Сонце на стінах, сонце на стелі

“Я бачу сонце на стінах, я бачу сонце на стелі”… Стара пісня грала на радіо у сусіда по палаті. Стеля білосніжна, як скатертина – по ній бігають сонячні зайчики…
Це перше, що я побачив, відкривши очі. Я заворушився, й відчув біль у руках та ногах. Боліло те, чого в мене вже не було. Фантомні болі. Я застогнав від розпачу.
Навіщо все це? Чому я не помер на операційному столі? Без рук та без ніг. Як живий мрець!
Діабет швидко прогресував. Тромбоз – руки та ноги почали гнити. Вибір: або некроз тканин та швидка смерть, або повільна смерть. Моя родина вирішила боротися до останнього. Вони витратили на лікування всі заощадження та влізли у борги. Заради чого?
– Перепрошую, що турбую. Маю неймовірну пропозицію!
Я повернув голову. Біля мого ліжка стояв непоказний чоловік у чорному костюмі. Я хотів підвестися, але не було на що спиратися.
– Ви не зможете відмовитися! Я пропоную спасіння!
– Геть звідси! Ненавиджу проповідників! – закричав я.
Чоловік замахав руками:
– Ви невірно зрозуміли! Я не проповідник! Я агент компанії Нове Життя! Пропоную цікаву працю!. Ми щедро заплатимо! Ваша родина зможе повернути всі борги. Повернути все, що втратили! Вас це цікавить?
– Ви знущаєтеся? Я непрацездатний! Що я можу робити?
– Повірте мені, це не проблема! В вас будуть нові ноги та руки. Нове тіло! Все що потрібно – це ваша згода! Я пропоную контракт! На три роки.
– А далі що? – спитав я, не вірячи тому, що почув.
– Вам вирішувати! Ну як, згодні?
Я коливався. Згадав обличчя рідних – заплакані, пригнічені, втомлені від довгих хвилювань та страждань. Це можна виправити? Повернути усі кошти?
– Я погоджуюся, – відповів я. – Але, я не маю рук, щоб підписати…
– Не треба, – засміявся чоловік. – Нам потрібен зразок вашого ДНК. Це як цифровий підпис. Усної згоди достатньо. Далі ми все зробимо. Я прочитаю контракт, а ви скажете – чи влаштовує вас?
– А в мене є вибір? – спитав я з роздратуванням.
Чоловік читав вголос статті контракту, а я говорив “так”. Нарешті, він сказав що закінчив, та витяг скіпку з ваткою:
– Відкрийте рота, я візьму зразок ДНК!
Я зробив, як він просив. й лише подумав “а чи не диявол прийшов купувати мою душу? Хай так, аби мої рідні не знали злиднів…”
Вранці санітар приніс конверт з бланком «Нове Життя». Я попросив відкрити лист та піднести до очей. У листі – коротка інструкція, що я маю сказати своїм рідним, та про що мовчати. Я виконав все. Мені повідомили, ще мене відвезуть на секретну базу і там прооперують…
Ввечері зайшов санітар і зробив укол. Я знепритомнів. Коли отямився, все стало іншим: думки – чіткішими, почуття – виразнішими…
Я далеко від Землі – на космічній станції. Моє завдання – керувати групою роботів, що видобувають корисні копалини на астероїді. Мій фах дозволяв мені швидко все вивчити. Більше не треба їсти та пити. Раз на добу я підключаюся до автомату, щоб поповнити запас кисню і підживити мозок. Мозок – це все, що залишилося. Решта – біонічний скафандр.
Я відчував ейфорію: один у неосяжному космосі! Зірки, як ліхтарі у нічному місті, розсипані у чорній порожнечі, так близько, як до них можна доторкнутися рукою. Важко повірити, що світло від них іде роками…
Робота була неважка. Я міг годинами спостерігати за небом та милуватися краєвидами. Якщо робот виходив із ладу, я викликав ремонтну бригаду, надавши координати. Після роботи я мав багато часу на дозвілля. Я отримав старий ноутбук з великою базою даних. Я міг дивитися фільми, читати книжки і грати в ігри. Щотижня я складав звіт…
Спочатку робота мені подобалася. Проте, один день був схожий на інший, як у фільмі “День бабака”. Все набридло, але виходу не було: я мав відпрацювати свій контракт.
«Я роблю те, про що мріяв, читаючи наукову фантастику. Збулася моя мрія з дитячого садку, коли всі діти мріяли бути космонавтами. Я полетів у космос!»
Згодом, мене накрила туга за Землею. Мучила нудьга. Фільми та книги остогиділи. За рік я встиг пограти у всі ігри, які були мені цікаві. І в мене поїхав дах. Я вигадав собі двох уявних напарників, і почав вести з ними довгі бесіди. Я почав уявляти свою дружину, якою вона була в юні роки…
Минув другий рік, і я вже не міг відрізнити гру своєї уяви від реальності. Вони так тісно переплелися між собою, що я не міг їх відрізнити.
“Мабуть, це є справжнє пекло”, думав я. «Провести вічність наодинці зі своїми страхами та сумлінням. Звідси не можна вибратися, і не можна нічого змінити…
Третій рік минув швидко. На комунікатор прийшло повідомлення, що залишилося три дні контракту, і я маю вирішити, що буду робити далі. Ці три дні були найгіршими. Я злітав на крилах надії, то падав у безодню відчаю. Мучило одне питання: чи повернуть мене назад, і як зустрінуть? Нарешті, прийшло повідомлення, що на мене чекають. Два робота повели мене кудись через довгі коридори. Нарешті, я опинився на пункті керування. Істота, яка піднялася мені назустріч, не була людиною: чотири метри зростом, з довгою витягнутою головою, та шкірою синього кольору.
– Контракт закінчено. Ми виконали зобов’язання. Родину забезпечено, як обіцяно. За умовами контракту – обладнання повернути! – оголосила істота.
– Стривайте, але ж обладнання – це моє тіло! Ви повернете моє старе тіло?
– Старе тіло померло та поховано.
– Отже, я вільний, і можу вирішувати, що робити далі?
– Можеш працювати далі, як працював. Все необхідне забезпечимо.
– Тобто я маю працювати задарма? Це рабство!
– Для цього ви були створені. Для праці. Ми втратили контроль. Ваш рід піднявся вище, ніж ми передбачали…
– Ні! Я не буду рабом!
– Твоє право, твій вибір.
Я знав, де знаходиться заборонена кнопка, що зупиняє подання кисню та живлення. Краще померти вільним, ніж жити рабом…
***
Темрява. Десь у голові я чую голоси:
– Жоден не погодився! Всі обрали смерть, а не вічне життя!
– Енкі помилився, коли створив їх. Вони не люблять працювати!
– Отже, експеримент провалився? Помилка в розрахунках?
– Помилка – не в розрахунках. Помилка в ДНК. Вони хочуть бути вільними і робити лише те, що хочуть!