Коментарі

Добре. Є відповідність темі. Є ідея та сюжет. Вдачі вам на конкурсі!

Оповідання добротне, хороша структура сторітеллінгу і, на відміну від багатьох прочитаних оповідань, інфодампи не відчуваються штучними. Звісно, є ряд моментів, які викликали усмішку: і густина астероїдів на квадратну астрономічну одиницю, і наявність в ходової частини такого самосвідомого ШІ (і тут навряд чи це можна вичерпно пояснити втручанням одного інженера), і наявність у ШІ прямо вищих емоцій (паніка, погорда, страх, ступор). Для піксарівської мультиплікації оповідання було б непоганим. Зате з гумором, здається, все гаразд і в автора, і в ходової 🙂

« Можливо, якась людська поведінка подіяла як магніт, можливо, такою була просто людська вдача. »
Дуже наукове пояснення 🙂

Та що ж тут так люблять досікуватися до того, що й так ясно?)))
Є завершене оповідання. Є двічі заснована колонія – це вже хронометраж, а не “на рівному місці”, як може здатися деяким коментаторам, і про релігійний фанатизм нізвідки в тому числі.
Тим паче, не зрозуміти речення “Деякі прийшли через ненависть, деякі — через страх, а ще частина просто боялася не прийти” – й інтерпретувати його по-своєму, тобто не розібравшись, ну, це вищий пілотаж коментування))) Все у цьому реченні ТАК.
Автору дякую.

Чорна діра в науковій фантастиці це дуже зетертий образ. Краще його використовувати тільки в виключних випадках і з розумінням що і як ви робите. “Планківська” чорна діра просто бовталась би в Землі, час, за який вона може з’їсти планету нескінченний. Якщо вже так хотілося її використати, то можна було б прислати її з космосу: такий собі невидимий монстр, який мчить на планету, і видно його тільки за гравітаційними збуреннями. А так оповідання з самого початку налаштовує на несерйозний лад, типу казочки.
Але фінал мені сподобався) та й загалом все непогано, але краще давати бета-читачам на вичитку різних “не вірю!” моментів

Класне оповідання! З історією, конфліктом, обʼемом прям все ок, дуже добре пророблене. Можна було ще докручувати про те які висновки зробив постраждалий, чи про стратегії роботів, але насправді все ок, та ідея вселенської справедливості яка найде всіх жадібних директорів гарно зігралаю. Це я скоріш відчуваю голод від такого смачного научно-фантастичного аперитива.

Твір насправді хороший, але, на мою думку, ближчий за структурою до медитативної прози чи новели-роздуму. Але, можливо, моє оповідання не краще.

Загалом сподобалось) інвертовані ролі, коли в космос летить не білозубий арієць Конан-космонавт, а немічна людина. Досить уміло граєтесь із передчуттям читача: тільки подумав, що ідея із секундою це абсурд, але тут же отримуєш відповідь і свою дозу дофаміну. Мені трохи муляла неспівставність досягнень чувака — і гросмейстер він, і кубік збирає, і що тільки не робе — і його страждань. Розумію, що такі люди є, але мені як пересічній людині важкувато йому співчувати. Ну, і ідея з розгерметизацією для мене трохи зайва. Вона ніяк ні до чого не кріпиться, це просто страждання заради страждань героя, але легко вирішується скафандром. Тому скоріш роздратування викликає, а не переживання.

Оповідання дійсно добре побудоване і викликає співпереживання, і фінальна дія Карини з одного боку емоційно сильна, а з іншого, як вже зазначили вище, вибивається із її образу.

Мені важко давати коментар до цього оповідання, бо воно об’ємне (не велике, а саме об’ємне), і я можу геть інакше інтерпретувати його, на відміну від автора. В цьому оповідання однозначно хороше. Чудова мова з виразними метафорами. Як вже зазначав коментатор вище – цікавий зачин та конфлікт. Оповідання в цілому складає сильне враження, мені нагадало медитативну “Ad astra”…
Чого оповіданню бракує, то це арки. Так, не те щоб її взагалі нема, але вона невиразна, як на мене. Це мов нарис-роздум, чим дуже схожий на інше оповідання на конкурсі – “Петлю”. Воно про персонажа, що прагне втекти від себе і загубитися у чомусь більшому, у космосі, його прагнення – це прагнення смерті, що відбивається на зовнішній світ і його головного напарника-суперника – Прометея. Це – його особисте пекло, і якраз дана алюзія діє надпотужно. Проте мені особисто для повного захвату не вистачає чогось у міркуваннях. Вони… одноманітні, звернені до Танатоса. Хоча, можливо, це лише мені так.

P.S.: чому в оповідання інколи розповідь від другої особи, а інколи від третьої? Аби підкреслити диссолюцію ГГ?

Отже, найрозумніший інтелект у всесвіті свідомо припустився найбільшої з можливих помилок. Вочевидь знаючи, принаймні маючи прогнози до чого призведе. Це не виглядає логічним. Але якщо ми все ж гуманізуємо ШІ – то чому б і ні?

Занадто заплутано вийшло. Що виграє ця чорна субстанція від того, що перероджує? Який у цього всього сенс? Вся інша команда помирала одночасно, що вони пам’ятали лише про смерті пілота, чи як? Чому потім раптом з’явились усі ці галюцинації, яке їх призначення? Чому ця штука потім відпустила людей на волю? Чому лише пілота повинні вбити у разі ймовірності полону, як його мають окремо від решти захопити, і чому саме він такий важливий, що нехай краще колега його вб’є? Ну от взагалі не зрозуміло що і чому відбувається.
Окрім того, мені жахливо не вистачило емоційності. У діалогах, самих словах, ніби є емоції, але коли читаєш – взагалі цього не відчуваєш. От, наприклад, розмова, коли пілот дізнався про свій труп у кріокамері: він підійшов до Токаря, почав з ним розмову – той виглядає спокійним і зібраним (судячи зі швидкої реакції і чітких команд ШІ). І вже через кілька реплік, коли зміни у емоціях відчуваються лише у пілота, Токар раптом починає плакати. Він злий? Він розгублений? Наляканий? Що, до біса, з ним відбувається?
І звідки у Ікумі пироги? Чи ця субстанція – 3Д принтер, який друкує і тіла, і пироги?
Занадто багато нових питань, і жоднісінької відповіді.

Героїня сидить бозна-де посеред космосу і тут на неї наподівано падає рояль.

Навіть не можу визначитись – подобається мені кінцівка і лише вона, чи вона навпаки все псує. Пояснюсь.
Спочатку йде досить зворушлива історія. Збиває з пантелику момент появи дівчини, але нічого, сподіваєшся на пояснення далі і, в цілому, це не дуже заважає читати. Аж раптом, вривається штучний інтелект і… якась дівчина. Тобто до цього вона не була просто уявною? Ще й ніби та, чию книгу опублікували. Про яких померлих нам тоді казали до цього?
З іншого боку, мотивація монаха мені взагалі не зрозуміла. Якщо це його робота, то чому він раптом почав себе вести так дивно, явно порушуючи правила? Аж тут приходить кінцівка і пояснює – бо це не людина, і ШІ. Супер, таку думку я можу прийняти, і тепер мені здається, що то просто ШІ сам не знав, як йому себе вести, і так собі збоїв у процесі (не знаю, чи це саме малось на увазі, але так я розумію).
Але при цьому, зовсім не розумію поведінку монаха в редакції і потім, коли дівчина прийшла побачитись.
І через те, що я взагалі не можу зрозуміти ні початок, ні кінець оповідання, вибачте, але воно мені не сподобалось. Занадто заплутано вийшло. Бачу, що спочатку це повинно було бути сценарієм. Можливо, у іншій формі ця історія була б зрозуміліша, але тут адаптація вийшла не дуже, як на мене.

Отож. Я не полінився і погуглив. З урахуванням швидкості астерїода і відстані від Землі до Юпітера, час потрібний для того, щоб астероїд долетів – близько 322 днів. Якщо до входу в атмосферу 243, значить Юпітер вже далеко позаду і скористатися його гравітацією не вийде. Тим більше, що від початку подій до запуску зонда пройшло ще три місяці. А це значить, що на момент запуску, астероїд був десь між Марсом і поясом астероїдів. Зустрінуться вони десь між Марсом і Землею. Основну науково-фантастичну ідею визнано недієздатною.

Могло б бути непогане оповідання, якби не деякі моменти:
1) Нелогічна поведінка персонажів:
– Грізний капітан при перших ознаках небезпеки лякається, панікує і запитує «що робити?» – у команди та ще й тремтячим голосом?
– поведінка ГГ взагалі не зрозуміла. Навіщо він сам, без підтримки пішов ремонтувати те, що (як він сам і зазначив) поняття не мав як ремонтувати?
2) Фінал історії – окремий біль. Він просто перекреслює важливість всього, що ми прочитали до того. Сенс експерименту мені не зрозумілий (є підозра, що через обмеження по обсягу довелось щось скорочувати). Тому не ясно чи там живі люди, що підключені до симулятора, чи їхні оцифровані версії (а справжні люди давно мертві).

“Його друг мав одну дуже корисну, з точки зору спецпризначенця рису: говорити коротко, ясно і по суті. “, а потім головний герой перебиває друга, бо того занесло не туди під час пояснення…

Взагалі, початок про одне, а далі – про щось інше.
Діалоги сподобались, сподобалась діловитість Сашка. Але не сам сюжет і не сама історія. Не зрозуміле рішення Антона вбити себе самого, ще й прийняте наче як спокійно. Не зрозуміло, що за вибух такий і які від нього наслідки. Якщо сторонньому очевидно, що там був вибух – то чому Сашко не постраждав? Виглядає так, ніби єдиний наслідок для нього особисто – це впаяний в руку годинник.
Таке відчуття, ніби кінцівка писалась швиденько, аби дописатись і влізти в обмеження конкурсу. Якщо так, то маленька непрохана порада: напишість наступного разу всю історію, як бачите, а потім відредагуйте, скоротіть, де це буде влучно, видаліть зайве і перефразуйте історію, а не закінчуйте абияк. Бо от мені особисто в кінці не вистачило ще хоча б кількох речень з поясненням що до чого і як.
Оповідання варте буде уваги, якщо його переписати. А у такому вигляді воно, чесно кажучи, викликає враження витраченого дарма часу.

От, нарешті хтось написав про от це бабусине “аби не гірше” і до чого це може привести!
Ніякі недоліки в очі не кинулись і вишукувати їх навіть не хочеться.
Дякую, історія дуже сподобалась.

Є явні проблеми з логікою. По-перше: процес утворення і посилення релігійної секти не миттєвий. Особливо до такого фанатичного стану. По-друге: якщо це колонія, чому вчені не викликали підтримку з метрополії? Ця підтримка змогла б упередити описані події. По-третє: нові люди, судячи з опису – просто біороботи. Без емоцій, без цікавості, без нічого, що присутнє людям взагалі і дітям особливо… Ну і звісно “Деякі прийшли через ненависть, деякі — через страх, а ще частина просто боялася не прийти.” Тобто хтось з ненависті, деякі через страх, а частина через страх? Щось тут не так…

Твір дійсно крутий. Ще б трохи фантастики — й було б взагалі захмарно.
Не хочу прискіпуватись, вірю, що перемога ближче, ніж за сто років, але при початку читання хотілося б хоч дрібки фантастики. Хоч зламаного андроїда в першому абзаці. Бо реальність більш фантастична, ніж у автора. Роботи мінери, роботи логісти, на оптиці, з динамічними частотами й просто автономні, дрони з сітками що полюють на інші дрони, дрони з сітками, що з сітками полюють на дрони з сітками… І це без усілякої художньої фантастики.
Посил тексту мені зрозумілий. Бог за нас, тримаймо стрій, і якась велика каменюка чи інший чорний лебідь зломлять хребет нашому ворогу. Але камон, невже без Бога та пояса Койпера нам немає на що розраховувати? Невже наша реальність не довела, що звичайний Фродо швидше донесе кільце, ніж впаде щось велике на челябінськ?
Бажаю аторові успіхів на конкурсі. Читерство чи ні, але на високі бали розраховує цілком виправдано.