Герої не вмирають

Автор starfort | 02.08.2020

Вибух струсонув бункер, пробив дах, засипав все піском, а слідом за ним долинуло й безладне “Урааааа…”
Оглушений Гнат насилу піднявся і, тримаючись за стіни, рушив до оглядових щілин. За першою були вороги. І за другою. І за всіма. Йшли вже не ховаючись – стіною. А поруч – лише мертві побратими. І жодної надії на допомогу.
Що ж робити?
Стріляти? Ще далеко… Та й одразу ж заляжуть, підповзуть, закидають гранатами… Чи безпілотник пошлють. Або й ще раз арту використають. Умру майже задарма…
Йти на підвал? Вижити будь-якою ціною? Воно того варте? Дати їм насолодитись катуваннями і животіти далі скаліченим? А такі ж, чи й просто “какієразніци”, гиготітимуть за спиною, або й у лице?
То чи ж не краще вбити якнайбільше перед смертю? Але як? Міною? Міною було би вдатно… Та хто зна скільки їх сюди зайде? 1 на 1 – то якось замало…
Гнат прикріпив до тіла міну, наклав у кишені гаманців – так аби було видно як стирчать гроші – й обережно поліз до виходу з траншеї – на відкритому просторі довкола вбитого може ж більше їх скупчитись. Особливо як побачать гроші. І вправлятимуться хто сильніше копне. От і дограються!
Вилазити на відкриту землю було особливо страшно – ану ж підстрелять здалеку, а самі міну потім не запустять. Прикро буде. Або й не буде – але ж зараз прикро, що так може бути.
Повільно, повільно Гнат висунув перископик і… Зник. Разом з усім спорядженням. Зник.

Степ безжурно млів під літнім сонцем. Ластівки люто шастали за комахами. Кудись линув клин журавлів. А висока трава – закривала все довкола.
– “Звідки тут висока трава? І чому повітря таке чисте?” – здивувався Гнат. – “Чи я вмер, чи що то таке?” – але вирішив полежати ще. Раптом таки прийдуть.
– Коли відпочинете, то йдіть до нас! – залунало з гучномовця віддалік.
– “От же ж тварюка! За перекладача їм служить!” – мовчки злився Гнат.
– Ви зараз на альтернативній Землі МультиВсеСвіту. – повільно вимовляли здалеку й по складах. – Вона тільки наша. Тут живуть лише українці. Вас ми забрали за хвильку до смерті, після того як ретельно вивчили попереднє життя і визнали українцем.
– “А цікаво ж брешуть!” – визнав подумки Гнат.
– Ми бачили, як ви, єдиний, розмовляли в школі й універі українською. Пішли добровольцем на фронт. І от – були зраджені й народом, і керівництвом…
– “А сенс лежати? Якщо знають, що я тут…” Встаю, встаю, не стріляйте – заволав Гнат і насилу піднявся на прямі ноги. І його, мабуть, почули. Може напрямлені мікрофони?
Місце було незнайоме… Жодних слідів війни. І далеко-далеко стояла якась химерна автівка й пару хлопців біля неї. Гнат довго не думав і рушив до них.
– Міну краще деактивувати й виккинути! Її потім підберуть. – долинуло від них байдуже зауваження.
– А інакше що?
– Інакше поїдемо й пішки йтимете по слідах до села. А вони тут не надто часто. Земля так само велика. А українців мало – й мільярдика не набереться…
– Мільярдика… – прохрипів вражений Гнат. Але міну зняв. – Мільярдика!? – крикнув тим двом.
– Та є таке. Світ пустий. Безпечний. Геноцидити, голодоморити, цькувати нікому – люди й живуть. Довго й щасливо.
– То ми там вмираємо, а ви тут жируєте!? – люто загарчав Гнат.
– Та не лише жируємо. – знітились хлопці. – Емоційного вибуху для переходу, як-от у вас, ми не маємо, звісно ж, але ще змалку кожному треба досліджувати життя і людей старого світу аби потім змогти когось врятувати. Громадянство з правом голосу є лише за одного врятованого! Або за виявлену фальшивку. А працюємо ж великими командами – то цілого одного не так вже й легко набрати… Багато разів по 16 років для того треба. Інколи – надто багато.
Гнат задумливо дибав і скидав все важке спорядження. Чого нести? Хотіли би вбити, то вже вбили б…
– І що тепер? – тихо спитав, коли вже був поряд.
– Відвеземо вас у центр реабілітації.
– А чому думаєте, що мені треба та реабілітація?
– Досвід підказує. Крім того, у ньому переважно ваші військові. Може й хтось знайомий є. І техніка простіша. Таке ж ретро як і у вашому світі…

У Центрі було гарно. Чисто. Свіжо. Просторо.
Всюди квіточки пахтять.
І медсестри, якщо це вони – теж ніби квіточки. З конкурсу краси набрані. Аж дивно.
Побачивши своїх – вони виділялись пожмаканістю і звичним одягом – Гнат миттю покинув місцевих і почав розпитувати: хто, звідки, куди. Ті реготали над недовірливими питанням. Але все ніби сходилось. Таки свої.
– І що тепер? Там війна, а нам тут нидіти? – знову спитав Гнат.
Люди посмутніли, але всі навперейми почали говорити щось схоже. – Йди в кінозал. Сідай в перший ряд. І замовляй документалку про порятунок всіх і одразу!

У кіно він був сам один.
Інші чомусь не приєднались…
Гнат замовив фільм. Прочитав обмеження – що то фільм жахів, що дітям не можна…
І дивився.
Дивився символічне відворення Переходу першого із численних катованих на рідній землі й хаотичне закликання наступних.
Дивився як відчайдухи вривались у його світ, на його війну, з казковими розповідями про Землю-2. Дивився як їм хтось вірить, і вже не боїться смерті, і вмирає. Вмирає насправді – бо рятувати на очах усього світу означало – зруйнувати той світ. І втратити можливість ще когось там рятувати. Всі, а хтось навіть хитрощами, піде в новий і кращий світ. Рідну землю, на якій завжди жевріло щось своє – надалі заполонять хижі орди окупантів. Що навіть вдаватимуть своїх. І від того видаватимуться ще мерзотнішими…
Ще гірше було, коли багато людей зникало безвісти. Нація стрімко втрачала віру в себе й вироджувалась, якщо вірила, що під час голодомору всі просто й тихо вмерли, ще й десь самі закопались – замість боротись…
Кілька таких жахливих відгалужень історії в фільмі – були справжніми. Більшість – симуляціями.
Але всі вони вели до підсумку великими буквами на увесь екран: “відтепер і назавжди – ми рятуємо лише непомітно і не залишаючи слідів! Змиріться, або вертайтесь назад… Вибір є завжди.”

Герої не вмирають

10 коментарів до “Герої не вмирають”

Залишити відповідь Скасувати відповідь