Терези

Сергій стояв на корпусі корабля. Хотілося ще раз все зважити. Провівши рукою він активував доповнену реальність скафандру розкривши розрахунки. Формули, вектори та прив’язки. А головне мапа стрибків до Землі. Дивлячись на колонки цифр Сергій не звернув увагу як відсунув мапу вбік, аби не заважала. А коли перевів погляд завмер. Рух був рефлекторний, але всі прив’язки маршруту чітко співпали з сяючими цяточками на небі. Хоча це і не дивно. За тиждень цей шматок неба певно на все життя відкарбувався у пам’яті астронавігатора. Ха, та він з заплющеними очима намалює лінію від зірки до зірки, з поправкою на Пульсари — шлях додому.

Тиждень тому першопроходець “Амеріго Веспутччі” вирвався з гіперкосмосу, де три дні корабель мордував суворий шторм. Найбільший з зафіксованих на сьогодні. Але опинившись у нормальному просторі-часі, люди усвідомили що гадки не мають де вони. Звісно команда і корабель спеціально підготовлені для будь чого, що можна зустріти на непевних стежинах зіркової Безодні. Вони, і такі як вони, намацують маршрути по яких потім підуть каравани колоністів. Та все одно у перші миті першопроходці були налякані та розгублені. Та все ж вони астронавти, кращі з кращих. І в них найкращій корабель. Саме це і врятувало “Амеріго” та екіпаж. Отямившись люди відремонтувати пошкоджені вузли, частково розібравши наукове обладнання, а частково перекинувши на нього буденні задачі. І увесь цей час Сергій навпомацки вибудовував шлях додому, звіряючи усі наявні зіркові мапи та дослухаючись до інтуїції. Чи може самого Космосу?

– Агов, Сергію, – пролунав в навушниках голос Майкла, – як ти вже тут, може допоможеш з цією бісовою антеною.

– Облиш нашого рятівника, – відповів йому приємніший жіночий голос Ельзи — хай спокійно поговорить з Космосом. Може ще щось почує.

– Може, – тихо промовив Сергій, вимкнувши мікрофон. І піднявши очі до зірок промовив — Правда ж? Не такий ти вже і байдужий. І мені подобається твоя музика.

Про музику Сергій не казав нікому. Час від часу йому здавалось, що він чує її. Тут, у повній тиші вакууму, він ніби відчував якусь вібрацію. Чув мелодію. Ніби подих самого Всесвіту. А у гіперкосмосі вона ставала такою гучною, що здавалось можна записати. Та поки це не вдавалось. Та такі речі Сергій волів тримати у таємниці. Бо тільки скажи — будь який нормальний лікар одразу випише йому квиток на грунт. Навічно. А краще смерть ніж життя без зірок.

Та медитативне спілкування з космосом вкотре різко перервали:

– Народ, увага, – промовила астробіолог Мейхуі Лін, на час поки інші інженери зайняті, вона узяла на себе роль диспетчера. – капітан просить усіх зібратись у центральній конференц залі. За півгодини.

– А ми тільки хтіли пообідати під зірками, – пробуркотів Майкл, – погода сьогодні так і шепоче. Он в Бриля спитай.

– Так погода сьогодні пречудова — промови Сергій, почувши своє прізвище.

– Я рада, – погодилась Мейхуі,- та скафандрів на всіх не вистачить. Тож давайте краще ви до нас.

– Та ідемо вже, ідемо — промовила Ельза, – зараз тільки хлопчиків заберу з пісочниці.

Головна конференцзала “Амеріго” являла собою просторе світле приміщення з усім необхідним обладнанням в купі з найбільшою на кораблі голографічною панеллю.

– Отже друзі, – кашлянувши почав капітан Альварез, – Ми всі зробили гарну роботу. Ми всі молодці. Привітаймо одне одного.

Люди оплесками відповіли на слова капітана. Та Сергій відзначив, що старий космічний вовк не посміхається. Звісно всі втомлені і останні два тижні були напрочуд важкими, та хуч зараз можна трошки порадіти особливо коли сам про це кажеш. А капітан продовжував.

– Шторм нас викинув ось тут. – Альварез увімкнув мапу. – Це самий краї Рукава Персея. Не буду вам казати, як це далеко від маршруту та всі ми зробили колосальну роботу, аби вберегти дані спостережень. Аналіз їх стане проривом у астронавігації. Залишилась дрібниця – довезти цей скарб додому.

– Так полетіли! Чого чекаємо? – Вигукнув Майкл, – я бажаю свою нобелівку! А ви?

Науковці підтримали колегу радісними вигуками. Та капітан підняв руку закликаючи до тиші.

– Ми майже готові, – промовив Альварез. – і наш астронавігатор, Сергій Бриль, створив диво підготувавши маршрут. Залишилось тільки довести що його розрахунки точні, а ідея з орієнтуванням в гіперкосмосі реально працює.

Нарешті капітан дозволив собі посміхнутись. Присутні стримано привітали жарт відчуваючи глибоку стурбованість капітана.

– От же зараз будуть погані новини? – здогадалась Мейхуі.

– Так, – кивнув капітан, – і тому я і зібрав всіх. Ще далеко не всі відновилися після стрибку. А в цій системі нам нікуди було заховатись від сонячної радіації. Тому доктор Саліван рекомендує два дні відпочинку. Аби підготувались до першого стрибку.

– Але в нас немає цих двох днів! – вигукнув Сергій, – Шторм насувається! Він нікуди не щез. І нам треба стрибати зараз! Чим швидше! Бо такий шторм може пройти повз нас, а може триматись тут тисячоліттями. Ми просто не уявляємо. Ніхто не уявляє.

– Так. – в тон Сергію відповів Саліван підхопившись на ноги. – Але якщо стрибнемо зараз, то для тебе зокрема, шанси вижити мінімальні!

Запала тиша. Далі для Сергія все попливло перед очима. Мейхуі просила назвати хто ще у групі ризику. Лікар Саліван зачитав повний список екіпажу та шанс на виживання кожного. У червоній зоні опинилось п’ятеро прізвищ. Також доктор розповів що може і буде робити аби урятувати усіх. Далі капітан попросив команду висловитись. І думки розділилися. Хтось казав, що не можна кидати своїх. Хтось, що варто ризикнути, це краще ніж помирати усім. Врешті решт капітан прийняв рішення. Єдине вірне рішення. Вірне для корабля і команди.

– Сал, – промовив Сергій, – як гадаєш, помирати боляче?

– Все буде добре. – посміхнувся лікар. і відкрив клапан крапельниці.

Сергій відчув що падає спиною у теплі обійми сну. І останньої миті він почув музику. Дивовижну. Грізну та спокійну водночас. Нескінченну як сам Всесвіт.