Довгий обід

Автор | 02.08.2020

М’ясо тяглося, мов силіконове, і смерділо, наче чоботи сержанта, – першого сержанта і його кирзачі повік не забудеш, як першу любов.
Т’Комаль понуро ремигав стейк, часом зупиняючись, щоб відригнути в кулак. Ти диви, який делікатний, ще б виделку взяв.
Т’Акур увімкнув екран особистого планшета, погортав меню, забрів знічев’я у розділ “Відео для релаксу”. Він не знав, що за річку зняли для цієї бази даних – нешироку, стрімку, із прозорою-прозорою водою. Плеската галька на берегах виблискувала під промінням вранішнього сонця, вода тихо шуміла.
Цей образ більше його не розчулював.
Т’Комаль знову ригнув і сказав:
– Ох і гівно.
Т’Акур не відповів. Робот-кухар варив це чорті-шо годин із п’ять, маринував добу й запікав ще три години, але воно, курва, все одно кисло відгонило міддю й падало в шлунок важко, як річкове каміння.
Але нічого іншого все одно не було, то хіба хочеш – мусиш.
Відтягаючи момент, Т’Акур взявся за щоденний звіт.
«Журнал першого помічника, – писав Т’Акур, хвацько тицяючи пучками в заяложений екран. – День хєрзна-який, дата буде зазначена автоматично. Ми з очільником служби безпеки нарешті здійснили ремонт системи охолодження на камбузі, бо рефрижератор не давав ради…»
Т’Комаль підозріло затих, і Т’Акур кинув на нього швидкий погляд. СБ-шник тупо лупився в стіну в Т’Акура над головою, і права його зіниця була значно ширша за ліву. Т’Акур хотів би знати, що діялося в цій голомозій довбешці – щоб принаймні бути готовим.
Лампа освітлення в їдальні блимнула, але, на щастя, не згасла. Бісів корабель дихає на ладан, але ще скрипить. Працює і видає сумні звуки.
«…із запасами.
Космос, – вів далі Т’Акур, позираючи на СБ-шника, – такий великий і такий… великий. Я не до кінця усвідомлював слово «нескінченність», коли погоджувався на цю місію. Нам здавалося, що нейромодулятори забезпечать стабільність психіки в будь-яких умовах».
Т’Комаль різко заніс руку над столом, ніби раптом вирішив перекинути тарілку. Т’Акур гостро, пильно глянув на нього: не смій.
Рука Т’Комаля безсило впала, мовби з неї телепортували всі кістки.
Але телепортація неможлива; це фантастика.
Тарілка підскочила на столі й стала на місце. От така-сяка штучна гравітація – це вони змогли.
– Не думай, що я через тебе, – сказав Т’Комаль.
Т’Акур промовчав.
«Сподіваюсь, ви там, – продовжив він, – уже вигадали, як здолати швидкість світла. Бо, як виявилося, жити достатньо довго – не варіант. Говорив і повторю: я вірю в силу трансгуманізму; ми можемо століттями зміцнювати плоть, трансплантуючи нові органи, додаючи кібернетичні імпланти, міняючи рідини й тканини, але є одне «але»: ми переоцінили наше розуміння процесів…»
– Жеру й плачу, – сказав Т’Комаль і вгатив ніж у свій шмат. Натис на м’ясо, потяг – лезо виходило туго, неохоче. – Зараз би рибки сушеної. Чехорюшки.
– Нє, – відгукнувся Т’Акур для годиться. – Гібрид корюшки із чехонею кабздець який жирний, тільки встигай підшлункові міняти. Я по судаку, натуральному.
Він сказав і зрозумів, що геть не пам’ятає, який в біса смак у тієї рибини. Колись він любив гризти її до пива.
А пиво?..
– Вени різати твоїм судаком, – відрубав Т’Комаль і надовго замовк, виколупуючи із зубів довгу жилу. Т’Акур подивився трохи, як він мордується, і зітхнув. Дурне діло. Здається, легше нову щелепу вставити.
«…психічних процесів. Отже, наша місія, як я вже писав (перевірити, чи писав справді), частково успішна і ми повертаємося додому. Ми знайшли позаземну форму життя – так би мовити, ксеноморфа. Насправді, ще й не одного. Але ми залетіли далі, ніж розраховували. Значно далі. Всього бракує. Насправді, у нас все вже давно…».
– Я поміняв пароль на каюті, – повідомив Т’Комаль. – Навіть не мрій.
Він встав з-за столу й почеберяв до виходу з їдальні на своїх сильних, перекачаних ногах з нещодавно заміненим лівим стегновим суглобом.
«…закінчилося».
Т’Акур і не мріяв – він потроху розробляв план. Він пережив капітана, пережив увесь екіпаж – і цю модифіковану гору м’язів переживе.
Він візьме все, що потрібно, і передрукує білкову масу на судини, нерви, органи, кістки. Медичний блок функціонує без збоїв, а систему охолодження вони полагодили.
Летіти якісь нещасні двадцять років. Тут він і сам впорається.
Т’Акур нарешті сів до столу. З відразою підчепив ножем схожий на підошву сержантського чобота стейк, що плавав у мисці, стікаючи кислим соком.
Так, вони знайшли позаземні форми життя – нерозумні, агресивні й хижі. Здоровенні. Зубасті, пазуристі й страшні, як холєра.
І кабздець які несмачні, хоч у соді їх вимочуй, хоч у чому.
То чи вартий такий перший контакт цього довгого, довгого життя?
Жерти й плакати.

3 коментарі до “Довгий обід

  1. Саша

    Читав i не плакав. Гарненько. Творчих злетiв!

  2. Андрій

    Цікавий космічний аналог морських корабельних проблем із голодуванням. Все органічно та зрозуміло, для мініатюри – саме те що треба. Трохи гумору, трохи фантастики, трохи триллеру для напруги – і ось маємо чудове оповідання.

  3. Аматор

    Вітаю, авторе! Дуже шкода, що ваш твір не вийшов у фінал. Як на мене оповідання цікаве, легко читається і що найголовніше, ну окрім гумору і вміння не переходити межу вульгарності:), має чітко висловлену ідею. Мені дуже імпонує ваш стиль!
    Удачі і натхнення!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *