Коментарі

Шеклі – не Шеклі… Напевно, не Шеклі. Це не так важливо, тому що конкурс колись закінчиться, а оповідання залишиться. То будемо розглядати те, що вийшло. Попри те, що оповідання досить сумне, воно викликає позитивні емоції, змушує співчувати героям.
Щодо сюжету і композиції, є кілька питань.
Перше – нащо взагалі зичити комусь оболонку, тобто тіло. Зрозуміло же – ні для чого хорошого не візьмуть. Небезпечне зайняття, а спостерігати й стежити за цим дуже складно. Далі. Де перебуває власне тіло позичальника, поки він користується позиченим? Доля Террі неясна. Спочатку здається, що він помер. Террі це усвідомив і назавжди пішов із того життя, де можна обмінюватися тілами. Потім дивимося – ні, його повернули до життя. Читаємо:
“Яскраве світло б’є в очі. Пахне приємно. Гул в голові. Розмита пляма поступово перетворюється на миле дівоче личко.
– Вітаю, містере Тенкхофф. З поверненням у світ живих”.
Але до цього моменту все начебто зрозуміло. Далі починається щось дивне. Террі таки помер. Але звідки тоді взялася “смарт-картка на 48 годин конекту”? Террі уже не здатен користатися послугами тієї фірми. Навіть якщо вона надає можливість зустрічатися з померлими, це стосується тільки живих.
Як Террі здогадався, що його син мертвий. Чому син, якому понад 50 років, виглядає хлопчиком. Якщо пройшло 40 років, як помер Террі, де він перебував увесь час. Врешті-решт, яку роль грає в сюжеті “маленьке зубчасте коліщатко”, крім звичайної алегорії.
Проте головне протиріччя, як мені здається, таке. Насправді в оповіданні є два світа, які штучно об’єднані. Відповідно, це два жанри фантастики. Перший – наукова. Підселення свідомості, обмін тілами. Звісно, НФ не ближнього прицілу, але в межах умовної науки майбутнього.
І другий жанр – чиста містика. Потойбічне життя, медіум-контакт, душі. Розумієте – в НФ маємо справу зі свідомістю, а в містиці – з душею. Це принципова різниця. Свідомістю можна певним чином керувати, душа же, як то кажуть, потемки.
А якщо вони обидва мертві – Террі та його син – що заважає їм зустрічатися в потойбіччі коли завгодно, незважаючи на будь-які картки.
Бажаю удачі на конкурсі!

Справді, починалося прикольно, далі якось мутно вийшло, а фінал якийсь геть обірваний – і навіть передбачуваний, попри всю незрозумілість тексту, бо просто повторює те, що вже знає читач із записки шефа поліції. Що воно таке було і як це все працює?.. Навіщо цей івіл!дядько таке утнув? Чого люди до нього кидалися самі, як несповна? Що відбувається?.. Це якась метафора, можливо, релігійна? Я навіть погуглила імена героїв, але нічого конкретного не знайшла, на жаль.
Самі питання( Мені справді цікаво, хотілося б якихось підказок від автора хоч би в коментарях.

Про костюм з руками у формі хреста вже сказали, хотіла ще звернути увагу: “Як стало відомо, рекламного змісту мурал виготовили й розмістили відповідно до тексту заповіту Генрі Херста”. Мені здавалося, мурал – це малюнок на стіні, а не те, що на неї наклеїли.

Чесно кажучи, не дуже зрозуміла, що в цьому рішенні саме елегантного. І чому в людей, які, як справедливо зауважили вище, не бачили тих лелек сотні років, мають з їхніми образами зберегтися якісь стійкі асоціативні ланцюжки щодо продовження роду, ба більше – “любовного безумства”.

У мене загалом ключова гіпотеза не викликала довіри: люди, для яких є чіткий ліміт життя, надзвичайно організовані й дисципліновані до того ж, будуть, як на мене, навпаки, спішити жити й виконувати своє призначення, зокрема щодо репродукції, бо треба вкластися в час фертильності й не вийти в демографічний мінус. Але я не претендую на знавця, це просто міркування. Я взагалі гуманітарій, у мене лапки))

Від історії про далеку-далеку подорож багатьох поколінь на зорельоті ностальгійно повіяло фантастикою 70-80-х (недавно перечитувала оповідання Бережного, оце достоту ніби одна з його тем, помножена на лайт-варіант якого-небудь “Зеленого сойленту”). Але не можу сказати, що це погано, до речі. Навіть симпатично.

Мені дуже сподобався козацький дух, колорит цього оповідання. Мрія про вітряк, який (спойлер). Історія про коваля, сусіда й лікаря, яку головний герой одразу розуміє. Фінальний виверт із тим, як задовольняється бажання сотника. Загалом сподобалося. Є відчуття, що знаків забракло, що, якби події не змушені були би так швидко й напружено розвиватися, твору від того стало би ще краще. Не впевнена також у тому, наскільки потрібен сторонній спостерігач Митрав, адже він частково теж претендує на роль чарівного помічника, виходить, вони з Василем до певної міри дублюють ці функції у творі, тому, можливо, і виникає враження перенасиченості героями, про яке говорили вище.
Воно таке, як би сказати. Питання лишаються, не все прозоро, але загалом атмосфера й рельєфні герої це компенсують.

Як на мене, то коментування під час голосування, дійсно, можна ввимкнути. Але потім бюлетені із голосами не оприлюднювати, а дати ще неділю авторам на обов’язкове коментування всіх творів, і без нього остаточно бюлетені не зараховувати >_<

Ай, гарно! Молодець, авторе. Особисто в мене зауважень немає. Хоча, прочитай я вчора чи завтра під інший настрій, то може і були би)

Вітаю, авторе! Гарний прийом – сховати правду посеред правди. Удачі на конкурсі!

О! Та це ж не Шеклі! Це просто один в один “Poet Anderson: The Dream Walker”
Дуже рекомендую автору подивитися 🙂

До речі, це теж не повна історія, а скоріше тізер більшої історії, що вийде колись пізніше.
Чесно кажучи від вашого попвідання теж віє відчуттям тізера 🙂

Раніше не чула, дякую. Справді, це визначення підходить.
Зрозуміла вас.

Цей камінчик мені нагадує не пасхалку, а макгафін – чули про таке? Навколо нього обертається сюжет, тому в фіналі я б подумала, що цікаве можна зробити з тим каменем.

Авторе, рестуктуризація боргу – це зміна умов виплати кредиту: продовження строку виплати, зменшення відсотків або часткове списання боргу. Часткове, але не повне, тому, якщо мається на увазі, що борг повністю спишуть, слово “реструктуризація” не підходить. І трохи не віриться, що ГГ не орієнтувався і цінах на кораблі . А так загалом оповідання непогано написано і мені здалося, що все в ньому прописано в міру.

Погоджуся, звичайно.
Мені дійсно цікава кожна думка, тому що тільки так можна розширити уявлення про, як у принципі працює текст. На практиці.

Погодитеся – так вийшло, що перебіг подій щоразу зупиняється саме на цьому камінчику. Тому до нього й прикута увага читача

Само собою.
Але мені не здається, що тут важливо, звідки саме камінчик. Із золотої рибки. Коли людина, що прагне незвичайного, реально з ним стикається, випадково, вона лякається, а не радіє. Мені не йшлося про те, звідки й що там саме з цим каменем.

Ні, пасхалка – це якась дрібниця, яку залишають задля приколу. Як, наприклад, поява Хічкока в епізоді. А тут камінчик – головне джерело фант. припущення.

Цікаве обговорення під текстом, із задоволенням прочитала, у кого які міркування щодо ризику)

Безпосередньо про текст говорити складно, бо він у мене прочитався як три різні уривки довкола теми. У першій частині нема й натяку на суспільство андроїдів чи те, що герой повернувся з якоїсь просто неможливої експедиції. Ну не вважати ж натяком на андроїдів цю фразу: “Звідки вона взялася на цій забутій планеті, яка виробляє кільку, що ніхто не їсть? ” Хтозна, може, мешканці просто виробляють несмачну кільку, то й попиту нема.
У другій частині ми разом з героєм дізнаємося про масове перенесення (він, виявляється, про андроїдів уже знає, але його то не бентежить, тож читачеві він не сказав). Це РАПТОВО, от правда. І, оскільки не було натяків і передумов, а тема червоної кнопки ніби відходить на другий план, не можу сказати, що це та раптовість, яка йде в плюс.
У третій частині фокус з масового перенесення свідомості й останнього з людей зненацька переноситься на тему ризику й ніби “закільцьовується” на першій частині з червоною кнопкою. І тут ми повертаємося до того, хто і як бачить ризик. Як на мене, полетіти в небезпечну експедицію до далеких зірок – це виправданий ризик, адже є висока мета – пізнання, розширення меж. А натиснути на червону кнопку, бо цікаво, – це, перепрошую, просто дурість. Ні мети, ні підстав, до того ж – найогидніше – ризик не лише для тебе особисто, але й потенційно для всіх навколо. А раптом би справді планета вибухнула? Тому, може, експеримент і цікавий, але не віриться, що цей діяч доведе андроїдів до чогось хорошого. Ризикувати один раз з десяти – це дуже розпливчасто, але, з характером героя, дивно, що він ще таку м’яку умову висунув.
Словом, не те щоб зовсім нецікаво, але здалося непереконливим логічно і в плані композиції штучно зшитим з різних за кольором-розміром-текстурою шматочків. Якось так.

Птиця Сірін,
та як же не хвилюватися, коли пропонують конструктивний діалог))

Ну, скажімо так, камінчик – це пасхалка, але зовсім не на Шеклі, а на масову й дуже масову культуру. ^__^ Якщо поза пасхалкою, то це як із золотою рибкою – елемент рандомного “пощастило”)

Волод, насправді, щодня ми здобуває та втрачаємо безліч спогадів. Є короткотривала та довготривала пам’ять, механізми обох досконало поки що не вивчені, ось у цьому якраз і полягає фантастичний допуск, що пам’ять можна формувати без досвіду. А якщо припустити, що обсяги пам’яті людського мозку є обмеженими, то виходить, що для нових спогадів взяти потрібне місце можна отримати лише шляхом стирання старих, несуттєвих.
У розповіді компанія проводить обстеження кожного клієнта, надає чіткі інструкції і чесно попереджає про негативні наслідки, тож у даному конкретному випадку позов до суду нічого не дасть.
І якби я хотів додати трагізм у, то головна героїня накинулася б на своїх рідних з кухонним ножем, повбивала їх і лише тоді викликала поліцію, щоб приїхали забрати трупи злодіїв, які увірвалися до неї додому.

Та все добре, не хвилюйтеся.
І все ж таки – звідки взявся камінчик? 😉

Друзі, це ж конкурс оповідань на пошану пана Шеклі. Але чим далі, тим більш в мене складається враження, що невже загал прочитав лише одне-два його оповідання? Щодо цього конкурсного оповідання, то дуже гарно обіграно “Геть паразитів!” Шеклі. Я до самого кінця боявся, щоб все ж таки у Войтека не прийняли заявку. І полегшено зітхнув, коли капітан нарешті порвав її на маленькі клаптики. Авторе, удачі на конкурсі!