось у масці свого). Ґло – останні з трьох-чотирьох десятків представників свого виду, яких просто не стали добивати.
Нора дивиться у глянцеві чорні очі, а тоді гладить пальцем м’який згин чужого ліктя. Інструкція є… наказ є наказ. Аналітики стверджують, що за усіма показниками їхні взаємини оптимальні для того, щоб відкритися. (Тобто майже напевне назавжди втратити Ґло).
– Ми співпрацюємо з людьми, – видає Кейзик тихою скоромовкою. Ґло мовчить і не віднімає руки. Це гарний знак. – Вони хочуть допомогти, це наукова спільнота «Маяк», яка має достатню вагу на Землі, щоб їхній діяльності не заважали. Вони вивчають інші раси, встановлюють з ними контакт, – Нора прикушує язика. Зорі ясні, як сухо та грубо звучать її слова! – Людство скоїло страшний, невибачний злочин – воно не хотіло вивчати, коли могло силою отримати бажане, але «Маяк» з усіх сил хоче допомогти врятувати унікальні раси, їхню культуру, їхні знання та їх самих. Ви такі прекрасні. Ви, Ґло, – пошепки додає вона і накриває рукою трикутну долоню на своєму лікті. Тремтячу долоню. – Ви мусите вижити. Я так довго вас шукала, я боялася, що вже запізно, що вже нікого не знайду…
Нескінченну хвилину Ґло не рухаються…
…а потім Нора з подивом відчуває, як вони ласкаво гладять її по гострій вилиці (жест приязні, виключно людський жест).
– І не знайшла, – кажуть Ґло, і їхнє тіло починає мерехтіти та йти брижами. Нора Кейзик знову задихається раніше, ніж все розуміє. Лікоть під її рукою на дотик, як стандартний костюм ксенолога для роботи в полі. Мерехтіння маскувального поля зникає. – Як і я.
Нора вперше за три місяці точно бачить, куди дивиться співрозмовник.
Iconic One Theme | Powered by Wordpress
Сподобалось. Одне питання: чому спочатку про Ґло писалось в однині, а під кінець у множині? Успіху!
Дякую, Мандрівнику!
Що можу відповісти – автор просто не помітив, оскільки оповідання написане, вичитане та подане на конкурс в останній день прийому робіт. Банальний поспіх 🙂
Я перепрошую, напевно, не догнав… Вони обидва люди, які прикидаються отими прибульцями? Щоб відшукати хоч когось?
Тоді ця драма дуже надумана, хоча в процесі прочитання я емоціонально вклався. А ще, чесно кажучи, забагато тексту в дужках. Таке виділення треба використовувати дуже, дуже обережно, і тут, на мій смак, явний перебір.
При цьому читається чудово, і для маленького тексту велика концентрація метафоричних знахідок, які розкривають суть того, що відбувається. За це однозначно лайк. Принаймні, оповідання має запам’ятатися.
Ви все правильно догнали, Владиславе, саме так все і було.
Можливо, драма і надумана. Це залежить від того, з якої точки зору дивитися, бо з такої неочікуваної зустрічі Нори з колегою (після тривалих пошуків представників вимираючої раси) можна небезпідставно робити висновок, що єллерійців лишилося ще менше, ніж ті 30-40 осіб. Якщо взагалі хоч хтось лишився. В очах ксенолога це навіть більше ніж трагедія.
Окремо приємно знати, що оповідання викликало емоції.
Дякую за відгук!
Еге ж!
Проблема тут ще ось в чому: ви презентуєте Нору як таку, що дуже класно розбирається у прибульцях, а тут не змогла побачити, що перед нею голограма.
Сама ідея класна, мені подобається. Але дивно виходить, що нам розповідали про проблеми раси, якої, умовно кажучи, навіть в кадрі немає.
Втім, це одне з найкращих оповідань у групі.
Авторе ви це:
“Нора Кейзик ніколи не знає, куди саме спрямований погляд Ґло – це як намагатися порахувати оберти чорної глянцевої кулі навколо її осі – й вкотре відчуває, що їй складно підтримувати зоровий контакт.” – в голос читати пробували?
Чи розраховували що у читача запаморочитсья в голові і він впаде до ваших ніг?
Гм… судячи що і далі, такі самі, важченні речення, що нависають своєю громадою слів, над сенсом буття та змістом, я перконуюсь, що це був такий задум.
Впринципі не погано. Але просто христоматніна порада яку ви знайдете в кожній “книзі про книги” старайтеся спрощувати речення та не розятгувати їх. Вам про це скажуть і Кларк, і Кемпбелл, і Кінг і усі решта.
Окей, тепер, мабуть, цей твір виривається для мене на перше місце в топі.
Напишу дещо дуже суб”єктивно – але дуже важкий стиль, через це не зміг продратися до змісту. Дуже важко було читати. Може тому й не зрозумів в чому головна ідея твору
Вітаю, авторе!
Надзвичайно важко продиратися крізь текст. Моя порада, спрощуйте всюди, де є можливість. За мудрими сплетіннями слів невимовно важко побачити цікаву ідею. Вибачте.
Приєднуюся з приводу зауважень до стилю, але загалом серед усіх конкурсних оповідань сюжет цього твору мені подобається найбільше. Якщо автор(ка) надумає його розвити і розширити – знайте, один читач у Вас уже є. 🙂
Мені не вистачило ясності в кінці. Завдяки коментам зрозумів, що задумував автор, перечитав вдруге і вже тоді все зійшлося. Ідея цікава, але якось не віриться, що 2 професіонали так довго дурили одне одного. Згадалось, як у Лема всі прикидались роботами, але тут, звісно, настрій історії зовсім інший.
Авторові удачі!
Дякую за відгук, Спостерігачу.
Жодних хитрих планів чи розрахунку – пишу так, як диктує голос в голові. Я ж перетворюю його слова у текст, ось мій задум (с), як сказав би містер Ґрем.
Ваш коментар дуже приємний, Сторонній. Дякую.
Прекрасно розумію вас, Румато, часом відчуваю те саме, коли щось читаю. Дякую, що поділилися враженням від мініатюри.
Дякую за відгук, Афоню! Немає за що просити вибачення – сприйняття художніх творів дуже особиста і суб’єктивна річ. Я завжди з розумінням ставлюся до того, що комусь оповідання не заходить, бо і мені не все і завжди заходить.
Через це ж вони й професіонали, Прибульцю, що дуже ретельно відігравали Образи іншої раси 😉
Дякую.
А можна спитати у вас назву того роману чи оповідання Лема? Цікаво стало, не знаю його.
Щасти вам навзаєм!
“А можна спитати у вас назву того роману чи оповідання Лема? Цікаво стало, не знаю його.”
Це з Зоряних щоденників Йона Тихого. Здається, подорож одинадцята. Там інша мета маскування, але, як то кажуть, навіяло))
Щось занадто заплутано. Так і не зрозумів, який співрозмовник і куди дивиться вкінці. І чиє знайоме обличчя?
Під час читання будь-якого тексту я автоматично перескакую інформацію в дужках, бо вона ж додаткова, пояснювальна. А тут доводиться пропускати добру половину всього оповідання. Ху, важкувато було читати, можливо тому не зрозумів, що і до чого. Ідея загалом цікава, але ж уся концентрація іде нанівець, коли така подача.
Мені оповідання не сподобалось.
Авокадо, дякую! Ваш коментар надихає 🙂
Дякую за назву, Прибульцю)
Дякую за відгук, Брунатно-бурий бобер.
Якби інформація в дужках традиційно мала лише декоративний характер та мінімальний вплив на текст, тоді як автор я взагалі не бачу сенсу її подавати, надто в мініатюрі. Тож припускаю, що пропущений текст в дужках та якість розуміння оповідання тісно пов’язані. А назва розкривається в одному з речень з цим словосполученням.