Земля – мій дім

Цей рік став незвичайним майже з самого початку. Взимку замість снігу і морозів було тепло, інколи дощило. Зимові канікули в школі продовжили на тиждень через авральні ремонтні роботи. Сашко ходив до сьомого класу і почав вивчати фізику. Не все було зрозуміло, але цікаво, особливо коли мова заходила про зірки та планети. До дня космонавтики вчителька обіцяла учням щось ну дуже цікавеньке. На жаль, що саме, діти так і не дізналися, світом розгулялось лихо і всіх відправили на карантин.

До канікул залишався тиждень і всі думали, що все швидко мине. Коли ж і після канікул треба було займатися дистанційно, стало якось сумно. Добре, що класна керівничка створила групу в Viber, правда для занять, тільки діти вирішили там ще й спілкуватися між собою. А щоб вчителі не знали, хто що пише, попридумували собі цікавенькі імена користувачів. Спілкувалися між собою частіше пізно ввечері.

Ось що з’явилося в групі одного вечора:

– Вийдіть всі на вулицю, там якісь супутники кола намотують.

– Так і повинно бути

– Та їх там багато і всі однією лінією рухаються.

– Може військові?

– Зрозуміло.

– А у нас в дві лінії.

– У нас нічого немає.

Сашко перечитав листування і собі вийшов глянути. В західній частині неба світила дуже яскрава зоря. Раніше він її там не спостерігав. А трохи нижче  неї дійсно рухався якийсь об’єкт.  Коли він проходив над Сашком, напроти зорі з’явилась нова  рухома світла крапка. Вона рухалась тим самим курсом, що і перший об’єкт. Хлопець продовжував спостерігати. Над його головою доволі швидко змінили одна одну дванадцять світлих цяток.  Скільки їх було до того він не знав. Зоря наче підморгувала  Сашкові, посилала яскраві промінці і піднімалася вище. Він почав відчувати прохолоду нічного повітря, бо вискочив легко одягнений. Заходячи до хати, подумав:” Завтра подивлюсь, чи буде зоря на тому ж місці.”  Пірнув у ліжко під ковдру і якось одразу поринув у сон.

Наступного дня розмови про вечірні спостереження були перервані уроками. Час ішов і майже опівночі  в групі з’явилося фото повідомлення, і текст:

 

– Та велика зірка – це Юпітер.

– Там трохи менша – Сатурн.

– Далі Венера.

– Ще далі Марс.

– Я теж зараз на вулицю вийду.

– Бери бінокль.

– В мене його немає.

– Тоді не побачиш планетний диск

– Буду  так дивитися.

– Ти тільки зірки побачиш, дивись від Місяця три зірки.

– Та ну їх, я вже не буду виходити.

Це спілкувались Ярик та Макс.  У Сашка тиждень тому було день народження і батьки подарували йому саме бінокль. Чудова нагода скористатися ним в нічну годину. Швиденько вдягнувся, вступив в теплі капці і мерщій на вулицю. По другу сторону вулиці біля стовпа замість ліхтаря висвічував повний Місяць. Небо було безхмарне, всіяне зірками. Серед них виділялися розміром і яскравістю три ближчі до Місяця.  Хлопець підніс до очей бінокля. Нічне небо наблизилось. Він згадав про вчорашню зорю і перевів погляд в тому напрямку. Зоря була на місці, але виглядала не такою яскравою, як вчора. В бінокль він розгледів, що вона змінює свій колір від жовтого до помаранчевого. Він би й далі спостерігав за небом та на вулицю вийшла мати:

– Ти чому не спиш? Завтра зранку відеоурок, потім тебе не добудишся. Ану, швидко в ліжко.

– Та іду вже, – невдоволено пробурчав Сашко.

Якби це тато вийшов, то вони ще б разом за небом спостерігали, з мамою краще не сперечатися. На стільці біля ліжка стояла іграшка молодшого братика – старий джедай Йода з “Зоряних війн”. Проходячи повз, доторкнувся. Голова в нього на пружинці, загойдалась, наче погоджувався з думками хлопця.

Ліжко зустріло приємним теплом та не встиг він закрити очі, як кімната наповнилась сяючим світлом. Якась сила почала втягувати Сашка разом з ковдрою в полосу світла. Він ущипнув себе, щоб перевірити, чи не сон? Було боляче.

Наступної миті він опинився в зорельоті. На панелі управління висвічувалися координати обраного маршруту: планетна система HAT-P-15, що знаходиться в сузір’ї Персея. Зоря – жовтий карлик (тип G). Екзопланета HAT-P-15b. Десь він це вже чув… Пригадав, вчителька пропонувала дати назву жовтому карлику і планеті-гіганту. Господи, це ж так далеко і чому саме він?  На екрані замерехтів текст: «Ти сам нас покликав»

В голові хлопця тільки з’явилася думка, а на екрані вже бігла відповідь на неї.

– Коли?

– Коли дивився на зорю.

– Не кликав.

– А ще коли торкнувся голови Йода, це наш засіб зв’язку.

– Його ж хрещена подарувала.

– Вона наш провідник.

– Навіщо я Вам?

– Хочемо врятувати від земного лиха.

– Мене одного?

– Так.

– Не хочу, поверніть мене додому.

– Ти відмовляєшся від порятунку?

– Або рятуєте всю Землю, або повертаєте мене.

Екран несподівано почав блимати.

– Земля мій дім,- після цієї думки екран взагалі згас і зникло світло в кораблі.

Сашко доторкнувся до лоба, він був вкритий дрібними краплями холодного липкого поту. Але в темряві відбулися зміни. Хлопець почав відчувати знайомі запахи і звуки. Запахи рідної домівки і сонне сопіння братика в ліжку. Далі він відключився.

Перші промені Сонця проникли через не  закриті фіранки, лагідно ковзнули Сашковим обличчям, доторкнулись очей. Хлопчик прокинувся і перше, що йому впало в очі – білий аркуш паперу випещрений нулями, одиницями і пробілами. Звечора його не було, це він точно пам’ятає. Закодоване послання, інформатику ж не даремно в школі вивчав. Залишається розкодувати. Клікаємо Інтернет на допомогу.

Година наполегливої праці і маємо текст людською мовою:

«Земля мій дім – кодові слова, яким ми не можемо не підкоритися. Повертаємось кожен до себе. Спасіння Землі в твоїх руках і всього людства. Зробіть правильний вибір, від цього залежить і наша доля. Сподіваємось на нову зустріч».

І що з цим робити? Хто повірить словам якогось хлопця? Однокласники і ті на сміх піднімуть. Ця задача складніша за всі завдання дистанційки. Будемо думати!