Поки люди сплять

У космічному експресі нарешті всі люди поснули. У міжсекційному переході з’явились широко розплющені темно-зелені очі, навколо них матеріалізувалась кошлата голова з маленькими ріжками та решта дрібного волохатого тільця. Останнім вималювався тоненький хвіст з китицею на кінці. Щезник полегшено видихнув. Невидимість забирала чимало сил. Гравітацію, певна річ, відключили, тож довелось пробиратись до харчової секції в горизонтальному положенні, міцно тримаючись за м’які поручні. Почувши два голоси з їдальні, він спинився і крадькома спробував підгледіти, кому ще не спиться. Перший голос належав домовикові: маленький охайний дідусь у розшитій свитині завзято протирав харчові автомати. Другого співрозмовника затуляв резервуар з водою. Дідусь спритно розвернувся й крикнув:
– Гей, не бійся, тут всі свої! Як звешся?
Щезнику нічого не лишилось, крім як повільно залетіти до секції і чемно привітатись з домовиком і рум’яним упирем у класичному костюмі.
– Юрась я, – новоприбулий сором’язливо глянув на продуктовий автомат.
– Вибирай харч, не стидайся, – доброзичливо підбадьорив домовик. – Я – Захар, а це – Мілош. Але бери щось без крихт.
– Я вас у вантажній не бачив, – зауважив Юрась.
– У мене, синку, вже не той вік, щоб у вантажній сидіти, а Мілошу особлива дієта потрібна.
Упир на підтвердження посміхнувся своїми гострими іклами, додаючи:
– Зі спальними капсулами все надто просто, хоч би печінку не посадити. А ви, юначе, до Таркоту чи куди далі?
– По правді, ще не знаю, – чесно зізнався Юрась, з апетитом висмоктуючи курячий паштет зі зручної упаковки у формі великої краплі. – Може, потім до Вірідії. Кажуть, там пів планети в лісах.
– На Землі також повно лісів.
– Штучно висаджені, ледве не під кожним кущем камери. Дерева однакові й вже давно не розмовляють, а люди взагалі туди рідко навідуються.
– Лісовики тобі добре порадили, – запевнив домовик, – Вірідія – наче Земля років п’ятсот тому. Сам туди прямую. Там люди сповідують той, як його, – домовик задумливо почухав сиву потилицю.
– Екожиття, – підказав упир.
– Точно! Мешкають у невисоких будинках, використовують мало техніки. Самі займаються худобою. Мілоше, може й ти з нами?
– Іншим разом. На Корунді хочу побувати – купа людей розважаються в закритих приміщеннях, куди не потрапляє жоден сонячний промінь – курорт!
– А дівчина де? – вже зовсім освоївся Юрась.
– Яка ще дівчина? – посерйознішав упир.
– Висока, бліда, з чорним волоссям до п’ят, – Юрась нещодавно мигцем бачив, як вона босоніж йшла переходом.
– Цікаво. Не знаємо такої. Нам ще довго летіти – краще перевірити.
– Зголодніє – сама прийде, – розсудливо зауважив домовик.
– Залежить, чим вона харчується.
Дівчину знайшли у розважальній звукоізольованій секції. Сердешна голосила так, наче втратила найдорожче.
– Дівко, ти чого? А ну припини! Мені від тебе кишки скрутило! – домовик намагався перекричати завивання, смикаючи рукав легкої сукні, що, незважаючи на тьмяне освітлення, сліпила своєю білизною.
– Пані, розкажіть що за біда, – голосно запропонував упир, намагаючись зазирнути їй в очі.
Дівчина припинила плакати й обвела компанію зухвалим поглядом.
– Попрошу шановне панство не заважати мені працювати.
– О, то ви – банші, – упирю таки вдалося зазирнути в її думки.
Юрась не мав жодного поняття, що то за одна. Домовик насупив брови, щось пригадуючи.
Упир розтлумачив:
– Панянка тужливо співає за якимось ірландським бідолахою, котрий має невдовзі померти.
– Не за якимось, – обурилась дівчина, – а за Бартлеєм Маккейбом, представником старого поважного роду!
– Це ж наш капітан! – сплеснув руками домовик, через що відлетів на пару метрів. – Наче ж здоровий чоловік. Таке воно життя. Добре, що в нього двоє заступників.
Упир не збирався так просто лишати делікатну тему.
– Переконаний, що ви знаєте, як саме наш капітан має покинути свій останній прихисток у цьому світі.
Банші труснула розкішним волоссям.
– Відважний Бартлей загине шляхетною смертю – згорить разом з кораблем.
– Що??? – одночасно закричали щезник з домовиком.
Упир натомість зберігав непересічну витримку, продовжуючи пильно вдивлятись в очі у прямому сенсі смертельної красуні. За мить він буденно сповістив:
– Панове, в цей найнадійніший міжгалактичний корабель вріжеться метеор і нас усіх розірве на шматки.
– Це неподобство! Я звірявся в перевіреної відьми, – дідусь так розхвилювався, що схопився за серце.
– Я також звірявся з планом польоту. Ніяких небезпечних зон і близько не передбачалось, – підтвердив упир.
– А може це метеорник? – Юрась почув про це створіння в космопорті. – Той, що притягує до кораблів метеори, щоб спричинити аварію.
– Цілком можливо, – упир серйозно поставився до припущення. – Зазвичай вони не знищують корабель, а лише спричиняють незначні пошкодження. Люди виходять зі сну, метушаться, лякаються – метеорники від цього в захваті.
– Наче мало звичайного лиха, щоб ще космічне завелось, – буркотів домовик. – Треба спіймати гада!
– Він уламки любить, понівечені деталі, – згадав Юрась.
– То зробімо йому подарунок, – упир швидко розробив план.
Банші лишили голосити: робота – то святе.
Засідку влаштували у спортивній секції. Закинули туди усе, що без особливої шкоди вдалось понищити нашвидкуруч. Невдовзі до секції не криючись залетіло мале кулеподібне сіре створіння з довгими тоненькими руками та короткими ніжками.
– Крути його хлопці! – репетував домовик, – Юрась, в’яжи, щоб не втік!
У повітрі закрутився щільний клубок з нечисті. Коли Юрасю з упирем вдалось стабілізуватися, надійно зв’язаний метеорник безпомічно сіпався і рюмсав.
– Ти ж, дурню, нас усіх повбиваєш! – одразу напосів на полоненого домовик. – Ану відводь ту залізяку від нас подалі! Мілаш, він нас розуміє?
– Розуміє. Випадково не туди потягнув. Недосвідчений ще, я б навіть сказав малий. Показує, що вже відвів в бік. Тепер навіть не черкне.
– А плаче чого?
– То його перший метеор. Хотів, щоб родина ним пишалась.
– От дурне мале, – пом’якшав домовик. – Не реви. Полетиш з нами. Супутник Вірідії має пояс тих твоїх метеорів – потренуєшся.