Коментарі

Я перепрошую, але фейкова висадка на Місяць в основі оповідання особисто для мене – одразу нуль балів. Типу недостатньо цю маячню тиражують, еге ж. Та якби ще з цим зробили щось цікаве – ні, якісь магічні місячні істоти. Дешевий горор. Тю.

Відверто кажучи, мені весь час мулило оце слово “вдача”, можливо треба було “удача”? Адже вдача – то характер.
Також особисто мені не вистачило саспенсу, наче пограбування, ризик, динаміка, напруга – а все відбувається доволі рівно, в одній тональності. Але кінцевий поворот хороший, сподобався.

Початок оповідання – просто жесть, ніколи не робіть так експозицію. Чому не можна почати одразу з Ростислава, подаючи ворлдбілдінг та все інше крізь нього? Загалом, судячи з якості пунктуації, припускаю, що це одне з перших оповідань автора. Ідея також супербанальна, та ще й кінцівка погана. Наразі я не знаю, навіщо це прочитав – щоб відчути безвихідь? Це не найкраще, з чим можна залишити читача. Та в цілому – пишіть, пробуйте ще, тільки старайтеся менше копіювати відому фантастику і таки проганяйте текст через онлайн-інструменти перевірки, їх купа. Бо читати таке реально складно.

P.S. Або варто трактувати кінцівку як погану, типу слиз захопить Землю і всіх перетворить на дітей? Але останні рядки ніби натякають на те, що все буде добре. Та навіть якщо воно оце летить на Землю – корабель просто помістять в карантин та знищать, зрозумівши всю небезпеку квітки, тобто це не погана кінцівка від неприглядного зворотного боку слизу, а просто ніяка, тупікова. Змістовний конфлікт з яскравою розвʼязкою, яка має наслідки, все ще потрібен.

Кажуть тут була крута ідея. Але, як казав хтось з класиків: “Навіть найкраща ідея – ніщо, без грамотної реалізації”. Твір не вичитаний. Це помітно неозброєним оком, що спотикається. Фінал зіжмаканий. Повторю: Ідея – крута. І якщо це колись розвинеться в щось більше, я б почитав. Якщо хтось переді мною то вичитає)

Мабуть, попереднім коментаторам все сподобалося, тому що в оповіданні… все добре. Коли несуться всякі погані новини, хочеться просто про щось хороше почитати. Розумію це, але не поділяю захоплення. Бо з тієї самої причини це оповідання – дуже кепське з точки зору драматургії. Люди знаходять на далекій планеті квітки зі слизом та живуть довго та щасливо. Кінець. А ще слиз. Ви чули про слиз? Слиз тут всьому голова. 37 разів це слово трапляється в тексті. Слиз!

Мабуть, зробити ті квітки загрозливими, зі зворотним неприглядим боком – це теж кліше. Але щоб мені було не все одно, дайте хоч щось, хоч якийсь конфлікт. Нема конфлікту, тільки слиз. Мабуть, когось із людей цей слиз омолоджує, а когось, навпаки, вбиває – і ніколи не можна сказати цього заздалегідь. Оце вже база для конфлікту, оце драма. А тут – суцільний слиз.

Аьмосферно, бадьоро, космічно, одним словом, доволі круто написано. Але, судячи з останнього абзацу, героїні пасувало б самій натиснути на якусь секретну кнопку.

Занадто просто і передбачувано.

Цікава ідея, можна створити захопливий сеттінг про драконів. Але в рамках самого оповідання, фінал виходить злитий. Герої потрапляють в безвихідну ситуації, а потім розкидують воронів як малечу, просто тому що вони особливі і круті. Як мінімум хотілося б побачити натяк на драконо-людей на початку тексту, бо зараз це виглядає зовсім як “бог з машини”.

Штучний Ісус це настільки банально, що просто ах. Звісно, контекст трохи інакший, але оскільки ця ідея не розвинута в щось більше та неочевидне, а подій як таких у тексті нема, тільки трохи замаскована експозиція, загальне враження – meh. І що?

Якби мене спитали, що тут можна вдіяти, я б використав той самий сетінг і влаштував би два конкурентних розіпʼяття двох конкурентих церков, і в головних героїв була би мета зірвати ритуал конкурентів. Була б така релігійна комедія а-ля Догма. Але найголовніше, що це додало би конфлікт, якого тут так бракує.

Так, погоджуюся, щось заскладно для 15 тисяч символів, забагато всього. Ворлдбілдінг тупо не дає дихати сюжету, який може існувати тільки в рудиментарному вигляді та по факту немає кульмінації. Текст просто обривається, і все. Теж вважаю, що це частина більшого твору, але переробити епізод в оповідання дуже рідко призводить до гарного результату. Ось і тут дива не сталося.

Чекав чогось цікавого, але цікаве так і не почалося. Просто потік думок гібридної свідомості за кепських обставин. Зрештою – ні про що, а оці стилістичні викрутаси дуже швидко наганяють нудьгу. Єдине, через що є шанс не забути оповідання за пʼять хвилин після прочитання – кумедна одруківка в назві. Знімаю капелюха, це дійсно досягнення.

Якщо ви пишете оповідання, в якому вся дія розгортається через діалоги, ці діалоги мають бути класно написаними. Тут це явно не вдалося. Приміром, оця репліка:

— Доня? Оце так ти заговорив? Зазвичай ти називав мене за номером, та й тому я була рада! А коли в моїх руках опинилась доля ваших казематів, то тепер згадав, що в тебе донька є?

– це просто хрестоматійний приклад того, як не подавати експозицію через мову персонажа. Загалом могла б бути дуже щемлива історія з непоганою ідеєю, якби не виконання. Персонажі не просто розмовляють неприродно, вони ще й пласкі: донька-бунтарка, яка весь час за фашистів свариться, і мудрий батько-інфодамп. Ех.

І повстали машини з пекла ядерного вогню…
Люди завжди самі у всьому винні. “Помста самому собі” цікавий троп.

Останній розділ натякає, що головний герой заздалегідь “скопіював” свою свідомість і помістив у симуляцію, де в нього все добре.

Цікавий мікс, тут і справжній атмосферний постапок, і фентезі, і космічна фантастика. Мікс вийшов досить самобутнім і з переможним посилом. Що якісно виділяє твір серед інших. Успіхів авторові.

Якось все надто стереотипно та клішовано.

Цікава ідея, але ніби як не дотиснута. ГГ вийшов трошки аморфний: чи він хоче рятувати світ, чи жити життя; чи його хвилює етичне питання з клонами, чи “ай, пофіг, якось буде”? Бракує якогось чітко означеного конфлікту, як на мене.

І знову головне питання після прочитання: і що? Просто показати нелюдську жорстокість у битві за виживання? (я, до речі, взагалі не зрозумів, нащо було вбивати всіх, хто хотів голосувати, це реально було тупо і занадто)

Тобто сам сетінг кінця Всесвіту класний, і в ньому можна просто епічну драму розгорнути. Але тут якось піу-піу, дуууже багато триндежа і жодного цікавого персонажа, а саме дослідження персонажів у такому сетінгу і є найцікавішим. Тут вони всі просто картонні підставки під репліки. І стиль сам теж такий кострубатий, що ах. Оце речення: Перший помічник одразу продемонстрував підтримку рішення – просто горор для редактора.

Хоча написано гарною мовою і технічно правильно, але чомусь мені читалося важко, особливо в частині потоку думок. Можливо, автор хотів передати те, що сприйняття всього світу (включно з самим з собою) залежить від конкретної особистості і не є чимось таким, що наперед визначено, а можливо саме навпаки, що нам просто треба підлаштуватися і “правильно все зрозуміти”. А може я шукаю приховані сенси там, де їх і не планувалося. Напевно, треба буде ще раз перечитати у спокійній обстановці.