Коментарі

Радий, що ваша історія та її герої пройшли у фінал.

Радий, що ваша історія та її герої пройшли у фінал.

Гарний твір. Єдине як на мене, коментатори, ви якось підколки в бік веганів знайшли. А мені більше нагадало початок як у Саламандр.

Свідомість моркви показана класно, це факт. Горор для веганів, бгг. Але… і що? Я не кажу, що морква мала б зʼїсти людей, але хотілося щось отримати від останньої мутації, щось парадоксальне і неочікуване, що переверне все з ніг на голову – не обовʼязково в рамках тексту, але в майбутньому. Або, приміром, це все було б спогадами найпершої моркви, яка зрештою захопить весь Марс та отруїть людей, і тепер з ними веде хімічні перемовини про міжпланетне співробітництво. Авжеж, я накрутив тут, але хотілося якоїсь цікавої розвʼязки, котрої тут просто немає, на жаль.

Починалося як стандартне оповіданнячко Азімова, але закінчилося раптом такою жизою. Ну типу в Азімова після розгадки все пофіксили б, а тут ні, ще й ГГ звільнили. Мені ще не вистачило остаточного пояснення, як роботи змушували інших робити менше, щоб підтвердити мої думки. Але загалом дякую, дуже непогано, в рамках класичного олдскульного сайфая.

Хорошою ознакою оповідання є те, що хочеться сперечатися з ідеєю замість того, щоб критикувати реалізацію.

Так от, логіка ідеї дуже суперечлива. Так, звісно, сома з Дивного Нового Світу це хороша, хоч і не нова ідея. На основі неї можна вибудувати багато різних світів. Сома підвищує настрій, міняє світосприйняття, але от чого вона точно не робить – це не стимулює працювати.

Навіщо люди в принципі працюють? Тому, що це краще, ніж не працювати. Цікавіше, дає більше ресурсів або менш боляче, ніж удари батогом, несуттєво. Має бути якась мотивація.

Сома, тобто Газилік, робить все більш прийнятним, будь-який варіант існування. Для чого тоді йти на роботу і помирати від виснаження? Можна просто лежати на ліжку або в канаві, харчуватися недоїдками і не робити нічого, з тим самим результатом.

Газилік видають тільки за роботу, а неробам – не дають? Це має сенс (хоч і не вказано в оповіданні). Але тоді це подібно до тримання на роботі наркоманів. Вони будуть працювати рівно до того моменту, коли прилетить нова порція газиліку, а потім будуть уникати будь-яких завдань. Адже і так все добре.

І це тільки стосовно рабів, найнижчої касти. Що з їхніми погоничами? Для чого махати батогом, якщо і так все добре?

Ну і нехай, якимось чином така ситуація склалася для конкретної диктатури. Взагалі не віриться, що існуючі демократії можуть перетворитися в диктатури, отримавши газилік. Люди радше будуть зависати в комп’ютерні ігри під газиліком, втративши будь-яку мотивацію працювати хоч десь.

Тобто, як сатира з гіперболою історія може і працює.

Сатира на соціалістичні режими, в яких люди можуть бути щасливими від того, що їх “боїться весь світ”, сатира на Штати, де на антидепресантах сидить половина населення. Але як окремий сюжет воно має занадто багато логічних провалів, щоб сприйматися серйозно.

І це трошки нервує на фоні того, як гарно воно написано.

Пане Фукуямо, ви вже один раз сіли в калюжу, продати нам кінець історії під іншим соусом не вийде)

Голод так, може абсолютно повністю пропасти, але може й продовжуватись, особливо якщо він хоч щось під’їдав або не давав собі настанов на голодування, коли їжа постійно перед тобою.

Форма “просто переказати всю світобудову одним-єдиним так званим інфодампом” дуже ризикована з абстрактно-літратурної точки зору. Роль спостерігача тут максимально символічна. Але оскільки мені сподобалось, то це не має значння 🙂
Якщо кораблі літають між системами по 50 років, то незрозуміло, як він так довго живе, щоб за цим спостерігати? Чи то він вийшов одного разу зі сну, побачив ситуацію, і його кинули в тюрму?

Наскільки майстерно зроблено, настільки ж розчаровує технічна (навіть не наукова) складова. А за технічною складовою сиплеться і вся драма. Нехай океан 50 км (можливо, там гравітація інша, це десь на Європі і тиск там реальний 2-3 тисячі атмосфер). Нехай герої латають батискаф ніби це програмний код, а не високотехнологічний матерівал. Нехай плутаєте планктон із нектоном, від того ніхто не застрахований. Але оця нестача кисню… це таке кліше, що навіть у фіналі воно є, у одісеї Лубика як мінімум. А по інших роботах пошукати то і десяток буде, і це тільки на цьому конкурсі. Вони навчились робити надміцні батискафи, що витримують десятки тисяч атмосфер, але не додумались поставити ребризер у каюті? Жуль Верн у кінці 19 століття, ще до становлення наукової фантастики як жанру, додумався до цього. Те, що вони ніби отримали пробоїну, тому застрягли у відсіку без кисню тільки погіршує ситуацію: вода не може “заповнювати” батискаф. Навіть через мікропробоїну був би миттєвий удар такої сили, що розплющив би усе всередині. Не пам’ятаю де саме, в якомусь романі дуже старому, героя вбили на дні океану, ткнувши голкою у шов скафандра навпроти серця, і його миттєво прошило наскрізь струменем води.
Ваш талант направити у потрібному напрямку, то була б дуже крута робота. Принаймні, варто завести собі бета-читачів, які підправлять такі моменти.
Удачі на конкурсі!

Велике вам дякую Звірунька-бурмотунка за відгук! 🙂

Наукова фантастика, якою вона має бути. Дрібка науки, але без надмірної деталізації, аби не наробити помилок. Дрібка зрозумілих для читача емоцій, аби прив’язати до тексту. Небанальні дилеми та ідеї, які з одного боку максимально відірвані від побуту, а з іншого боку максимально пронизують нашу свідомість.
Всю другу половину з жахом (та надією?) очікував, що оповідь перейде в банальний слешер, де морква буде хрумтіти професором (усі ж пам’ятають кущ конопель, який курив чувака в “дуже страшне кіно2”?)))
Окремо хочу відмітити, як вправно ви втримали задум в межах мініатюри, залишивши недосказаним те, що треба і чудово пояснивши те, що не треба.
Теоретично можна закинути вам “пропагування страху ГМО”, але ваша морква така мила… що скоріш боїшся тих учених. Удачі вам у фіналі!

Не карайте мене так строго, пані Катерино! 😉

Я чесно не знаю, чи вдалося Товстенькій зі Стрункою врешті-решт утекти з холодильника. Можливо, там прокинулися всі моркви? А можливо, ненаситний пан Микола Петрович з’їв їх усіх по черзі?

Справді, у такому коротенькому тексті складно розповісти все про всіх. Проте, зізнаюся чесно, я вболіваю за моркву в цьому інциденті. Особливо після того, як цей йолоп-науковець з’їв Найменшу 🙂

Дякую вам за коментар та позитивний в цілому відгук!

Ой, мсьє Том, хотів би я, аби це було бездушним пребільшенням, але… саме в такий час ми й живемо, на жаль.

Скажу чесно, що перед прочитанням мала упередження щодо подачі діалогів чатом. Але текст затягнув, захопив увагу, і усі “він, вона” стали непомітними. Гарна робота!
Окремий плюс за фразу “За мить до того, як усе скінчилося, я розумів, що здатен змінити геть усе. Окрім того, що за мить настане кінець”. Мені здається, вона може багатьох підтримати.

Спочатку не розуміла, що відбувається, а потім захопило! Дійсно чудова ідея, прекрасно реалізовано, але рівно до фіналу) Бо він для мене занадто раптовий, недосказаність іноді – це добре, але мені здається, в даному випадку варто було хоч натякнути, що ж далі робитиме розумна морква. Наскільки виграшно-безвиграшно то все для людини, я б із задоволенням почитала продовження, якщо воно планується. Удачі на конкурсі)

Дякую всім за відгуки!

Здається, я настільки захопився розкиданням ключів до кінцівки по тексту, що вони там просто загубилися.

Не буду вже виправдовуватися, скажу тільки, що там вище по тексту є про траєкторію станції та заморожені тіла астронавтів. А ЦАУ в розмові знаходить несумісність в його картині світу, натякаючи на те, що минуле таке змінилося.

На цьому замовкаю, удачі всім! Дуже сильний фінал цього разу, до речі.

Дуже хороше оповідання, мені сподобалось. Якби я залишилась останньою жінкою на станції…не знаю як би я вчинила.Чи змогла б я взагалі надіятись на позитивний вихід з ситуації. Чи змогла поставити на себе такий тягар як відновлення людства? Не знаю. Дуже цікаво як відрегувала ваша єдина жінка космонавт. Легко, просто, як мало б бути. А я ось почитала і не знаю…це дуже важка історія для мене як для жінки. Не впевнена що я не стала б однією з мертвих космонавтів які літають по орбіті. Не знаю.

Дуже дякую вам за позитивні відгуки!

Я переймався мутаціями Стрункої, мені дуже хотілося, щоб і вона нарешті отримала можливість пам’ятати. І коли вона згадала, про що був обмін феромонами до того, цей етап завершився. Це була її особиста перемога 🙂

Що стосується закадрового розвитку подій, то він продовжував відбуватися, бо мутації не зупинялися ні на мить. Можна тільки уявити, на що здатна морква заради свого власного виживання 🙂

Дякую ще раз!

Цікава історія. Забагато описів його життя, проте після кількох абзаців опису його поразок розумієш до чого ведеться мова. Христо лубік склав рубіка на Марсі з рекордом! Шик!

Прекрасне оповідання, захопливе, інтригуюче, красиве. Мені не хватило кінцівки хорошої. Воно наче обривається напівслові і висить у повітрі як та слина від генетика. Мікрокраплинкою літає у просторі і ніде не приземляється. Хочеться більшого.

Спочатку читалося, як підручник з математики. Таке враження через точне слідування всім літературним законам. Абзац-абзац-перехід, ускладнення-абзац-абзац-перехід. Ну от така нині вивірена проза. І це подобається, бо тримає увагу читача. Але для мене така строгість у структурі завжди виглядає штучною. Хоча текст справді гарний. Удачі!