Термінатор у квіточку

– Все! – викрикнула Софія, мружачись від вранішнього сонця.
Робот, – майже в її ріст, – готовий до прогулянки. Вдягнений у футболку з квітами та схожі шорти, він щонайменше схожий на складний механізм, над яким інженери не одну ніч ламали голову.
Вона востаннє оцінила його вигляд, підняла пластмасову долоню і натиснула кнопку на зап’ясті. Спершу загорілися очі, все тіло сіпнуло – зіниці загорілися жовтим. Робот повернув голову до дівчинки і вигнув губи у приємній посмішці.
Софія протягнула до робота долоню:
– Ходімо?
Він кивнув зробив те саме.
***
Численні пагорби були всіяні схожими до Софіїного будиночками; квіти, обрамлені різнобарвним кованим плотом, пестріли барвистими плямами. Серед них вигулькували голови людей, які гляділи на пару. Озираючись, дівчинка помічала лише здивування в очах сусідів, що руйнувало впевненість у кожному наступному кроці.
Легке пульсування долоні змусило стрепенутися і звернути погляд на друга. Той постійно стискав і розтискав пальці, райдужки мигали, а посмішка стала лагіднішою і менш помітною.
“Так він показує підтримку, ніби, — подумала про себе Софія, — треба звикати до його жестів. Або ж навчати своїх”
Його нелюдську природу видавали прорізи на кінцівках та обличчі, але ті можна було розгледіти лише зблизька.
Оглядаючи, дівчинка не відразу помітила за роботом обурений погляд діда Степана, що палив двома чорними зіницями пластикову спину. Дівчинка втупилася у дорогу і пришвидшилася.
Згодом вони зійшли на звивистий плай, що нехитро вів їх до лісу крізь гущавини. Робот, ніби знущаючись, робив кожен крок так, ніби замість стоп мав пружини, ще й характерно згинав тіло, що смішило Софію.
– Думаю, ти їм сподобаєшся, – дівчинка стиснула долоню.
У відповідь робот розвернув голову і зупинився.
– Що таке? – Софія з тривогою глянула прямо в очі.
За мить жовті зіниці засвітилися – перед обличчям постала такого ж кольору голограма:

“Помилка №1400
Мовний апарат вимкнений. Для підтвердження його увімкнення натисніть кнопку запуску”

Дівчинка тицьнула – голограма зникла.
– Думаєш? – від теплого та приємного голосу Софію аж пересмикнуло.
– Так, чому ні?
– Софіє, – дівчинка повернула голову. Крізь зарослі попереду пробивалися коротке темне волосся, – ти з ким?
– Зараз покажу, – відказала вона і рушила назустріч.
Пара вийшла на широку галявину, яку відгороджувало кілька пагорбів. На них росли доволі розлогі дерева. Під одним з них сиділа компанія дітей; здалеку доносилися їхні голосні теревені.
– Це хто? – почувши голос ззаду, дівчинка сіпнулася.
Хлопець вийшов з-за дерева, сторожко дивлячись на робота.
– Трясця тобі, Адаме! – Софія набурмосилася, – не можна ж так людей лякати.
– Але це робот, – він не зводив очей з його обличчя, – він навіть не сіпнувся.
– І що?
– Ти знаєш, звідки він?
Софія запустила руку у волосся:
– Ніби з Альфи Центавра…
– Отож-бо, – Адам ще більше спохмурнів, – знаєш, що мені мій дід розповів?
Софія заперечено похитала головою.
– Між Землею та Проксимою був колись договір, що забороняв їм обмінюватися чим-небудь. Хотіли перевірити, яким буде розвиток тих людей без нас. А тепер вони знайшли тріщинку у правилах і відсилають нам це, – він тикнув пальцем роботу в обличчя, – чортзна, що вони надумали.
– Це ж просто механізм…
– Дуже розумний механізм.
– Навіть так, що з того?
– Дурне, – Адам сплюнув і пішов до компанії, поки дівчинка стояла як вкопана. Потім і сама рушила до того дерева – робот тихо слідував.
Поки вони дійшли, радість у повітрі зникла: кожна пара очей дивилася на неї з передсторогою, а на робота подекуди й страхом.
Софія тупнула ногою і стиснула кулаки до білих кісток:
– Та що сталося?! Адам! Дід Микола розповів, і ти сильно розумним став?
Хлопчик гнівно блимнув на неї, та не зронив навіть подиху. Вони дивилися один одному в очі; інші діти згорбилися і втиснули шиї.
– А хіба це не правда? Вони не мали права відсилати нам будь-що. Це, – він кивнув у сторону робота, – їхня технологія. Їхня, не наша. І там має залишитися.
– Він тут, – Софія взяла його за руку, – отже, не лише там.
– Лише ти так думаєш.
Софія глянула на інших дітей. Кожне обличчя тьмяніло до неї ворожістю та відчуженням. Потім вона підняла погляд на Адама – його обличчя змінило гнів на посмішку, він навіть припідняв голову у відчутті перемоги.
– Краще йди, – він промовив це мов вирок, а замість молотка вдарив грім.
– Щоб йому, – лаявся хлопчик, що сидів найближче до Софії.
– Ідемо, – скомандував Адам.
Компанія сихронно підвелася, зібрала речі і попленталася геть. Мало-хто дивився у сторону Софії, а тих, хто наважувався, Адам принижував одним лиш поглядом.
– Що ж, – дівчинка повернулася обличчям до робота, – нам теж пора.
– Якщо хочеш, можемо залишитися, – промовив він.
– А гроза? – Софія глянула на небо.
Кінчик хмар вже дістався верхівок дерев. Ті зашуміли – сильний вітер розхлистав їх, траву і Софіїїне волосся.
– Вона мені не заважає, – відказав він та посміхнувся.
Незабаром почало накрапати, – все сильніше й сильніше.
– Можу дістати парасолю, – запропонував робот.
Коли дівчинка кивнула, він підняв долоню вказівним пальцем догори. Його кінчик повільно розсунувся, наче діафрагма фотоапарату, і з нього повільно вилізла тонка залізна палиця. З вершини висунувся прозорий пластик і натягнувся на спиці.
Вітер поволі вщух, однак гроза лише посилилася. Небо горіло від блискавок, що спалахували прямо над їхніми головами.
– На Проксимі люблять ловити їх, – мовив робот.
Софія глянула на нього. Той спокійно дивився на небо крізь зонт.
– А ти ловив?
– Так, одне з джерел енергії.
– А як опинився тут?
– Запропонували контракт. Я й погодився.
– То у вас люди й механізми… рівноправні, так?
– Можна й так сказати. Навіть слово “механізм заборонили”.
– І як тебе звуть?
– Згідно з контрактом, ім’я обирає власник.
– Добре, – посміхнулася вона, – хочу обрати ім’я, яке ти мав до контракту.
– Елен.
– Звучить гарно. То що, Елене, покажеш, як на Проксимі ловлять блискавки?
Той посміхнувся і перевів погляд знову на парасолю. Софія повторила за ним.
Залізний вершечок видовжився і закрутився у спіраль. Згодом громовиці почали бити по ній, лякаючи і водночас веселячи дівчинку.