Тільки сьогодні

Хлопець замріяно стояв посеред сцени. Поглядом втупився в інопланетне дерево, яке розправило свої колючки навсібіч. «Дивина!» – захопився біловолосий конкістадор але потім поглянув на кінець захисного шару і сердити пробубнів:

– Навіщо потрібно було ставити в притул до дерева? За ним мабуть не буде нічого видно. – сердито пробубнів.

– А тобі, що з того? Хіба тільки бурчати! – сміючись, підходив рудий хлопчак. – Тай, яка різниця? Бачить чи не бачить, вони однаково наш товар зіжруть і будуть просити ще, бо мало дали. – знову зареготав.

– Не забувай, що в нашій справі і картинка важлива…

– Любий, та ми ж не людям це впарюємо – перебив рудоволосий і невгамовно тороторив далі – у нас клепки вистачає, щоб не купитись на таке.

– Скажи це своєму…

– Та скільки можна тикати мені цим у ніс? – Вишня аж просичав.

– Добре, пробач  – Степан поцілував його в щічку – а тепер йди вдягайся.

– Ти сьогодні на апаратурі. – майже не з гримерки крикнув Вишня. Степан щось прогугнявив собі під ніс і почовгав до панелі.

Тикаючи на екрані, Степан почав опускати другий шар захисту, аж раптом з величезним шумом вилітає рудий. Він витріщив на нього свої зіниці і знову почав тараторити.

– Послухай, а нащо нам цей захист? Вони ж мирні, аграрна планета. Тай, може, нащо нам і перший захист? Ми і без нього справимось повітря тут плюс мінус придатне, – ковтнув слину і продовжив – і ще! Я взагалі, буду виступати без скафандра. Ось, так.

Такого словесного розстрілу Степан давно не чув. Здавалось, що він душу космосу віддасть.

– Ти ж розумієш які це ризики? Просто не ймовірно, як твій казанок таке зварив? – отямився білявий.

– Знову ти за своє… казанок-шмазанок… нащо воно мені? Все буде добре. От уяви, ти – туземець і бачиш мене без скафандра, та ще й в костюмі. Я би точно довіряв такому хлопцю. – переконував Вишня.

– Космосе, а якщо ти помреш? – рудий аж ахнув на ці слова – А якщо те дерево – Степан показав пальцем на дерево біля першого захисту – по тобі вистрілить?

– Дерева не стріляють! То все легенди місцевих, кому ти віриш? – здивовано підняв брову рудий. – Бог пробігав повз дерево і воно із збудження повистрілювало голками… Найбільшої дурні, я ще не чув. – усміхнено сказав Вишня.

– Постійно ти так… рано чи пізно ти таки помреш! І що ж я  тоді буду робити? – ласкаво глянув Степан.

– Помру так помру. Значить доля в мене така…

– Нічого не хочу чути про це!

– Ну це не зовсім…

– Я сказав досить. Роби, що хочеш і як хочеш. – Степан насупив брови та погепав у бік від Вишні.

Мовчанка роз’їла як і другу, так і першу оборону. Згодом рудоволосий біс пересунув колонки ближче до дерева.

Час йшов, так і туземці починали займати місця. Гуманоїди, завчасно відіслали людям креслення своїх стільців, тому кожен з них сидів зручно. Вишня виглянув з-за ширми і поспіхом оглянув місця. Майже всі були зайняті, окрім п’яти біля дерева.

«Чудово! Час починати.» – зрадів він.

Степану натиснув на певні кнопки. Штори відкрились і перед туземцями з’явився стильно вдягнутий рудоволосий. Він стояв якійсь абсурдній позі і знагла розвернувся.

– Вітаю вас, на першій всетиртроміскій науковій виставці, на якій ви зможете купити наукові досягнення людства! – глядачі почали ґелґотіти в знак схвалення, – Ви задумувались чому гомосапієнси такі стрункі і завжди енергійні? Відповідь проста. І так, зустрічайте, найцініше досягнення людини: Велостанція «Переїдемо їх». Завдяки цій станції ви зможете бути в формі завжди. І саме головне, підключіть велостанцію до спеціального баку і як тільки він заповниться відходами, приносьте до найближчої людської колонії і отримаєте кешбек у вигляді ще одного бака та масажера для голови. Ви запитаєте: «Чому я маю сідати на цю велостанцію?». У мене є відповідь: кожен тиждень між власниками станцій буде проходити конкурс, на те хто більше проїде кілометрів!!! І приз. – Вишня зробив паузу. – подорож до однієї з будівель в людській колонії і можливість на день приміряти людську професію. І це все за, немислимі, триста дев’яносто дев’ять кредитів. Поспішайте, адже в обмеженій кількості у нас видається страхування на два роки для вашої  велостанції.

Зал мовчки сидів хвилини зо дві. І несподівано вибухнув жвавим ґелґотаням.

– На сьогодні це все, дякую що були. НА ДОБРАНІЧ, ТИРТРОМЕ!!! – в останнє речення ведучий вклав неабияку силу, деякі глядачі аж позакривали вушні канали і вп’ялилися в дерево. Воно роздратовано колихало своїми голками, – аж раптом випульнуло деякими. Одна з них потрапила в ногу Вишні. Той відразу впав у конвульсіях. Туземці, захопившись купівлею станцій, навіть не звернули увагу на ведучого.

Степан в сльозах примчав до нього. Нога стала схожа на величезну червону кульку, а згодом і все тіло роздулось, мов надувна іграшку. Біль швидко вщух і перейшов з тіла прямісінько в мозок.

– Я-я… т-т-т… л-л – у безпамяцтві пробулькав Вишня. Степан розпочав шукати, щось в аптечці, вже перерив її в котре, потім почав телефонувати до колонії, щоб прислали лікарів але на найближчій станції була епідемія, тому всі лікарі зайняті. Останнє, що спало на думку, – приставати до тиртромців, але вони товпилися біля станцій.

– Я тебе теж. – ридаючи, безсило вичавив з себе Степан та опустив його повіки.