Небесні русалки

Космічному апаратові «Верба-21» вдалося майже без пошкоджень здолати смугу астероїдів. Ще кілька годин тому він стояв на рідній планеті, здаючись Гулівером серед будівель-мініпутів, а вже зараз мурашкою мандрував у безмежному просторі. Ось так спокійно, серед бездушних планет, зі швидкістю світла тестувалось одне з найбільших досягнень людства.

— Хлопці, ви тільки прислухайтесь, — перший помічник командира спробував розвести руками від насолоди, але захисний костюмне дозволив йому цього зробити. — Жодних криків дружини, жодних паразитів-дітей. Та найголовніше — теща ніяк не зможе мене наздогнати! А от як би ми не вляпалися в літературу, то опинилися б в цьому раю ще б в минулому півріччі.

— Щира правда, Павло, — гримнув другий помічник, в якого від люті почервоніла навіть лиса пляма на голові. — Якби не ця Марійка, ми б давно вже виконали місію і сиділи б вдома зі славою та грошима.

— Хлопці, ну годі мене лаяти, — ледве не зі сльозами прошепотів чоловік в окулярах. — І я попрошу правильно вимовляти моє прізвище: не Марійка, а Марійко.

— Ти диви, наша Маша зараз заплаче, — Павло Зубін зробив усміхнену гримасу жахливої африканської маски. — Може ще скажеш, що ні в чому не винен?

— Звісно, що не винен! Це ви чомусь чіпляєтесь…

— Чомусь? — підтримав друга Петро Бикін, лиса пляма якого розгнівалась до фіолетового кольору. — А хіба політ було відкладено не через те, що якесь агентство казок висунуло тебе в якості дослідника неіснуючих крилатих людей? Хіба не тобі знадобились місяці тренувань?

— По-перше, не “агентство казок”, а Новітнє Міністерство Розвитку Культури, — чоловік поважно  поправив окуляри. — А по-друге, моя місія не гірша за вашу. Тільки уявіть, що десь поблизу нас літають живі істоти, схожі на янголів! Менше століття тому, в 1984 році, команда космічної орбітальної станції «Салют–7» спостерігала за тим, як навколо їхнього корабля зависли семеро величезних світлих істот, які дуже були схожі на людей, тільки з крилами. На жаль, про подібні випадки більше нічого невідомо, але…

— Але ти не подумав, що та команда з’їхала з глузду? — перший помічник знову втрутився в суперечку, яка була єдиною розвагою у відкритому космосі. — Ну що, з’їв, га?

— Припинили марну дискусію, — вперше за весь час польоту подав голос Орлов, командир апарату. — Давайте не забувати про завдання: перевірити, чи здатен апарат «Верба-21» діяти самостійно. Операція відбудеться через двадцять годин, тому наказую всім виспатись.

Через десять хвилин в середині корабля не було чутно нічого, окрім чоловічого хропіння, з яким може зрівнятись лише дихання старої вантажівки. Тільки  механік, останній член експедиції, продовжив спостерігання крізь скло ілюмінаторів. Його зосереджений погляд цілеспрямовано завмер у певному напрямку, мов гвинтик, що з вченою впертістю тягнеться до ще невідомого йому магніта. Але ця обставина, як і сам молодий чоловік, не хвилювали жодного члена команди.

 

— Краще шукайте! Всюди, де тільки міг заховатись цей механік! — вперше за п’ятнадцять років Альберт Орлов відчував невпевненість в собі. — І не чекайте від когось допомоги. Тільки послухайте, що відповіли з Землі на мій запит: « Ніхто не може непомітно покинути корабель, тож Ви повинні власним зусиллям знайти свого члена команди, бо вся відповідальність за нього йде особисто на Вас.» Тож давайте, шукайте. Він десь поряд…

— Вони його забрали, — неочікувано для всіх пролунав тихий впевнений голос Євгенія Марійко.

— Хто “вони” і якии чином “забрали”? — з силою справжнього командира Орлов подавив в собі роздратування, намагаючись говорити якомога спокійніше.

— Янголи, яких я вчора бачив в ілюмінаторі, поки ви спали, — на обличчі представника культури застигла посмішка-нитка, характерна для мешканців жовтого будинку. — Хоча, правильніше їх називати небесними русалками, бо вони, подібно давньогрецьким сиренам, заманюють своїми чарами бідолах у відкритий космос, де ті і гинуть.

— Ось і настав той час, коли наша Маша з’їхала з глузду, — перший помічник командира не втримався від нагоди покепкувати над улюбленою жертвою для насмішок. — Не дарма кажуть, що жінка на кораблі — це до лиха, навіть якщо мова йде про космічний корабель…

— Тихо! Поки що я командир цього апарату, тому наказую: ніяких сварок і казок щоб не було тут чутно. Всі мене зрозуміли?

— Але це не казки, а реальність…

— Все, ти мені набрид! — Петро Бикін приготував молотоподібні кулаки і танкером пішов на бідолашного культурознавця. — Ось я тобі зараз мізки поставлю на місце.

Не відомо, до яких наслідків призвела б ця чергова сварка, якби не наступна подія. Все приміщення «Верби-21» раптово залили вогняні промені світла, ніби апарат зробив непередбачену посадку на самісіньке Сонце. Якийсь час космонавти нерухомо стояли на місці, мов сліпі кошенята, прикривши очі долонями і з хвилюванням очікуючи подальших змін.

Загадкове світло зникло так само неочікувано, як і з’явилось, поступившись місцем наступному диву: в ілюмінаторах космонавти побачили величезну, розміром з їх апарат, білу істоту, чимось схожу на жінку з лебединими крилами за спиною. Від небесної незнайомки йшло дивне місячне сяйво, яке змушувало глядачів не відривати очі від неї ні на мить. Тож, лише після того, як вона розтанула, мов примара в нічному небі, космонавти помітили, що безслідно зник і Петро Бикін.

— Що ж, — першим взяв себе в руки Орлов. — Як командир корабля я вирішив: ми терміново повертаємося на Землю, навіть якщо для цього необхідно буде зламати нашу «Вербу».

 

Цвинтар. Це чи не єдине місце на нашій планеті, яке може зрівнятись з космосом: така ж сама лякаюча тиша та безлюдність. На одному з таких космічних ділянок землі, серед сотень могил є дві, які вагомо відрізняються від інших. Їхня загадка ховається в тому, що вони порожні, бо тіла їх власників літають десь високо в небі. Що роблять вони там, у безмежному відкритому космосі, не знає ніхто, крім небесних русалок.