Психо – значить «душа»

…Світло. Розливалося й перекочувалося хвилями, немов Велика вода. Воно проходило крізь мене, наповнюючи собою весь простір і розриваючи усе моє єство на атоми…
– Мілено Скайберг, негайно зайдіть до патера Новака. – Розбудив мене металевий голос бортового комп’ютера, який ще двічі повторив повідомлення.
Я протерла очі й здивовано роззирнулася в каюті, почуваючись так, немов зробила щось погане, але встала й слухняно попрямувала до ліфта.
Вже два роки я була психоніком на славнозвісному кораблі «Архангел» і ще жодного разу не спілкувалася з патером особисто. Таких як я п’ятнадцять років готували до служби в космосі на станції Дельта-5, що кружляла на земній орбіті. Ми майже не пам’ятали, як виглядає небо рідної планети, трава й дерева, обличчя рідних – все те залишилося в далекому минулому, усі зв’язки втрачені. Наша доля – далекі мандрівки безкрайнім Всесвітом у пошуках нових горизонтів і Служіння великій меті… Адже ми були знавцями людських душ. Використовуючи психічну енергію, могли зцілити від ран, надати сили й повернути з безодні божевілля космічної ночі. Але тією ж енергію ми могли дізнатися усю необхідну інформацію, витягнути на поверхню усі потаємні страхи й запрограмувати будь-кого на будь-які дії, – аж до самознищення. Тому дуже багато з нас служило на військових кораблях, переважно у розвідці.
Та мені пощастило. Я потрапила до команди «Архангела», на якому знаходився сам голова психонічної служби – Патер Новак.
– Панно Скайберг. – Світловолосий чоловік середніх років у стандартній сірій формі, якого я завжди бачила лише здалеку, задумливо окинув мене поглядом. – Ви пам’ятаєте, чого саме вас навчали?
– Так, патере, наше призначення – нести світло, навіть якщо сам згоряєш.
– Так. Навіть тоді. – Завше холодні сірі очі світилися несподіваним сумом. – Вам випала честь представляти психонічну службу у складі військової експедиції на планеті Феофанія.
Мене немов облили крижаною водою. Планета-вбивця з таким лагідним ім’ям. Смертельна пастка для всіх, хто ризикнув на неї ступити. Десятки разів на Феофанію відправляли команди науковців, військових та психоніків, і жодного разу ніхто не повернувся. Усі звіти, що встигли надійти з планети, показували, яка вона багата на рослинний та тваринний світ, на корисні копалини. Який там прекрасний клімат і чисте повітря. І жодної розумної форми життя. Саме через це людство ніяк не могло відмовитися від думки підкорити цю неприступну фортецю.
Патер підійшов до мене впритул і пильно поглянув у вічі.
– Я відправив туди десятки таких дітей, як ти, адже не маю права відмовити Світовому Урядові. – Промовив він. – Але цього разу у мене є Передчуття, що ти повернешся… ти маєш повернутися.

Далі все було як у тумані. І тоді, коли транспортний шаттл віз мене до військової корабля «Вікторіус», і на підльоті до Феофанії… Я не знала, що мені робити. Люди у військовій формі метушилися коридорами, лунали гучні й різкі сигнали сповіщення, а я немов застигла біля ілюмінатора, за яким огорнута світлом місцевого сонця – жовтої зірки Дартус – пропливала Феофанія. Вона була прекрасна – блакитна у мереживі білих хмар – чимось схожа на прадавню Землю до розквіту на ній ери технологій…
– Клірику Скайберг. Час. – Перервав мої роздуми сержант і повів мене до шаттла.
Поверхня планети й справді нагадувала фантастичну картину – яскраву й невимовно гармонічну. Літали чудернацькі, схожі на величезних метеликів, комахи, перегукувалися птахи з різнокольоровим оперенням, у смарагдових заростях трави рясніли прекрасні квіти, шелестіли густим листям велетенські дерева. І все це під яскраво-блакитним куполом неба. Усі, включаючи мене, застигли із роззявленими ротами, хоча й знали, чого чекати…

Минуло три дні. Науковці розставили прилади й спостерігали за навколишнім середовищем. Військові запустили зонди й постійно перевіряли периметр. Нічого не змінювалося, ніщо не несло загрози. Я сотні разів оглядала внутрішнім зором оточення але не відчувала майже нічого дивного. Майже. Злегка насторожувало ледь видиме мерехтливе сяйво, що ніби напівпрозорий туман розлилося навкруг. Воно було чисте, світле, і, немов павутиння тоненьких ниточок, поєднувало усе видиме – від фауни й флори до звичайнісінького каміння.
– Привіт. – Несподівано пролунав голос у моїй свідомості, відлунням прокотився по тілу… і настала пітьма.
Коли я прийшла до тями, мене охопив невимовний жах. Навколо мене лежали десятки мертвих людських тіл. Уся експедиція загинула.
– Заспокойся. – Почувся все той же голос. Я переключилася на внутрішній зір і перелякано застигла. Усі люди були тут, але були у сяйві, були цим самим сяйвом. Були також інші. Схожі на нас, але все ж не такі. Вони виходили з дерев, виднілися крізь траву й немов складали собою кожну часточку навколишнього світу. Один з них, дуже яскравий, підійшов до мене ближче.
– Це їх власний вибір. Як і усіх, хто побачив Істину. – Мовив він спокійно. – Ці створіння вирішили залишитись тут, стати частиною світла.
– Але ж вони загинули! – Закричала я щосили.
– Вони лише змінили форму. Ти б мала це знати, психоніку. Адже психо – значить «душа».
Я у розпачі роззирнулася навколо, намагаючись осягнути те, що відбувалося. І, як не дивно, усередині мене розлився дивний спокій. Ніби я і справді все те знала. Завжди.
– А що ж тепер з ними буде? – Спитала я.
Він знизав плечима й посміхнувся:
– Усе, що захочуть. Вони можуть обрати будь-який вигляд і жити тут стільки, скільки їм буде потрібно.
– А далі?
– Далі?.. Можливо ми вирушимо кудись деінде. – Зрештою, кожна жива істота має своє призначення, але рано чи пізно ми всі повертаємось Додому. Розумієш?..

Я розуміла – тоді, але знала, що потім все забуду, адже так мало бути. І ще я знала, що не залишуся на Феофанії.
Коли світло згасло, я запустила транспортний шаттл. Я повернуся назад, я про все розповім і житиму далі. І ці люди також, хоч у такий поки що незрозумілий спосіб. Але я також була певна в тому, що планету Феофанію з її великою єдиною Душею, більше ніхто не побачить на радарах. Принаймні на цих координатах.