Вузли

«Світло ніколи не приходить двічі. Не важливо, чи ви у кав’ярні, чи на цвинтарі, чи летите на космічному крейсері. Воно не повернеться. Нічого й ніколи не повертається. Час – лінійний. Світло промине лише один раз. »

Я дивився на ці рядки дивуючись. На цей невеличкий клаптик паперу. Присягаюся, бачив його вперше. Роздивлявся з усіх сторін, та ніяк не міг вловити суть прочитаного.

– Доктор Шліппенбах написав щось незрозуміле… – пробурмотів я сам собі – Незрозуміле, як і завжди.

Шліппенбах помер вже давно. Він народився в Відні. У часи, коли перші ракети ще не запустили в космос. Коли люди ще жили в будинках, а деякі навіть у маєтках. Втік із Австрії у Канаду, чи то у Сполучені Штати, то вже не так важливо. Займався наукою, або ж принаймні думав що займався нею. Його біографія сама по собі нудна. Я вже завчив її напам’ять. Всі статті написані доктором теж завчив. От тільки ці рядки бачу вперше…

«Світло ніколи не приходить двічі. Не важливо, чи ви у кав’ярні, чи на цвинтарі, чи летите на космічному крейсері…» – знову перечитав я. Нісенітниці. Звідки Шліппенбах знав про космічні крейсери? Навіть коли він помер їх ще не почали конструювати. Коли він помер, про це навіть і балакати не почали. Шліппенбах жив у темні часи.

«Нічого й ніколи не повертається. Час – лінійний.» – а ці слова мені здавалися найдивнішими. Що міг Шліппенбах знати про час? Він вважає, що час є лінійним – але як можна робити такі висновки? Він не міг знати про вузли. Не міг, точно не міг, він жив дуже давно, тоді про вузли ще не дізналися…

Та раптом, дивна думка промайнула в голові. Можливо, доктор знав набагато більше. Невже, дивний австрієць з минулого вже тоді розгадав головну загадку сьогодення? Як він міг знати про вузли, чорні діри, альтернативні реальності чи про гравітацію? Як він міг знати про сутність часу? Якщо зараз, вчені з усіх куточків всесвіту не можуть впіймати час, не можуть його спинити, не можуть контролювати ані секунди – то хіба міг Шліппенбах?

Я сунув цей клаптик паперу в кишеню. Глянув в ілюмінатор. Мені здалося, що тисячі зірок, ніби тисячі очей вдивлялися в мене. Простір по той бік вікна був холодним. По той бік вікна, час не мав структури. Можна були жити вічно, й не старіти ні на день. Колись люди думали, що всі помирають у якийсь момент. А якщо цей момент ніколи не настане – виходить можна стати безсмертним. Я міг би стати безсмертним – але мій корабель потребував палива, та інших ресурсів. А мій організм потребував поживних речовин. Якби я мав нескінченний запас палива і їжі – я переміг би час. Але час перемогти не можливо.

Принаймні так вважав Шліппенбах. Він намагався довести це все своє життя. Я ж знаю, що розум людини – ніщо не може перевершити. Ні влада, ні ідеологія, ні фізика, ні гравітація – вони не можуть скорити мене. Тільки час може. Ми бачили як з часом, великі імперії руйнувалися вщент. А самотнього чоловіка у космосі зламати ще легше.

Цікаво, чи думав Шліппенбах про зірки, коли досліджував час? Я продовжив вдивлятися в галактику. Раптом побачив, як промінь, наче клинок, прорізав чорноту. Я примружив очі, і навіть відвернувся. Вже через декілька секунд промінь зник.

– Невже він ніколи не повернеться? – спитав я, хоча відповіді, звичайно, не отримав. Треба зрозуміти, що ж доктор мав на увазі. Знову перечитати все що маю.

Я перевірив кишені – той клаптик паперу все ще там. Добре. Якщо забажаю – перечитаю його вміст.

Поки набирав у пошуковому рядку: «Фелікс Шліппенбах», мене ніяк не покидала одна смутна думка.  «Доктора не поховали на жодному з цвинтарів Землі. Про його смерть нічого не відомо. Неначе він просто зник у якійсь момент… І от тепер, стільки років поспіль я знаходжу якийсь новий вислів від нього! Новий шматок паперу, що ніколи не існував до цього дня!»

Мережа видала мені ті самі дані що й завжди – «доктор Фелікс Якоб Шліппенбах, народився 29 квітня…» – принаймні я подумав, що ті самі. Я вперше помітив дивну річь – в мене з ним співпадає дата народження! Це було навіть трохи комічно – сьогодні, мабуть, був день несподіваних відкриттів.

«В 18 років, він переїхав із Австрії…» – вловлювали мої очі ті факти, що я вже давно знаю. Чи думаю що знаю… Дивні сумніви почали підкрадатися до мене, коли дочитавши всю його біографію, я не знайшов ні слова про його смерть. Чи про його відношення до часу. Звичайно, було сказано, що він був фізиком – але не кожен фізик вивчає одне й те саме. Я ніби знав про нього абсолютно все і зовсім нічого водночас.

І жодного слова про вузли. Жодного.

Його міркування про час нічого не варті, якщо він не знав про вузли. Вузли, що з’єднують теперішнє з минулим, минуле з теперішнім, теперішнє з майбутнім, і нарешті минуле з майбутнім. Звичайно ж, майбутнє з минулим не пов’язано – бо якби так було, наш всесвіт просто не зміг існувати. Якби з майбутнього будь-що змогло потрапити у минуле…

– Ні, так бути не може. – запевнив я себе – Ніщо не зможе потрапити з майбутнього у минуле. Як може існувати майбутнє, без минулого? Сучасні вчені вже це досліджували. Час не лінійний – він пов’язаний вузлами, і…

Раптом щось засліпило мене. Я закрив очі долонями, і тримав так декілька секунд. Нарешті промінь зник.

– Цього не може бути! – випалив я одразу. Шліппенбах стверджував, що світло ніколи не повертається. Чи він помилявся? Це був точно такий самий промінь як і раніше. Чи може я щось наплутав? І справді – як може одне й те саме трапитися в одній реальності. Світло не може повернутися – і ніколи не повернеться. І тут я зрозумів, що починаю вірити словам Шліппенбаха. Дістав згорнутий клаптик паперу. Перечитав. Це були ті ж слова. Але ким вони були написані?

Вони були написані мною. Це був не почерк доктора, а мій. Я написав ці рядки сьогодні. Я втік із  Австрії. Я був у кав’ярні. Не похований на жодному цвинтарі. Лечу на крейсері.

Доктор Фелікс Шліппенбах – людина, чий життєпис я знав напам’ять. Він дослідив усе. Знав і про вузли, і про час і про гравітацію. Він завжди знав. І був мною. Він є мною. Він мною буде.