Троянда Марінера

Хоч Полі збиралася на протилежну півкулю, їй закортіло проїхатися поверхнею, щоб відчути новий світ.

Станція гіперлупу виявилася переповненою.

Черга до парку «Олімпус Монс», черга до парку «Долина», черга до Великої Тріади.

Напівпорожній човник до кратера Аудеманс трохи південніше місця, де Лабіринт з’єднується з Долиною. Полі не роздумувала.

Перед прибуттям тунель десь на двадцять кілометрів вистрибнув зі скель, і капсула помчала в прозорій тубі над кратером. Сутінки, серпанок на дні біля підніжжя центральної гірки. Морозний вітер з щілин системи регенерації повітря нагадав про сховище, в якому вона виросла. А потім – порожній перон, просторі печери. Люди вкрили стіни полімером, і отримали герметичне житло.

Вона пішла навмання коридорами. Жодних шлюзів, стін. Ніби палац, храм, велетенська бульбашка. Зовсім як удома.

«Я безнадійна троглодитка».

А ще – аромат!

Тонкий, ніжний, він чітко відчувався в очищеній дихальній суміші. Полі йшла за ним, поки не втрапила до просторої зали, освітленої флор-лампами. Широку стіну навпроти входу вкривала зелена ліана, поцяткована ніжно-рожевими квітами.

Як диво, як промінь сонця з-за хмар, як усміх в натовпі.

Полі тремтіла, коли торкалася листя й пелюсток.

Троянда! Плетка, садова, жива й справжня. Ніжна, сильна, колюча, запашна.

Полі, поборовши острах, зібрала долонями жменю квіток докупи і занурила обличчя в рожевий сніг.

«Звідки ти тут взялося, диво дивне?»

– Семі, це ти? – почувся голос із коридору.

Полі випірнула з полону дива й озирнулася. Посеред зали стояв чоловік. Старий. Він вдивлявся в неї, вона гарячково міркувала, яким боком оббігти незнайомця, щоб проскочити в єдиний вихід із приміщення. Але старий наблизився, і тікати вже було нікуди.

– Семі? – знову спитав він, роздивляючись дівчину болісним поглядом.

– Мене звуть Полі, – відказала вона, марно намагаючись впоратися з переляком.

– Полі?

Він вмить змарнів, зіщулився, перетворився на тінь. Це збентежило дівчину ще більше. Ніби вона у цьому винна.

– Пробачте, я не хотіла чіпати квіти.

– О, ні, дитя, – замахав руками старий, – Семі завжди хотіла, щоб усі могли торкатися їх. Вона їх так довго бавила, пристосовувала для росту при низькій гравітації. Спочатку на Місяці, потім тут. Років сто, еге ж?

Старий підійшов до стіни, але квіток не торкався. Переводив сумний погляд з гілки на гілку, немов квіти були якоюсь недосяжною мрією.

– Сорт колись називався «Старий Мореплавець», ми з ним ровесники. Семі привезла його із Землі ще коли була зовсім юною. Та подорож коштувала їй кількох місяців реабілітації.

Полі зрозуміла, що втрапила у пастку. Доведеться вислухати довгу сумну історію про втрачене кохання. Так і трапляється. Сходиш зі стежки – і зустрічаєшся з пригодою. Ти ж цього хотіла?

– Вибачте, я поспішаю, – вдалася вона до останньої спроби.

– Невже на весілля?

– Так, на весілля.

Старий раптом засміявся, прикриваючи долонею рота. Полі відчула гнівний рум’янець на щоках.

– Що тут смішного?

– Точно? На весілля? – саркастично перепитав старий.

– Так! – роздратовано огризнулася дівчина.

– І на чиє ж?

– Мого давнього друга.

В очах старого промайнула цікавість.

– Ти ж із Землі? І прилетіла на Марс на весілля?

– Він мій найкращий друг.

– Я – старий цинік, дівчинко. Така дружба означає, що хтось із вас плекає нездійсненні мрії. І цей хтось – ти.

Полі зашарілася.

– Це минуло. Давно.

– Не минуло, а залишилось у минулому. Повір мені, я знаю. Воно нікуди не щезає. Воно там, живе й болить. Але я не чув, щоб у цій дірі хтось одружувався.

– Насправді я їду в Землю Прометея.

– Це ж на іншому боці.

– Знаю.

– Ага. Тарсис, вулкани, Долина і все таке… Аудеманс – старий центр тераформування. Туристи чхати на нього хотіли. Не хочеш іти на весілля?

– Не ваша справа.

– Звісно.

Він ступив убік, проводячи долонею вздовж зеленої стіни, ніби голублячи. Полі, хоч і могла нарешті втекти, застигла на місці, не зводячи погляду зі старого.

– Вже не поспішаєш, весільна госте? Стережися, за сюжетом я повинен розповісти тобі сумну історію свого життя. Як мені спочатку щастило, а потім усе пішло шкереберть. Як я здобув безцінний дар, який потім став вічним тягарем.

– Я чула багато таких історій. Мій старий друг Бігус справді старий. Як ви. Насправді його звати Збігнєв. У нього в голові мільйон історій. Він каже, що з таким багажем можна говорити самими лише цитатами.

– Не хотів би з ним знайомитися. Ми одразу почнемо цитатну перестрілку, а потім дійде до мордобою.

Полі мимохіть посміхнулася.

– Час переповнює нас, і нам обов’язково треба ним із кимось поділитися. Погана стареча звичка. Смерть і Життя-по-Смерті однаково жахливі. Особливо шкодуєш за тими, кого вже не повернеш. Летіли душі з грішних тіл у світ добра чи зла. Повз мене кожна пронеслась, немов моя стріла.

Він відламав від куща квітку і простягнув Полі.

– Щасти тобі, дитино!

– Прощавайте!

Вона прибігла на станцію, замовила трансфер. Довго гріла руки чашкою чаю, але дрож не проходив. Тільки коли капсула залишила Аудеманс, її почало відпускати.

За ключовим словом «троянди», Полі знайшла в мережі ту саму Сем.

Саманта «Семираміда» Сміт. Легендарна біологиня, яка після катастрофи на Землі налагодила систему оранжерей на Місяці, врятувавши залишки людства від голоду. Жива-живісінька, працює на Венері. Скоро відсвяткує ювілей, двісті років. А на фото – усміхнена юнка. В таких закохуються навіки.

Ще Полі пошукала «старий мореплавець», і натрапила на моторошну старовинну поему, яку здолала по дорозі.

Всесвіт, мов океан в давнину, змінює людей. У когось тягар минулого убитим альбатросом висить на шиї. А хтось цвіте рік за роком хай там що.

Вони мали зустрітися в Дощовому Гроті.

Полі стояла перед скляним дверима і дивилася на людей, які відкривали парасольки. Двоє з них обіймалися. У Полі зойкнуло серце. Хотілося втекти.

«Здається, зараз піде дощ!» – пролунало попередження.

Зашуміло, прогуркотів грім, ліниво упали перші краплі. Здавалося, марсіанське тяжіння сповільнило час.

«Не минуло, а залишилося в минулому.»

Полі труснула головою, проганяючи з голови старий голос, і увійшла до гроту.

«Ну от, я змокла на Марсі під дощем. Очманіти!»