Повага до старших

бунтувати заради слабких і знедолених доль
як вимагати поваги до старших, чекати
коли поб’ють
доганятися водами-винами
покоління без батька і батьківщини..
матріархальне дитинство – богом забута земля
Ілона Розновська

То була ніч, але Костянтин не бачив жодної зорі — все небо полонила дощова хмара. Злива ще не почалась, але молодий археолог вже відчував, як над ним нависає величезна маса води, готова будь-якої миті звалитись на ці забуті Богом землі. Вітер хитав траву безкінечних полів, ніби попереджаючи про стихію.
Костянтин курив біля руїн храму, який не так давно знайшли його колеги. Цього вечора він був тут сам — всі робітники, залучені до розкопок, нині сиділи у своїх вагончиках в таборі, розказуючи одне одному цікаві, страшні й не дуже реалістичні історії. Невелика будівля, що ще зовсім нещодавно була повністю похована під пагорбом, тепер захищалась від дощу великим брезентовим тентом, міцно закріпленим до чотирьох металевих стовпів.
Молодий археолог прибув сюди тільки вчора, але вже закохався в це місце. В ці пагорби й дива, які можуть бути під ними поховані. В ці поля, всеохопні й мовчазні. В маленьке село неподалік, де час ніби застиг у дев’яностих, але дуже красивих сільських дев’яностих, в часи візитів до бабусі, що радо поїла внуків запашним козячим молоком.
Стоячи неподалік від входу, він бачив скульптуру давнього бога. Вона стояла біля стіни, навпроти виходу. Спотворена часом, але все ще дуже вишукана. Ніхто ще точно не визначив, що то за бог — подібних скульптур на території України ніколи до цього не знаходили. Робітники називали його просто Богом, і ставились до скульптури дуже шанобливо.
Ось про що думав Костянтин, коли починалась злива: про шану, з якою до храму заходили робітники. Вчора, коли він тільки приїхав і йому проводили екскурсію по зоні розкопок, відбулось дещо дивне. Павло, один з робітників, привів Костянтина до самого храму, але зупинився біля входу:
— Перед тим як увійти, обов’язково поклонись Богові, — пояснив Павло, і одразу ж сам поклонився.
Костянтин ніколи не вірив у забобони. Він, власне, і у бога ніколи не вірив. Все життя сміявся з ідіотів, які бояться вітатись через поріг, проходити під драбиною чи сидіти на куті стола.
— Поклонитись? — перепитав він.
— Так, — Павло говорив абсолютно серйозно. — На знак поваги. Інакше буде біда.
— Ти ж дорослий дядько, не мав би вірити в таку маячню…
— Я і не вірив. Але перші троє, шо зайшли сюди, не поклонились. І де вони тепер?
Костянтин пригадав, що кілька учасників розкопок мусили поїхати додому через особисті причини.
— Вдома, певно, — нарешті відповів він.
Павло засміявся. Археологу подумалось, що так щиро сміятись можуть лише сільські люди. Це давній сміх, якого у світі стає все менше. Може для того археологи й займаються усим цим? Просто щоб отримати дрібку старого сміху.
— А з якої причини вони поїхали, ти знаєш? У Соломонича матір померла — йому про це повідомили буквально за мить після того, як він ступив у храм. Професор ваш ногу зламав. Там, у храмі зламав. Думаєш, то так співпало? Ха!
— А третій?
— Шо третій?
— Ну третій, що зайшов до храму, не поклонившись, — роздратовано перепитав Костянтин. — Що з ним?
— А третій почав чекати біди і на свою голову, — почав пояснювати Павло. — Тіко біда все не приходила, а нерви то почали здавати. То він пити почав сильно. Так бідолаха спився, що нині його уже би й мамця не впізнала.
— Ти ж розумієш, що це звучить як збіг?
— Наступного дня, як наші здогадались, що то Бог карає їх за неповагу, увійшли до храму, поклонившись. І з ними нічого не траплялось.
— Ну звісно не трапилось, бо то був збіг!
— Вклонись і увійдемо до храму, або далі я з тобою не піду. Не хочу відповідати за твої біди.
Тоді Костянтин поклонився, увійшов до храму і вони продовжили обхід. Але всю ніч і весь наступний день він думав про це. Про те, як люди придумують собі богів, а тоді самі ж їх бояться. Про забобони. І про те, як з ними боротись.
Ось чому цієї ночі він прийшов до храму. Для початку він має сам увійти туди, не поклонившись. Показати усім, що нічого поганого з ним не станеться.
Легкий дощ швидко переріс у потужну зливу. Зовсім близько до Костянтина на землю падала вода, що збиралась на брезентовій поверхні тенту. Він докурював цигарку й дивився за кам’яного Бога, що чекав у храмі.
Уявляв давнього скульптора, що створював це диво. Як воно: взяти до рук інструменти, набратись завзяття і створити собі бога? Удар за ударом формувати божі вилці, плечі, долоні. Працювати над господніми очима. І зробити все це настільки добре, що навіть через багато сотень років люди боятимуться підходити до нього, не вклонившись.
Нарешті цигарка скінчилась. Костянтин поклав недопалок в порожню пачку від цигарок, зітхнув і підійшов до входу впритул.
Один крок. Ступити один крок, не вклонившись — цього достатньо. Але замість того археолог продовжував дивитись на очі кам’яного Бога. Хто би його не створив — він знав своє діло. Здавалось, Бог дивиться чи то зі співчуттям, чи то з застереженням, чи навіть з любов’ю. Велика майстерність — зробити скульптуру такою, щоб кожен в ній бачив те, що йому потрібно.
Костянтин вже підняв ногу, щоб ступити, але десь на горизонті вдарила блискавка, і раптовий спалах освітив Бога. Це тривало менше секунди, але тієї миті, в тому світлі, Костянтин побачив Бога якимось інакшим, живішим. Йому навіть здалось, що скульптура кліпнула очима!
Археолог завмер і замислився. Здалось, звісно. Гра світла. Вночі, у таку грозу і не таке може привидітись. Костянтин мислив раціонально і міг все те собі пояснити. Але щось у його підсвідомості кричало, що він помиляється. Без пояснень. Без аргументів.
“Добре, — подумав археолог. — Ірраціональний страх приборкати не так вже й складно”.
Порахувати до трьох і ступити до храму.
Один. Це не слкадно, статуї вбивають людей тільки у британських серіалах.
Два.
Археолог глибоко вдихнув. Злива продовжувала заливати безкінечні поля, сильний вітер хитав брезент. Кам’яний Бог незворушно спостерігав чи то за людиною, чи то за стихією.
Костянтин подумки промовив “три”. І вклонився.