Слова

“Зміни не бувають без втрат”.
Дивно, але саме ці слова Пра кинула в очі своїм Старшим, коли відстоювала рішення поселитися на цій планеті. Не думала, що колись почує їх у свій бік. Останнім часом чути слова загалом стало рідкістю, тому кожна вербальна незгода відлунювала в ній удвічі гострішим болем. Але зараз вона віддала б усе, щоб почути хоч їх — хай навіть промовлені голосом Молодшого, позбавленим емоцій і ритміки. Тиша була кінцем. Тиша була смертю.
Вона відхилила черговий сигнал від динаміка і заплющила очі. Не хотіла бачити, як її надія на порятунок танутиме з кожною секундою.
Лише піски не мовчали: “Чужинка!”

— пра! — вигукнула Мала, коли вона увійшла до кабінету. Це було одне зі ста слів, які вона знала в свої десять років. І Старша неабияк пишалася тим, що навчила її.
— вона рада тебе бачити, — зазначив Молодший після беззвучної комунікації з донькою. — а я не радий. я більше не хочу це слухати.
— Кепсько. Але я повторюватиму, поки ти не почуєш. Коли ми захочемо звідси летіти, то нам не буде на чому, якщо ти негайно не даси команду ремонтувати корабель. Це моя відповідальність як Старшої радити тобі і змушувати дослухатися.
— інші старші так не думають.
Що було, звісно, правдою. Зручність нового життя зробила їх німими, і тільки вона мала сміливість визнати їхню спільну помилку. Як і шістдесят років тому, вона проривалася крізь гущавину зневаги заради блага її людей. Хай навіть благом вони це не вважали.
Мала раптом підстрибнула і широко завсміхалася.
— ма! — енергійно пояснило їй дівча, коли вона поцікавилася, у чому річ. — ма іти!
Пра кинула розлючений погляд у бік Молодшого. Той відвернувся до вікна, демонструючи їй свою спину. Він знав, що вона не терпить його “дружини”. Коли він встиг покликати динамічку? Та Пра не вважала себе ненависницею мінливої раси. Спершу вона, як і всі, радо йшла з ними на контакт, приймала їхні сигнали і надсилала образи у відповідь. Вони прибирали форми людей, і це не могло не підкупати поселенців, що розбудовували для себе колонію на цій планеті. Поки не стало запізно.
— Я бачу, коли небажана. Проте це ще не кінець. — Старша обійняла Малу на прощання. — І заради всього, не забувай говорити з донькою, Артуре. Інакше вона ніколи не навчиться слів.
Пра ледь не зіштовхнулася з динамічкою у дверях. Вона відбила її сигнал із розмаху, сподіваючись, що крадійці її онука щемітиме. Пра більше не комунікувала так, як її рід. І динамічці було про це відомо.

Спочатку було слово. Так їх учили на кораблі. Тільки нещодавно Пра зрозуміла справжнє значення цієї фрази. Забери від тебе слова — і ти вже не людина. Ти — просто статик поруч з динаміками, які непомітно стали своїми.
Вони перестали називати речі. Вони втратили інтонації. І навіть у жестикулюванні потреба відпала. А чом би й ні? Адже інформацію можна донести чіткіше повноцінними образами замість неповного опису словами. Та як показати те, що невидиме? Любов, злість, дружбу… страх? Вона не знала. Можливо, вона просто застара для того, щоб змінювати своє мислення. І все ж…
Корабель помирав за містом. Колись домівка для неї та її друзів тепер перетворилася на руїну. Чорний скелет розвалювався, простягаючи свої гострі кістки в благанні до неба, у сподіванні знову злетіти до зірок. Піски, немов старанні трупарі, під’їдали його, намагаючись назавжди поховати тіло в землі, придушити саме його єство. Забутий, покинутий, зраджений корабель… Вона проміняла його на краще життя. Вона стала його вбивцею.
— Усе буде добре, — прошепотіла вона до нього. — Я була дурна і незріла. Та знаю, ти мені пробачиш. Обіцяю, я тебе поверну.
Корабель озвався мовчанням, і тільки піски зашипіли їй погрози.

Перед тим, як тут оселитися, вони знали, що на планеті існує розумне життя. Це був один із найвагоміших контраргументів Старших: не лізьмо туди, де може спалахнути війна. Та вони помилялися. Динаміки не бажали їм шкоди. Навпаки — чи не першими пішли на контакт із людьми, всотали їхню форму і звички, аж поки відмінності між ними не стерлися до невидної лінії. На якій основі воювати, якщо динаміки — твої сусіди з людським обличчям?
Старші не відали, що війна буде не фізичною.
Динамік витріщався на неї безпорадно. Принаймні, вона думала, що це динамік, бо він не реагував на її слова і посилав сигнал за сигналом. Попри достовірну імітацію людей, динаміки не завжди знали, як реагувати на критичні ситуації. О, він розумів, що вона в небезпеці. Однак вона мала передати детальний образ, що йому робити, щоб допомогти.
От тільки вона не могла.
Піски затягували її глибше, сипіли у вуха незрозумілою мовою: “Чужинка! Чужинка!” Чужинка. Вона так і не полюбила цю планету як свій дім. І зрештою зреклася її, потай видалила модуль, який дозволяв їй надсилати сигнали. Пра гадала, що так уникне спокуси піддатися всеохопному комфорту телепатичного спілкування. Та зараз, входячи в свою могилу, вона вже не була певна, чи варто було позбуватися цього тактичного пристрою.
Хто продовжить її справу, коли вона зникне перед очима нетямкуватого динаміка? Хто навчить Малу новим словам? Хто обіцятиме кораблю, що він іще злетить?
Слова… їх вигадали люди. І люди вб’ють їх також. Якщо тільки вона не вибереться звідси. Їм треба тікати, тікати з цієї планети подалі. Чому ніхто не розуміє? Чому вони обирають затишну мовчанку?
Увесь цей час війна йшла невидимо. І вони її програли. Молодший сказав, що це зміни, а зміни не бувають без втрат. Та Пра бачила ясно — їм завдали нищівної атаки там, де вони не чекали. Вона тільки хотіла б полягти у рівній битві, а не задихнутися в підступних пісках. І, якщо можна, востаннє поглянути на корабель.
“Чужинка!”
Та вона не піде ось так мовчки.
— Рятуйте! — скрикнула Пра. — Рятуйте!
Піски намагалися заткнути її рот, та вона не здавалася й випльовувала, скільки могла.
— Рятукхх…
Пра стояла одна проти піщаного моря, вартового тиші. Переможця було визначено наперед.
У передсмертній агонії їй здалося, що вона чує голос.
— ми іти! пра, ми іти!
Піски кинулися дерти її усмішку.
Вона не помре у мовчанці. Не помре.