Це елементарно, Ватсоне, убивця — ви

— Це елементарно, Ватсоне, убивця — ви.
— Як ви здогадалися, Голмсе!
— Це було просто, — детектив узяв чай із вершками: — Як ви думаєте, чашка напівпорожня чи напівповна?
Ватсон зблід:
— Не розумію вас, Голмсе.
— Щодня місіс Гадсон плює в мій чай. Тому я спокійний за Лестрейда. Нема більшої отрути за її слину. Саме так місіс Гадсон отруїла вже трьох чоловіків, п’ятьох жильців і дюжину гостей цією, здавалося б, нешкідливою звичкою.
— Причому тут інспектор Лестрейд, Голмсе? — зовсім розгубився доктор Ватсон.
— Лестрейд щоранку приносить черговий лист із витівками від професора Моріарті й відпиває в мене пів чашки, коли я старанно музикую. Але мій ідеальний слух уловив сьогодні, як Лестрейд пробурмотів, що чай став ще відразливим, хоча, здавалося, куди ж гірше. Так я здогадався, який злочин описано в черговому листі. Покласти минулий розкритий лист і вдати померлого не склало труднощів. Я турбувався тільки, щоб ви самі не вмерли від переляку, коли я «воскрес» і схопив вас за руку з криком «Упіймалися!», адже ви без краплі жалю перевіряли мій пульс.
— Це голослівні звинувачення. У вас нема яких-небудь серйозних доказів, — доктор Ватсон оглядів кімнату в пошуках зброї, але крім горщику з зачахлим фікусом, не знайшов нічого важчого.
— Є, дорогий Ватсоне. Після річного аналізу інструкцій Моріарті я з’ясував, що всі вони були написані лівою рукою опівночі при повному місяці, що вказувало на містичну натуру лиходія, а в кожному листі, як і в цьому оповіданні про нас, було рівно по шістсот шістдесят шість слів, що свідчило про вміння злочинця рахувати. Із усього слідувало, що мені протистоїть освічений і хитромудрий зневажальник закону, але я губився в здогадах, звідки в Лондоні міг знайтися другий геній рівний мені? Тоді я зрозумів: я сам виплекав його ось цими руками.
Ватсон мовчав. Ні для чого було підказувати Голмсу, що в усьому винен його смичок. Просто Голмс завжди закривався зі скрипкою в кімнаті, перед грою. Але Ватсон ніколи не бачив смичка Голмса. Навіть даремно обшукав квартиру. Не міг же Голмс носити його з собою?
Як не дико, саме це збудило темну сторону доктора. Ватсон страждав на безсоння через марні спроби розгадати таємницю. Одна за другою будувалися версії й відкидалися гіпотези.
— Спробуй подумати, як злочинець, — прошепотіла темна сторона. — Де б міг Голмс сховати смичок, якщо тобі знадобилося б його викрасти?
Ватсон спробував. Так з’явився Моріарті, який мудро розміркував, що наскоком не викрасти смичок Голмса, тому варто почати з простіших злочинів, щоб вивчити дедукцію Голмса при їх розкритті. А ще з’явилися листи-інструкції, у яких Моріарті-Ватсон описував заплановані злочини, щоб потім Ватсон-Моріарті міг записати хід міркувань Голмса.
Як же це було нестерпно! Щоразу Голмс розбивав у пух і прах хитромудрі планування. Це означало, що смичок Голмса захований надійніше, ніж доктор думав спочатку.
Голмс задумливо глянув на чай, фікус поряд зі столом, подякував про себе Скотланд-Ярдові за те, що вони привчають інспекторів до отрути, і продовжив:
— У кожного свої звички: у місіс Гадсон плювати в чай, у мене грати на скрипці голяка, а в Моріарті вбивати людей.
— Так ось яким смичком ви граєте, Голмс! — вигукнув у захваті Ватсон.
— Гм, — такого рівня дедукції Голмс не очікував від Ватсона. — Повернемося до Моріарті, тобто до вас.
Але до них повернулася місіс Гадсон із тацею.
— Сніданок, — статечно пройшла вона до столу.
Ватсон заплигнув до неї за спину й розвернув обличчям до Голмса.
— Попереджую, я озброєний місіс Гадсон, один плювок і вам кінець!
— Заспокойтеся, Ватсоне, і погляньте на календар.
— Я не зловлюся на провокації! Місіс Гадсоне, вогонь!
Ватсон спробував дати їй запотиличник, але старенька вивернулася, плюнула й проїла лисину Ватсону, який із криком відступив і випав із вікна.
Голмс вилив залишки чаю в засохлий фікус. Раніше детектив уважав, що місіс Гадсон просто робить дуже гидкий чай, а не змієбабця, що прибула в рамках експансії прибульців.
Коли місіс Гадсон пішла за поліцією, Голмс зачинився й заграв журливу мелодію.
— Паганіні, знову насилує скрипку, — пробурмотіла на першому поверсі місіс Гадсон. — Дограється, двічі плюватиму йому в чай.
Голмс зітхнув і заграв тихше.
У нього ніколи не виходило розігрувати друзів першого квітня. Будь-які, навіть найнеймовірніші жарти, незмінно виявлялися гіркою правдою.
— Робити нічого, — промурмотів Голмс. — Доведеться жартувати тільки про себе.
Рік по тому.
— Це елементарно, Ватсоне, убивця — я.