Відчувай

Ми чекали від космосу надто багато. Він завжди здавався таємничим та повним неймовірного. Кожен потай надіявся, що десь там, на черговій планеті, там, за новим поясом астероїдів чи попід світлом нових зір люди знайдуть щось, що переверне всесвіт. Щось, що змусить нас по іншому подивитися на життя. Щось, що зробить його важливим.

Ми завжди шукаємо підтвердження, чи не так? Своєї правоти, своїх упередженнь, правильності свого існування.

Космос виявився німим у своїх повідомленнях та глухим до наших сподівань. Десятки років експансії розширили наші можливості, допомогли знайти нові ресурси та відкрити нові горизонти. Однак все залишалося таким самим, як і колись. Просто все частково змістилося в космос. Праві були старі фантасти. Ми завжди тягнемо бруд людства у будь-який світ, у який потрапляємо.

Космос був німим. До цього дня.

***

На планетарній станції ен-чотириста сімнадцять кожного дня і ночі працювало трохи менше, ніж сотня чоловік. Буровики, науковці, декілька лікарів та два координатори жили за старим двадцяти чотирьох годинним форматом, коли за товстими ілюмінаторами світла й темна пора змінювалася вдвічі повільніше.

Ранковий сурогат кави, похмурий льодовитий вид з вікна – ось чим починалося важке та рутинне життя майже для кожного з цих людей. Однак сьогодні декілька чоловік так і не випили своєї кави. Власне, вони й не їли, не милися й не голилися. В деяких кімнатах кава так і лишилася розтікатися темною плямою по гладкій світлій підлозі.

Перед ілюмінаторами станції, на краю закутого в лід берега, стояв темний силует. Людський силует.

***

Дослідницька група обережно просувалася до цілі. Льодовий покрив голосно хрустів, приймаючи на себе важкі чоботи скафандрів. Скло шоломів вкривалося памороззю й системи очистки не встигали з цим впоратися. Замерзла зброя рипіла в рукавицях так, ніби от-от лусне.

Перед берегом стояв абсолютно чорний силует. Здавалося, що світло поглинається ним і зникає, наче в найвіддаленіших місцинах холодного всесвіту. Ніби вилучений з пазлу світобудови фрагмент.

«Візуальний контакт встановлено. Гуманоїд не рухається. Проводимо спробу привернути увагу голосовими стимулами. Увімкнено універсальний перекладач».

– Ми жителі цієї станції. Хто ви і що тут робите? – тлумач декілька раз повторив ці слова різними мовами, протарабанив шифр звуковими сигналами на різних частотах.

Нічого не відбувалося. Віяв вітер, тріскотів мороз, фігура не подавала жодних ознак життя.

– Може це зорова ілюзія? Світлова аномалія?

– Об’єкт може не реагувати на звукові збудники. Ми не знаємо його природи. Можливо, він не здатний сприймати подібні коливання. Слід наблизитися ближче та спостерігати за реакцією.

Група тільки почала свій рух, коли кожен відчув щось дивне і нізвідки з’явився голос. Він звучав так само як той, яким вони говорили до самих себе, але люди розуміли, що ЦЕЙ має інше походження.

– Я дивлюся на море – всі почули, як один із компанії скрикнув від несподіванки. Комунікатор передавав бурмотіння та прискорене дихання інших. Істота повернула голову у їх напрямку. Принаймні те, що було на неї схоже: – Переді мною один з найпрекрасніших краєвидів в галактиці, але я нічого не відчуваю. Все марно.

– Карпентер, ти займаєшся перемовинами. Не будемо створювати балагану ­– одна з фігур у масивних скафандрах озирнулася на інших. Здавалося, що зброя у їх рукавицях рипить набагато голосніше. Напруження відчувалося так, наче було фізичною силою. Гуманоїд відвернув голову назад, і знову задивився у далечінь. Карпентер ступила кілька кроків у його напрямку. Жодної реакції.

– Як мені з вами спілкуватися? Ви щось розумієте?

– Я розумію все. І від цього тільки… болісніше? – прокотилося відлуння у неї в голові. Це нагадувало безумство. Ніби говориш сам з собою, але тепер всередині є ще хтось невідомий, захований за ширмою уже звичного та розвіданого.

– Ви знаєте нашу мову? Ви вже зустрічалися з такими як ми?

– Я знаю енергію. Знаю імпульси та випромінювання. Я бачу, що ви думаєте. Мова не потрібна.

– Навіщо ви тут?

– Щоб відчути.

– Що саме?

– Бодай щось.

Вітер свистів та кидав жмутки льоду, холодне синьо-зелене море підіймало високі хвилі. Вони розбивалися об берег й бризки миттєво перетворювалися в льодяні стріли й сікли берег, наче орда древніх кочевників з луками сікла прадавні міста. Льодяні штирі та градини впивалися в землю прямісінько перед істотою, але та не звертала на це жодної уваги.

– Колись ми були схожими на вас, але проміняли будь-які почуття на безсмертя. Вічний розум, який може живитися чим завгодно. Свідомість, здатна існувати у будь-яких умовах. Форма життя, якої не мало бути… – перемовниця відчула страшну пустку, яка охопила все її єство. Вона ковтнула слину звернулася до гуманоїда:

– Нам слід вас остерігатися?

– Як і будь-якої іншої істоти. Вирішувати вам. Як і завжди – старі скафандри ледве поралися з натиском природи. Деякі ділянки відчутно холодили – Ви не уявляєте життя без почуттів. Немає ні страху, ні шалу, не існує ні болю, ні насолоди. Ти як годинник, що лічить роки. Алгоритм, що говорить: це має бути теплим, а це холодним… Та в результаті все це немає значення. Ніщо немає значення. Ти лакмусовий папірець, який просто існує. Навіщо?

– Як… як ми можемо вам допомогти? – щось луснуло по шолому, але амортизатори не дали Карпентер впасти. Жмуток льоду зчесав зовнішній модуль прийому, але скафандр залишався цілим. Вона просто не могла чути інших.

– Хочеться знову відчути. Навіть щось неприємне, і те було б насолодою.

– Але що ми можемо?

– Дозвольте до вас доторкнутися. Дозвольте відчути те ж, що й ви – Карпентер ступила ще один крок. Її товариші кричали в передавачі, але вона не могла їх почути. Її рука потягнулася вперед. Темний силует простягнув свою до неї. Позаду них люди зводили до бою гвинтівки, але було пізно. Щось сильно стисло її правицю. Вона стала вогкою та липкою. Темний силует розширявся, огортаючи жінку повністю.

– Дякую, що впустили нас.

– Нас?!

***

– Ен чотириста сімнадцять, говорить Земля, ен чотириста сімнадцять, як чути?

Відповіді не було.