Коментарі

Ну, коли читав, то подумав, що вже не сприймаю інфу. Перечитав вдруге. Тоді коментарі. Власне, нічого й додати. Начебто щось цікаве, але збагнути, що і як відбувається мені не вдалось.

Починати оповідання з інфодампу (навіть «замаскованого» діалогом) – не найкраща ідея. Пацієнт вже 4 роки лікується і йому потрібно проговорити з лікарем оце усе прямо зараз?
Враження, що ніби статтю у вікіпедії прочитала. А під кінець залишилося питання «І шо?», на яке не знаходжу відповіді.

Вибачте, але «не вірю». До самої ідеї твору придиратися не буду (нехай це буде фантастичне припущення), але до у поведінці персонажів геть відсутня логіка. Вони летіли 24 роки, 8 місяців і 21 день (!) І за весь той час вони жодного разу не поговорили? У Яна за цей час не виникнуло жодної підозри? Під кінець він питає себе «Цікаво, кого з дівчат призначили мені в пару?». Серйозно? Він провів з цими дівчатами майже 25 років. Вони не змогли визначитися? Одна справа, якби вони провели цей час у стані сну і щойно прокинулись, а так…
Ну і окреме зауваження до аварії. Те, що корабель зламався – ок (все-таки недобудований), але цей недобудований корабель провів майже 25 років у відкритому космосі – ось в це вже не дуже віриться.

Сире оповідання. Видно, що не вичитане. Якщо над ним попрацювати трохи більше, з нього буде товк.
За Цвинтар плюс бал)

Назва зацікавила, але, на жаль, вона залишилась найяскравішою частиною оповідання. Виглядає так, що твір писався не під цей конкурс, бо тут повне непопадання що по жанру (наукова фантастика), що по темі.
Саме оповідання схоже на типовий горор-жахастик із злитим фіналом

“Інтерстеллар” плаче десь у куточку.

Важко вболівати за персонажа, основна мета якого – креативно суїциднутись. Так, як читач, я розумію, що він це робить не від нудного життя, а тому що не в змозі пережити втрату родини. І це сумно. Yes, very sad, anyway… ГГ вже обрав свій шлях, він змирився з ним, він не проходить ніяку арку, від його самогубства нічого не залежить (ані порятунок інших, ані загроза для них). Будьмо відверті, його судження “ну, якщо я виживу, то зможу дізнатись щось нове” – тільки романтизація загибелі.
Фінальна цитата “Таке ніщо, де навіть я тут хтось.” – звучить, але на фоні всього оповідання, на жаль, не провокує жодних більших роздумів (ну, або я тупий просто). На мою думку, оповідання було б значно цікавішим, якби піднімало моральні чи психологічні питання, а не фокусувалось на очевидному з моменту появи скафандра твісті.

Наділяючи машину людяністю, ми прирікаємо її робити людські помилки.

Оповідання має цікаву концепцію, але от реалізація, як на мене, підкачує. По-перше, пунктуація та вичитка. По-друге, світ іншого тисячоліття занадто невиразний і “звичайний”, тобто досі існує інститут науки, квартири тощо. По суті, не було б жодної відмінності, якби події відбувались не в іншому тисячолітті, а через, наприклад, 20 років після робо-війни ХХІ-го століття. По-третє, є деталі, які згадані не зрозуміло навіщо, наприклад “особливі” творці андроїда. Хто вони, чому “особливі”, яке це має вплив на саме оповідання – неясно. Інфо-дапм від андроїда наприкінці – це окремі граблі, які міцно ліплять читача по лобі ще раніше, ніж фейспалм.
Насамкінець, для того, щоб створити відчуття чужорідної логіки, недостатньо просто зробити щось лихим, бо тому що. Це треба пояснювати, або хоча б натякати на витоки цієї чужорідної логіки. Навіщо андроїду було вбивати всю сім’ю професора? Щоби що? Якщо його мета – повернутись на “батьківщину”, то міг би вже сто разів утекти після того, як випроводив професора з інституту (чи де він там працював).

Підсумовуючи, або це частина більшого задуму і більшого світу, або оповідання непропрацьоване, хоч потенціал й був.

А далі? Ніби подивився перші 15 хвилин фільму коли ще не відбувся спонукальний інцидент і у всіх все добре.

Якщо це позаземна колонія, то дуже цікаво дізнатись як колоністи, серед яких мали переважати найпрогресивніші представники людства, могли докотититись до релігійного фанатизму рівня середніх віків.

Цікава ідея, вдало підібрані метафори. Самі персонажі мені не до душі, так само, як і бачення автором людства, але над цим оповіданням можна багато думати, а це дуже важливо. Тема “право вибору” завжди болюча, особливо зараз. Дякую авторові за те, що не побоявся її підняти, і бажаю успіху на конкурсі.

З точки зору сторітеллінгу я не можу знайти дійсно вагомих зауваг. Сюжет побудований вдало. Навіть попри малий відтинок часу, проведений з головними героями, я відчув емпатію до них. Так, сетинг знайомий, але, як на мене, тут ідея повністю зосереджена на знеціненні і водночас цінності скінченного життя заради майбутнього покоління, а не банальному “корпорації та капіталізм погані, ну їх”. По настрою дещо нагадало серію “Pop Squad” з “Love, death, robots”. Сильне оповідання.

Цікаве іронічне оповідання про “все було не так”. Фінал нічогенький. Але безвихідної ситуації не бачу. І Саваофові не вистачало цієї розмови для… чого? Ну, припустимо, вчені це все винесуть на загал, а уряди не прикриють швиденько – і що? Хто повірить? А якщо й повірять, то що? Ну, результат експерименту, але ж тепер ми живі й розумні істоти, можемо хоч в ср… іншу лабораторію того творця послати! Однак історія написана жваво, напруга тримається (а зробити це, коли багато “екранного часу” займають діалоги, дуже складно), і замислитись змушує, а це вже багато. Бажаю успіху на конкурсі!

Вона не повірила, що він “відчув”, бо сама має загострене право на чуття, компенсовані відсутністю слуху?
Можливо. А . можливо, зрілість душі, бо він пацан пацаном.
Дуже саспенсована оповідь, потіпує при читанні. А це чимала майстерність:))

Дуже класний розбір актуальних деструктивних психологічних установок. Тим паче поданий з незвичного і мало дослідженого боку: ” роботи теж не всесильні”. Кожен має свій ресурс після якого просте “вперед, вперед, краще, більше” вже не працює.

А нині прогрессори не ті що раніше. Самі не вміють меча тримати, не знають звичаїв місцевих, да взагалі якось нехлюйськи ставляться до своєї міссії…

Люблю похвалити за хорошу річ.
Успіхів! Дякую за отримане задоволення – повіяло справжньою маленькою НФ.

Майстерно. Професійно. Технологічно. Футуристично.
Фінал не зрозумілий – і тому ставлюся до нього з розумінням.
Успіхів – думаю, текст уже один з… обраних.

При читанні, в голові ніяк не могло остаточно сформуватись враження від тексту. Аж у розділі з коментарями вийшло побачити потрібні слова: цікаве дійсно так і не почалося, і це просто потік думок.
З цього можна було зробити щось цікаве. Якщо б це було частинкою великого твору, якщо б ми були знайомі з цим персонажем, а потім спостерігали за тим, як він себе втрачає – це могло бути дійсно дуже цікаво. Але в такому вигляді, як це представлено тут – це не цікаво, беззмістовно і не викликає жодних співпереживань. Ми, як і головний персонаж, просто пасивні спостерігачі. Неважливо, що там і як там відбувається – все одно ніхто ні на що не впливає. І все занадто незрозуміло, щоб затягнути у цей вихор і зацікавити.

Якийсь нудний апокаліпсис маленької людини вийшов.
Герої живуть на смітнику, не мають мрій, але тим і щасливі. По радіо сказали, що завтра кінець світу- значить це правда. Ми маленькі люди, нічого зробити не можемо, тому покірно складемо лапки і тихенько помремо. Ні, звісно ми не будемо намагатися щось змінити, і навіть думати про те, щоб щось змінити не будемо. І навіть іншим пропонувати якось рятуватись чи думати про це ми не будемо, бо ж напевно усі такі маленькі люди без мрій чиє життя не варте не тільки рятувати, але й хоч маленький спалах емоцій продемонструвати з нагоди його закінчення.
По формі текст ніби не погано написаний, читається легко, тобто автор писати може, але зміст – сум, журба