Коментарі

Мені сподобалася атмосфера оповідання, автор має цікавий хід думок. За можливості, хотілося б почути від нього більше: що його надихало, та розібрати з ним деякі моменти твору

Все так і було, я у Wild Fox на каналі бачив!

Складний сюжет у дуже складній подачі. Читав як власний диплом, постійно повертаючись на абзац назад, щоб перевірити, чи мої очі не обманули мене.

Як саме герой дійшов до висновку, що він – єдина матерія, що залишилася у Всесвіті, окрім темряви та відсутності відчуттів? Чи Всесвіт взагалі ще існує, чи він сам і є новим Всесвітом? Чи не є це його ілюзією, і насправді він просто дрейфує в космічній порожнечі, помиляючись у власних висновках?

Я б описав це так: десь цікаві ходи, і не дуже цікава “гра”. Інфодамп на початку не дуже допоміг у розумінні світу як такого, а драма Мера для мене зрозуміла але чомусь не відчутна. В тексті є не погане бачення подій, проте сам сторітелінг, як на мене, трохи підкачав.

Хороший твір. То дівчину поступово різали? Цікаво, як їй замінили око…
Взагалі, її шкода. Виходить, написано добре.

Я прочитав усе, продерся крізь сенси та натяки. Сподіваюся, що це не має відношення до вашого життя, адже такий конфлікт із власною матір’ю — справжня трагедія. Бажаю вам успіху!

Гарний текст! Цей мер, мабуть, був гобліном. У такому разі це точно фантастичне оповідання.

Хоча… стоп! У нас і так вистачає мерів-гоблінів.

Ну тоді навіть не знаю… Може, це місто десь на Марсі?

Так не він будував, а роботи. Там було питання асистента – куди всі роботи поділися?

Гарний текст. Завжди цікавило, як можна встановити контакт хоча б із мурахами, бджолами чи навіть павуком, який плете павутину. Цікаво, де знаходиться той університет, у якому павуків навчають плести однакові павутини по всьому світу?

Гмм, почув вас. А як би ви оптимізували оповідання?

Справді красиво написано навіть поетично, проте якось недотиснуто.

Гарний текст, прочитав із задоволенням. Помічниця — це якийсь програмний артефакт? У Матриці були подібні — ті, кого потрібно було вилучити, але вони потрапляли до Меровінга. А ця президентша — часом не його красуня-дружина після сотого апгрейда?

Є лише одне зауваження. Один професор сам утаємничено не зміг би побудувати такий складний та ресурсозатратний “ковчег”
Дякую. Було цікаво.
Удачі на конкурсі.

Навіщо це тут?
Гарний текст у тематичному конкурсі міг би стати переможцем. Проте тепер цей текст засвітився у відкритому доступі на конкурсі фантастики, до якого не має жодного стосунку.
І де тут бодай якийсь сценарій? Ах… писати тексти в тему конкурсу, то ниньки не комільфо.
Фантастичне припущення особисто мені огидне — непереборно віє знеціненням старань реальних людей.

Ок, романтична фантастика, я чув, що автор це любить

Відблиски ритуального вогнища танцювали на стінах древньої Зали Коментарів. Олена зіщулилась, спостерігаючи як її коханий Артем, прикутий до Трону Критики, безпорадно вдивлявся в скрижалі з висіченими словами ненависті.
— Приведіть наступного автора! — прогримів Верховний Коментатор, чиї пальці, загартовані десятиліттями друкування токсичних зауважень, виблискували в напівтемряві. — Згідно з Кодексом Літературного Скорення, автор Артем віднині належить Сфері Безжальної Критики!
— Ні! — крикнула Олена, виступаючи з натовпу. Її серце розривалося від болю, коли вона бачила, як з кожним новим коментарем очі Артема все більше тьмяніли. — Він не заслуговує на таке!
— Не втручайся, дівчино, — прошипів один із жерців Ордену Редакторів. — Такою є споконвічна традиція. Кожен, хто наважується опублікувати свої думки, повинен пройти через Випробування Коментарями.
Олена відчайдушно кинулася до Артема. Його погляд був порожнім, наче кришталева куля без магії.
— Артеме, ти мене чуєш? Згадай, як у тобі горів вогонь!
— Боже, та не потребую я Ваших порад… Ви для мене читачі, а не вчителі…. — монотонно відповів Артем, дивлячись крізь неї. — Коли це закінчиться…. Краще вже пишіть “фігня”, “не сподобалось”. Невже так важко?
— Але я любила тебе за те, як ти відчував цей світ! — сльози котилися щоками Олени. — Як ти відчував мене. Тепер ти дивишся на мене, ніби я… теж збираюся тебе критикувати. Я наче живу з незнайомцем у тілі коханого.
— Надто пізно, — зловтішно посміхнувся Верховний Коментатор. — Його душа вже поглинута Виром Обурення. Він не здатен думати ні про що крім чужих оцінок своєї творчості.
— Але, Верховний Коментаторе, — відчайдушно благала Олена. — У ньому зникла його пристрасть, винахідливість! Він вже не має цікавих ідей, з ним нудно. Де той Артем, що захоплювався світом та мною до нестями?
Раптом Олена помітила давню руну на підлозі — символ Давнього Мистецтва Ігнорування. Легенди стверджували, що колись давно творці могли захищатися від коментаторів особливим закляттям.
— Артеме! — вона схопила його за руки. — Послухай своє серце, а не їхні слова! Твоя історія — це ТИ, а не вони!
У глибині порожніх очей Артема з’явилася іскра. Олена швидко намалювала руну на його чолі стародавніми чорнилами.
— Що ти робиш?! — заревів Верховний Коментатор, але було пізно.
Кайдани Критики розсипались, і Артем, моргаючи, ніби прокинувся від довгого сну.
— Олено? — прошепотів він, і його очі знову засяяли тією божевільною пристрастю, яку вона так любила. — У мене є ідея для нової історії… Про дівчину, яка врятувала світ від тиранії Критиків…
— Тікаймо! — вигукнула Олена, і вони разом вискочили з Зали Коментарів під розлючені крики жерців, у світ, де їхні історії належали лише їм.

Де тут лайки ставити під постами..?
*Жує попкорн
Нє-нє-нє, котик навіть близько не збирається читати твір. Я шо лох, вестись на таке знецінення та затикання рота. Де ж таке видано, щоб коментаторам намагалися прикрити рота і заборонити сра… висловлювати свою думку… страшне, сумне та політичне
*Сьорбає колу
Ал явно пише цікавіше принаймні контратака автора слабесенька — не оригінальна, аж журбинка…

Боже, та не потребую я Ваших відповідей… Ви для мене оповідання, якому треба виставити оцінку….
Коли це закінчиться…. Краще вже пишіть “дякую за коментар”, “врахую”. Невже так важко?

Загалом – сподобалось. Було цікаво читати та спостерігати за розвитком подій. Але фінал (найймовірніше через обмеження по символам) відчувається дещо поспішним і скомканим. Останній абзац довелось перечитувати двічі, щоб зрозуміти (і то не впевнена, що вловила задумку автора).
І ще невеличка ремарка: коли ГГ на ім’я Макс у одному реченні «зустрічається» з Марсом – то виникає невеличка плутанина через схожість написання слів

Мені сподобалося, але так, наукова фантастика відсутня повністю. Мінус в контексті конкурсу, але оповідяння гіршим це не робить.