Планета Любов

Закінчується персикове морозиво! Це жахливо. Звичайно, є й інші, але мені смакує саме це. Його ніхто не їсть, окрім мене: залишають, як найменшій. 12 пачок – на цілісінький рік, – і все! Ніколи більше! Рут говорила, що персик – це такий круглий помаранчевий плід, солодкий та соковитий. От би спробувати!.. Скільки всього дивного є у світі, чого я ніколи не побачу! Рут мене втішає: зате ти бачиш таке, про що й не здогадуються дівчатка твого віку! Ти знаєш стільки, що сивим академікам до тебе далеко!

Я йду терасою і смакую морозивом. Від свідомості, що воно закінчується, мені ще солодше. «Терасою» ми називаємо вузький коридор, із зовнішньою скляною стіною. Звідти я можу бачити все навколишнє середовище. Чорне небо. Розсипи зірок. Вони різні – білі, блакитні, помаранчеві. Великі й маленькі. Рут каже, що вони схожі на діаманти, розсипані на чорному оксамиті. Я ніколи не бачила діамантів. Але, якщо діаманти так само блищать, як зірки, то обов’язково б мені сподобалися. У Рут була каблучка з діамантом – їй його подарував наречений. Але він не пішов за нею, і вона не схотіла залишити ту каблучку в себе. Напевно, вона згадує про нареченого, коли тихо плаче, думаючи, що ніхто цього не бачить.

Мені доручають багато справ. Я перевірила безпеку системи і тепер маю вільний час. За годину в мене урок: підключаєш навушники і засинаєш, а працює тільки підсвідомість. Таким чином у пам’яті закарбовується потрібна інформація. Рут каже, що раніше діти навчалися в школі, з їхньою свідомістю працювали вчителі. Але це ж непродуктивно! Мій тато – вчений, і це він розробив систему впровадження знань у підсвідомість.  Зі мною  була мама, поки я не виросла. Але мама – єдиний у нашій спільноті лікар, її оберігають від зайвої роботи, адже її біологічний час – на вагу золота. Так каже моя сестра Рут.

Зараз ми з мамою бачимося рідко: вона спить у своїй капсулі, і її будять тільки в разі потреби, на кілька годин. Тому вона не старіє. А батька пробуджують частіше: йому доводиться контролювати політ, і тепер він сивий і згорблений. Поки я була маленькою, мене не занурювали в анабіоз, давали можливість вирости. Тепер я нарівні з усіма можу виходити на чергування раз на місяць.

Я народилася тут, на кораблі. Я єдина дитина, тому всі про мене піклуються і залишають мені улюблене морозиво. Рут каже, що для своїх п’ятдесяти років я гарно виглядаю, адже на Землі за час нашого зникнення пройшло якраз стільки часу!

Я все знаю. Історію своєї планети – від її створення до того моменту, як нам довелося її покинути. Ось тільки смак персика мені знайомий лише по тюбику з морозивом.

Мій батько – геній. Він створив цей корабель, розрахував траєкторію польоту. Ми летимо на інший кінець Галактики – там виявлено планету, придатну для життя. Але це – дуже довго, і щоб ми змогли вижити, нас занурюють в анабіоз і по черзі пробуджують – для управління польотом. Ось і я вже можу керувати кораблем!

Поки спимо, ми не старіємо. Це чудо – винахід мого батька. Коли на Землі виникла жахлива пандемія, він прийняв рішення летіти. Нас близько ста чоловік на борту, і це дає можливість по черзі працювати, зберігаючи години життя іншим. Я старію тільки в ці вісім годин, поки ходжу по терасі й милуюся зірками.

Я багато думаю про одне: мій батько зробив геніальне відкриття – оволодіння інформацією в необмежених обсягах. І анабіоз. Але нікому на Землі це не потрібно. Вони, скориставшись цим, кращими не стали. Не стали добрішими. Просто – інший виток спіралі, усе теж саме, але на іншому рівні. Так само ненавидять один одного, так само прагнуть влади і безсмертя. Дивно: хочуть безсмертя, а роблять усе, аби на планеті жити стало неможливо. Володіють знаннями – і роблять дурниці! Рут каже, що це психологія людини, якої мені не зрозуміти. Я багато знаю про Всесвіт, але нічого не знаю про людину. Її вчинки не піддаються логіці. Наприклад: чому наречений Рут не полетів із нами?

Батько не відразу прийняв рішення летіти. Сподівався, що зможе щось змінити. Чомусь навчити. Але, коли зрозумів марність сподівань, підготував корабель. Нічого не забув: навіть морозиво для доньки, яка мала народитися вже на борту…

Рут каже, що на Землі є море. Це коли багато води, багато світла, запахи і звуки. Як це прекрасно! Є гори. Я знаю їх з відеозапису. Є ліси. Є друзі. З ними добре бродити лісами і горами, дихати вітром. Є кохання. І сестра з жалем дивиться на мене. Я знаю: вона марить Землею. Вона шкодує за тими, хто залишився. Вона сумує. Вона не вірить, що ми знайдемо ту планету, до якої прагнемо. Каже: усі люди однакові, на кожній планеті…

Та невже?! Хоча… Чому вони не вміють зберегти те, за чим сумують? Невже дурість сильніша від мудрості й доброти? Якщо на Землі так прекрасно, як розповідає Рут, то чому ніхто не винайшов засіб зберегти це? Чому люди вбивають одне одного, якщо життя прекрасне? Адже любити краще, ніж ненавидіти!

Рут каже, що ніякі відкриття не зможуть змінити людину. Єдиний порятунок – створити свій світ, заховатися від усіх. Нікому не вірити. Нікого не любити. Нічого не пробачати. Я знаю, вона не може пробачити своєму нареченому, що він обрав життя без неї…

Тюбик із морозивом закінчився. Ще одинадцять разів я буду прокидатися і знаходити в харчовому відсіку чудові ласощі. А потім мені доведеться обходитися без них…

Я зачиняю дверцята своєї капсули і набираю довгий код на клавіатурі. Зараз я засну, а коли прокинуся, знову буде чорне небо з діамантами зірок. Воно буде завжди тільки таким.

Я запитала, як ми назвемо ту планету, де доведеться жити? Рут знизала плечима, подумала і відповіла: «Любов».Тільки  не впевнена, що вона існує.

Геніальні ідеї нічого не варті, якщо вони створені не задля любові. Без неї вони смертельно небезпечні. Можливо, до невідомої планети дістанусь одна я. Мене зустрінуть невідомі істоти. Я володію знаннями, які їм стануть у пригоді.  І я подарую їм найцінніше, що маю.

Я подарую їм любов.