Блискавки часто вдаряли тієї ночі у різні райони нашого міста. То світляне коріння вростало із неба у землю довкруж телевишки, то сяючі енергетичні струмені по-теслівські зміїлися й отруйно сичали на пізніх перехожих на пустирищі.
Я схопився за випнутий підзорною трубою об’єктив і не міг зупинитися – всотував побачене на карту пам’яті професійного фотоапарату, який мені дістався від батька.
Простояв до першої ночі у розчахнутого в осінь вікна, ніс набрунькувався від холоду, пальці задубли, а я все знімкував і знімкував.
Сполохи припинилися водномить. Щойно пронизували венами чорне тіло ночі – і щезли. Я стояв і чекав – може, якась припізнилася, але ні.
Шморгнув носом, зсунув затвор, надів на оптичне око шору. Злиття неба з землею скінчилося, чаю, липового – і спати.
На кухні сонно блимав зіркою нічник, булькотів гейзером чайник. Дрібка липи, ложка меду, сварга лимону. Пахощі, втома, тепло…
Прокинувся я за обіднім столом – обличчям у сплетені руки, в ніздрі – запах липи й цитрини, в очі – студене світло ранку.
Пригадав, чому я тут і що робив ввечері. Пальці потяглися до отвору, де гніздився пластиковий квадратик із металевими насічками. Кілька рухів руками – й він уплівся у симбіотичні стосунки з нетбуком.
Клац – й переді мною галерея нічного фотомистецтва. Сотні знімків. Ото буде морока відбирати ліпший десяток, зате, я запишався, ще який!
Став нашвидкоруч скролити іконки зображень, коли око вчепилося за одну із не бажало відпускати.
Клац – світлина розповзлася на весь екран.
Клац – в три рази збільшена.
Клац.
Моє волосся оживає і рухається, мов у нього, як у жабку, б’ють струмом.
Клац.
Це вже я себе по лобу, щоб перевірити, чи живий я, чи не сплю.
Я ковтнув залишки нічного чаю і вийшов на балкон покурити. Потягнувся до полички за пачкою – пальці вільно пронизали простір: аякже, я же кинув палити рік тому!
Я знову дивився – тепер вже на вранішнє місто – й міркував, скільки ж їх, дітей грому і блискавок, причаїлося на вулицях рідного міста. Десятки? Сотні? Тисячі?
Я потер пальцями сонні повіки й повернувся на кухню. Ось він, знімок. Й ось вписана у річище світла темна істота. Чи гра світла, оптичних ілюзій і зуму? Я проскролив курсором до початкового файлу. Ось перша електрична крива – більш нічого. Я відкривав всі знімки із блискавками – всі, до єдиного, і в жодному десантників-прибульців більше не зустрів. Тільки в тому, який я побачив першим.
З’їв яєчню з томатами, випив кави.
Вирішив: це не доказ, вмиюся і піду на роботу.
Так і зробив.
Джемпер грів моє тіло, а шарф турбувався про зовнішність, шкіряні рукавички тримали парасольку і кейс.
Все, як і має бути осіннього ранку, навіть шерхотання листви співає: все чудово, нічого не трапилося, дихай туманом і йди.
Той файл я вирізав і вставив у першу-ліпшу папку не дивлячись, навмання. Він ніби є і його ніби немає, як і тієї фігури на ньому.
– Вибачте, – хтось окликнув мене.
– Так? – озирнувся я.
– У вас не знайдеться вогника? – спитав мене хлопець-одноліток.
– Вогника? – замислився я і пригадав: – Я не палю.
– А ви створіть його пальцем, – парубчина клацнув перед моїми очима пучкою.
– Ви у своєму глузді? – гримнув я.
– Я – так, а ось ти – ні, – він простягнув мені на долоні сяючу іскристу краплю.
Я хапнув шарф: дихати! Мій кейс грохнувся в листя.
– Д-дякую за фокус, – сказав я, віддихавшись, – але я спішу. На роботу.
– Роботу? – спитав незнайомець, і його обличчя вмить стало зрілим. – То не твоя робота. В тебе – інша.
– Яка? – усміхнувся я і хапнув кулаком білий сліпучий згусток: щезни, мана!
Він пропік шкіру рукавиць – я ледь втерпів їхню танучу пекучість. Куля застигла над моєю оголеною долонею, завібрувала…
І стала рости!
Збільшувалась щосекунди вдвічі.
– Припини це! – закричав я і хотів «скинути» – що б там воно не було – назад, у долоні першого стрічного, однак він ухилився:
– Це не я, це вже ти!
Куля збільшувалася, з неї стали висмикуватися наелектризовані нитки.
– Забери! – горлав я, але чоловік лиш стояв непорушно й дивився, як в моїй долоні росте і пульсує срібне сонце.
– Хто я? – змирившись, запитав я. – Прибулець? Один із вас?
– Ні, – сказав посланець невідомих світів.
– То я – людина? – зглитнув полегшено.
– Ні.
– Н-ні? – я тримав у обвуглених всуціль дірявих рукавичках холодне сонце, і воно дихало мені в обличчя свіжим бризом, озоном, студеним озером. – Тоді хто?
– Ти – портал, – сказав дід, – й тобі час іти: ти виконав місію.
– Іти? – куля поглинула мої долоні.
– Куди? – Куля з’їла і руки.
– Що буде з Землею?
Куля всотувала мене, і я не міг нічого зробити.
Пригадав батькове обличчя й спрацьовані на заводі руки. Ми завше були удвох, з усієї рідні більш нікого.
Ні матері, ні братів, ні сестер.
Навіть дівчини я не мав. Не встиг. Чи вони відчували, що я – «не той»?
– Хто я? – спитав.
І злився із кулею.
– Ти, – долетіло до мене, але я не почув, бо той, ким я був, перестав існувати.
Я схлопнувся.
І вибухнув світлом.
Я народився…
Читається легко.
Але не все мені вдалося зрозуміти.
Яким саме порталом був герой, для кого, з якою метою?
Як він виконав свою місію?
“– Іти? – куля поглинула мої долоні.
– Куди? – Куля з’їла і руки.
– Що буде з Землею?”
Невже, коли затягує в себе якась куля, другим питанням буде не власна доля, а доля Землі?
Ем… Гарний задум. Мабуть. Складно зрозуміти, коли початок написаний настільки образно і сочно , а фінал – зкомканий, метушливий і загадковий. Плюс за стиль, але я навіть не знаю, чи відбулося те, що написане, насправді, або герой не того чайку випив
Прийом прибуття іншопланетян нагадує фільм “Війна світів” двохтисячних.
Нічого оригінального не побачив. Та це вже щось свіжіше.
Але я не допетрав, а в чому, власне, експансія? Експансія прибульців на Землю, чи експансія тільки починається в головного героя? І яка мета всього цього?
Ох, а цього року багато хороших оповідань. І це – одне з них)
Мені сподобалося. Гарний задум та гарний стиль, є сюжет. є історія. Але я не зрозумів яка тут природа “магії” – начебто технічна. але це не дуже виразно показано
Дякую всім за коментарі. І хоч твір не увійшов до фіналу, все одно приємно було отримати фідбек.
Спершу це був завершений твір, але після ваших запитань вирішила дописати шкіц у більше оповідання і показати подальші пригоди героя та суть експансії.