Останній стрибок скайвера

Яна жбурнули на простору венасу під куполом, носом у холодну підлогу.

«Справжній мармур! Це скільки ж рейсів із Землі…»

Хазяїн маєтку Самуель Торій стояв, спершись на балюстраду, спиною до Яна. З підлоги здавалося, ніби він занурив голову в густий суп помаранчевих хмар і сірчаних вихрів. Ілюзію підсилювали пишний білий халат і візок із балонами.

— Мені сказали, що ти можеш підняти з Пекла будь-що, — пролунало в черепному інтеркомі Яна. — Що ти найкращий скайвер.

Обробка звуку не приховала, як важко було говорити старому. Усе місто знало, що він доживає останні тижні, якщо не дні.

— Залежить від того, кого спитати, — Ян підвівся. — Як колег, то я ганьба професії.

Самуель здригнувся від сміху, а за мить — від кашлю. Невже він хоче одне з тих міфічних зіль-сплавів із каньону Артеміди?

— Я по молодості теж жартував перед обличчям смерті, — нарешті вимовив Самуель. — Але серйозно: не дістанеш цей вантаж — опинишся в Пеклі так чи інакше.

Пан Торій обернувся, щоби підкріпити загрозу поглядом, та Ян побачив на зморщеному обличчі золочену кисневу маску з лімітованої серії — до сторіччя колонізації. Якось шукав таку у Вітряному поясі…

— Тож чого ви бажаєте?

— Деталі тобі дадуть. Мої вороги чекають поганих новин, — старий знов відвернувся до міста, яке павутиною розходилося по хмарах від його піднесеної цитаделі. — Але я планую розчарувати їх. Почати нову експансію.

Ян ледь не пирснув. Схоже, кисень ударив пану Торію в голову: він і так тримав у кишені три чверті легальних та не дуже бізнесів на Венері. Звісно ж, після його смерті почнуться чвари за спадок, але до чого тут скайвінг? Втім…

— Що буде, коли я повернуся?

— А ти самовпевнений!

— Після Пекла вже нічого боятися.

— Окрім кредиторів?

Ян осікся.

— Можеш забути про борги. Накину ще стільки ж, якщо поспішиш. Згода?

За хвилину Ян уже клацав по панелях зондів в ангарі, а серце витанцьовувало, ніби він надихався сірчанки.

Можна зав’язати. Купити собі модуль у місті та окублитися. Розповідати дітям про свої експедиції…

Ян посміхнувся: он як швидко на нього перекинувся стариганьский вірус! Хоча в самого пана Торія дітей ніколи не було — опромінився за роки на видобутку радіоактивних металів.

Розвернувши мапу на планшеті, Ян присвиснув.

Старий націлився на руїни в районі патери Ярославни. Саме тут венероків зо тридцять тому із-за мегаблискавки зазнав трощі Сьомий медичний квартал. Кількадесят тонн графену й металу разом із людьми миттєво провалилися в Пекло. Нічого цінного — тож скайвери не сувалися до уламків. До того ж, сектор був сейсмічно нестабільним.

— Ну, курви, ні піщинки, ні сірчинки! — сказав забобонний Ян своїм дронам та почав пускати їх крізь підлоговий шлюз. Голки в гарячі набряклі тілеса богині кохання, яка так попустила себе.

Кожен дрон прожив у Пеклі лише пів години, але із користю. Ян вивчав тримірну мапу вже на забралі первинного скафандра. Старому знадобилася «чорна скринька» із сервера медлабораторії — невже прострочені аналізи аж настільки цікаві?

Ціль знайшлася під купою оплавлених уламків: ізотопне маркування скриньки на диво непогано збереглося.

«Надто легко!»

— Хто сказав, що останній стрибок скайвера має бути найскладнішим? — промовив Ян, три рази потер свій щасливий код на лівому плечі та заліз у Голіафа.

Реактивні дрони тріумфально несуть за руки та ноги сірого титанового велетня в небі — так скайвера бачить замовник.

Хробак у консерві падає в чортів вулкан за чиїмось кільцем — так почувається скайвер.

Найгірше — чекати, доки скінчиться автоматичний спуск. Хтось інший думав би про сім’ю, а сироті-одинаку Яну залишалося тільки рахувати кілометри графенового троса, який з’єднував його із цитаделлю. Єдина рятівна нитка Аріадни, яка не може порватися.

За годину Голіаф привенусився біля уламків.

У Пеклі Ян вимикав свідомість та сам ставав роботом: відійти, просканувати, прорізати лазером пожерту сірчанкою графенову стінку, прямувати всередину. Усе це — вкрай повільно, долаючи спротив кілометрів розпеченого океану того, що на Венері чомусь звалося атмосферою. Системи Голіафа були настільки ж прості, наскільки й надійні, та могли витримати тут до перегріву біля години — але Ян прагнув управитися швидше.

Ступивши на уламки, Голіаф провалився.

Велика прохолодна порожнина — лише чотириста градусів. Ян не повірив сканерам, але порився в мотлоху під ногами… та хвилин за десять відкопав сталевий ящик із жовтими стрічками!

«Надто легко…»

Тієї ж миті на Голіафа впала вся печера уламків — ось і венеротрус. Кілька лазерних залпів, і великі шматки обшивки розійшлися в падінні. Ян не став чекати ще пригод і, закріпивши на грудях «чорну скриньку», скомандував змотувати трос.

Голіафа різко підтягнуло, піднесло з провалу… І жбурнуло назад на оплавлені каміння. Обірваний трос одразу загубився в кислотному мареві неба.

Поки велетень підвівся с колін, Ян уже все знав.

Лазерний розріз на графеновій стінці — гострі краї. Трос сам по собі не рветься, але тертя графену проти графену…

Він поспішив. Ідіотська помилка початківця.

Була ще екстрена катапульта Голіафу… допоки Ян колись не замінив її додатковим вантажним відсіком. Тепер жодний дрон або новий трос не встиг би підняти його живим.

Скайвер усе одно викликав одного — для вантажу. Нехай його пам’ятають як професіонала, що виконав місію.

Ян заплющив очі й подавив тремор.

«Хоч горювати буде нікому», — на цьому і заспокоївся.

Але тепер Ян не міг не дізнатися. Просвердлив «чорну скриньку», запустив сканери. Всередині — наносталеві носії пам’яті. Медичний архів.

Молодий Самуель Торій підробляв продажем біологічного матеріалу. Як і більшість венусян.

Три рази його сім’я використали для запліднення, лише один був вдалим. Але мати померла, і дитину віддали до інтернату. Код невідомого сина пана Торія Ян відразу впізнав.

Він містився на лівому плечі його скафандру — на щастя. Бо так звали Яна до того, як у нього з’явилося ім’я.

Тож он яку експансію планував пан Торій… Обливаючись потом під тривожні сигнали, Ян поклав око на кнопку зв’язку із цитаделлю.

Чи зможуть вони з батьком разом посміятися над тим, як смерть у відповідь пожартувала над ними обома?