Коментарі

Прикольна ідея. І так, чому б цій флорі бути поблажливими до чужинців, які хочуть їх використати?
Товстун у ванні посеред чужинської планети – це було сильно.

Скажу чесно – читав цей текст, ніби сидячи в повільному поїзді, що курсує навколо басейну п’ятизіркового готелю.

Владислав Лєнцев, Клас! Оцінюємо не оповідання, а Автора, як він лиже сраки іншим авторам-читачам 🙂

Тоді, мабуть, конкурс інакше б назвали та проводили 🙂

На відміну від Вас, Лєнцев, я завжди ставив оповіданню оцінку, яке воно заслуговує, навіть якщо Автор на мою думку мудак чи няшка…

Як на мене, цікава ідея, реалізована максимально нецікавим способом. Персонажі багато говорять, але при цьому картонні. Все, що відбувається, дуже умовно, але сама ідея про моделювання сценаріїв достатньо складна та передбачає багато нюансів, тож у підсумку виникає, що називається, лудонаративний дисонанс. Таке.

Не знаю як щодо оповідання, але коментар Людоїдоїда проходить у фінал. Та й інші молодці… крім автора. Це вже вважається деаононом чи ще ні?

А загалом старий як мережеві конкурси срач, на кожному щось таке має бути. Якщо на конкурсі нема ображених авторів, то який сенс в усьому цьому?) Та якщо серйозно, якби я голосував у цій групі, обовʼязково вліпив би 2 або навіть 1. І не тому що оповідання якесь дуже погане – я гадки не маю, не читав. Щоб просто дехто засвоїв, що на конкурсах та і в Інтернеті в цілому реакція автора твору на коментарі може неабияк зашкодити твору.

Тюрма на Фобосі – це не я придумав. Таке вже було а Філіпа Діка та Айзека Азімова. Так, бо звідти неможливо втекти. Бо довелося показувати лише “верхівку айсберга”, бо ледве зміг впитсатися в ліміт. а конфлікт пояснив слідчий Лагос – олігапрхія Марса не хотіла втрачати важелі впливи, бо це вони вирішують кому жити , а кому вмирати, а Максим винайшов лікі і хотів щоб цими ліками скористалися всі.

Непоганий початок, досить динамічний розвиток з абсолютно очевидним твістом “в лоб” і ніякий фінал. ГГ не використав отримані знання ні для чого, окрім таксидермії? І навіть не задумався про ширшу сферу застосування? Звідки дівчина знає такі деталі протезів? Я розумію, “доступність інформації” і всі діла, але це досить специфічні дані. І їх отак “з голови” не візьмеш. Принаймні не на такому рівні.

Я з самого початку заплутався, скільки їх там: ніби троє, а потім ще Орест зʼявляється. А далі… щось нічого не клеїться в мене. Вони були на Місяці, але опинилися в іншій зоряній системі… як? Навіщо? МАТІР діє самостійно чи ні? Як там інша цивілізація зʼявилася? Дивне відчуття: ніби обсяг пристойний і місцями затягнуто, але водночас ніби не дописано. А перечитувать ще раз, щоб як слід розібратися, на мережевому конкурсі, перепрошую, розкіш.

Почалося з інфодампа, закінчилося якимось цирком. Коментатр вище правий: все це так не працює, якщо тільки це не дитячий мультик. Також помилки, одруківки… Коротше, треба краще продумувати не лише сетінг, а й сюжет, і персонажів, а потім ще й перевіряти текст на помилки в одному з численних доступних інструментів.

І знов непогано. Складніша, більш наукова версія “Дитя людське”. Водночас розвʼязання проблеми здалося занадто простим: от загалом наукова складова продумана класно, а тут ніби зрізали кут і максимально умовно все вирішили. Також покоробили деяки русизми типу “вияснили”, і також варто числівники писати словами, а не цифрами, коли їх так мало, і тим паче краще не починати текст з числівника цифрами.

А дуже й дуже непогано. Персонажі, звичайно, абстрактні, навіть без імен, але то таке – обсяг і так невеликий, очевидно, що нам не потрібні їхні передісторії. Фантприп класний, тільки одного не можу збагнути: чому тварюка одразу не відступила, коли пробила дірку в житловому модулі? Там же було світло всередині? І ще мене трохи засмучує, що вона має пірʼя. Здається занадто земною рисою для настільки фантастичного оточення. Загалом сподобалося: коротко і просто.

Читач був стомлений, але не зламаний. Минулі кілька рокі він витратив на коментарі проти свого найлютішого ворога, Автора. Щоразу, набираючи літери, Читач вірив, що цей коментар буде останнім, вирішальним. Він думав, що Автор здасться і відступить, не писатиме більш ніколи. І щоразу помилявся. Здавалося, Автор ніколи не спить, не відлучається від комп’ютера. Він чатує, щоб написати відповідь саме тоді, коли солодка перемога ввижається здобутою.

І ось Читач стояв перед будинком Автора. Він стиснув у долоні биту, готовий вирішити раз і назавжди авторське питання. Бац! Шибка розлетілася на друзки. Читач вдерся в будинок, роззирнувся на всі боки. Де він? Де він?! З сусідньої кімнати чувся звук, тихе гудіння.

Читач вломився туди, перечепився об поріг. А коли підняв погляд, ледь не зомлів. Автора не було. Лише масивна комп’ютерна ферма. Всі ці роки наполегливий невтомний суперник був байдужий до Читача. Не людський мозок, ні! Алгоритм запущеної на комп’ютері програми писав відповіді сотням Читачів, без ненависті чи радості відписував просто, бо це його призначення.

Спершись на руки, Читач піднявся, але щось тримало його. Кінцівки заплуталися в кабелях, дротах і шлейфах. Здалося, машина підморгнула йому червоним вогником на корпусі. Ніііі! – протягнув Читач повним розпачу голосом. Всі ці безсонні ночі машина, конгломерат плат і мікросхем, тримала його в лещатах онлайну. А тепер він був і фізично скований.

І найгірше, найгірше те, що знищення машини не принесе Читачеві полегшення. Машина не може страждати, не може щиро визнати поразку, як міг би Автор. Але перемогти – так, перемогти їй вдалося. І коли до кімнати зайде її власник – якщо це станеться – він теж… буде… переможцем.

Думаю, деякі негативні коментарі можна пояснити тим, що цьому оповіданню трохи бракує науковості, але я не певен, що воно б стало від цього КРАЩИМ – скоріше, воно стало від цього ІНШИМ. І тоді більше почало б підходити під тему конкурсу.

А так – написано добре, задум прикольний. Сподобалось.

Непогано… було б, якби тут була чітка розвʼязка. Я все чекав твіста, що герой виявиться тієї аномалією, яка всіх розігнала, або її породженням, і це його всі боялися. А так це просто одна з тих записок, які ти підбираєш у грі типу Dead Space або Alien, причому аж надто багатослівна для свого змісту. Це замальовка, і хоча вона написана достатньо якісно, її недостатньо.

І ще: Я ніколи з таким не стикався, ні на теорії, ні на практиці – як можна стикнутися з чимось НА теоріЇ?

А це речення: Холодний метал обпікав обличчя, немов лід – така оксюморонна образність, що аж комічно.

“Не бачу тут (без)виграшності.”

Спробуйте перемогти моркву, що причаїлася у вашому холодильнику. 🙂

Тут або вона, або ви – хтось точно програє!

Все тут прекрасно, крім, власне, сюжету: ми просто чекаємо завершення процесу, який навіть не запускали, отримуємо шолом і… і чому головний герой його знімає? Бо просто боїться самотності? Тоді йому не дуже й допомогло. І розвʼязки фактично нема. Я не кажу, що герой мусив врятувати людство, але він, по суті, пройшовся по колу.

В підсумку крута ідея, написано вправно – я особливо зацінив, як позначено зникнення синестезії – але сюжет підкачав. Втім, усе одно ледь не найкраще оповідання групи, чого вже тут. Просто якщо в автора такі здібності, чекаєш чогось більшого, ніж замальовки.

Прекрасне оповідання!

Крокус, групи є на сторінці конкурсу.

Відблиски полум’я висвітлювали похмуру Залу Вічних Дискусій, де я, прикутий до Столпа Авторської Гордості, зітхав під градом читацьких настанов. Тіні гуділи, а повітря тремтіло від шепоту: “Треба було так… А чому не отак?” Моя душа тьмяніла з кожним новим “корисним” коментарем.

— Наступний! — гримнув Верховний Читач, його очі блищали від насолоди, а пальці тримали перо, загострене роками виправлень чужих текстів. — За Кодексом Вічного Вчительства, ти, авторе, відданий у руки тих, хто знає краще!

— Та годі вже! — вирвалося з мене, коли черговий “учитель” із натовпу почав розповідати, як би він це написав. — Ви ж читачі, а не мої наставники! Я не просив лекцій! Пишіть “нудно” чи “не зайшло” — і гайда собі далі. Невже це так складно?

— Він чинить опір! — загуділи жерці Ордену Порад, їхні мантії шелестіли від обурення. — Так заведено споконвіку: автор пише, а ми вчимо його як писати!

Я зціпив зуби, відчуваючи, як мої ідеї тьмяніють під вагою чужих “а от я б…”. Та раптом у кутку зали блиснула руна — древній символ Мовчання й Прийняття. Кажуть, колись автори вміли ігнорувати непрохані уроки.

— Годі! — гаркнув я сам собі, уявивши, як малюю ту руну на власному чолі. Кайдани “добрих порад” тріснули, і я видихнув, відчуваючи, як повертається мій голос. — У мене є ідея… Історія про світ, де читачі просто читають, а не правлять чужі долі!

— Та ні Наш Верховний коментатор Ал буде далі використовувати штучний інтелект, щоб писати коментарі! — заверещали жерці.

І тому я пішов геть із тієї зали, сміючись. У світ, де мої слова — це я, а не чийсь урок.

є архетип особи, що керує життям, і яка знищує своє творіння, бо воно пішло не тим шляхом. Якщо в біблейній історії про потоп слово бог замінити на іншопланетянин чи квадробер, вона не перестане бути біблейною)
Андроїди муляють, бо створювати саме антропоморфних роботів нема сенсу: це інструменти, і форм-фактор людського тіла дуже нераціональний. Хіба що в секс-роботів це має сенс. Тим більш існує ефект “зловісної долини”. Але то не суттєво, андроїди це сталий елемент сайфаю, як і подорожі швидше світла. Треба ж мені виправдати нік “бурмотунка”)