Хлопчик, що блукає по нічному небу

Джез залишив авто на узбіччі дороги, взяв наплічник з карематом і попрямував до пагорба. Він розстелив килимок у тіні дерева, дістав пляшку вина і став чекати, мугикуючи набридливу дитячу мелодію. Зі слів Джез знав лише перший рядок «Хлопчик блукає по нічному небу…». Далі мало бути продовження, але воно завжди вилітало з голови, як і те, де він почув цей джинґл.

Через десять хвилин на узбіччі з’явилось ще одне авто. З нього вийшла жінка, зачинила двері і неспішно почала підніматись на пагорб.

– Хлопчик блукає по нічному небу, – він підбирав продовження, вдивляючись у поля, подекуди вкриті огородженими бетонними площадками, – хлопчик сьогодні попаде до пекла?

Чоловік дурнувато посміхнувся, протер окуляри, відкоркував пляшку і зробив кілька ковтків. Небо стягували тонкі хмари, розбавляючи синє сірим.

– Служба вже скінчилась? – спитав він, не розвертаючись до жінки, яка тепер стояла над ним.

– Так, скінчилась, – сухо відповіла вона, переводячи погляд зі співрозмовника на краєвид, що відкривався звідси.

– Бог мовчить?

– Він не мовчить, Він випробовує.

– Він мовчить вже три місяці, Лія, як і мовчав тисячоліття до цього, – беземоційно констатував чоловік.

– Що таке три місяці порівняно з тисячоліттями? – вона посміхнулась і сіла поруч із Джезом.

З поля долинув звук металевого скреготу, а на бетонних площадках з’явилися чорні отвори.

– Ти досі не віриш Йому, – Лія торкнулась руки чоловіка, яка впиралась у каремат. – Ми всі чули Його голос, плакали тоді, наче діти. Ти пам’ятаєш той день, коли Він знову заговорив із нами?

З чорних отворів почали неспішно виростати металеві стержні. Вони складались із сегментів і, коли кожен із них займав свою позицію, зсередини виростали нові.

– Ти ніколи не розповідав мені про що Бог говорив із тобою, – металевий бамбук продовжував здійматись до неба, а її голос почав тремтіти. – Люди пишуть про це книги, власні Біблії, а ти жодного разу мені про це так і не сказав.

З отворів на площадках повалив пар, приглушуючи звуком те, як Лія схлипнула в кінці монологу.

– Скажи, чому Він не з’явився до того як все почалось?

– Перестань! – вона вперше підвищила голос. – Я вже чула це, чула десятки разів. Того дня, коли ви зафіксували цю чортову комету, життя всіх перетворилося на пекло!

– Чому Бог мовчав весь цей час, всі шість років? – тепер Джез підвищив тон, – чому мовчав коли злили інформацію в мережу, коли почався хаос, коли ми відправили сім команд, наших кращих людей, в нікуди, чекаючи хоча б на якусь відповідь від них, один єдиний сигнал. Благали його, щоб у нас з’явився шанс вибратись із пекла, про яке ти говориш.

– Ви отримали сигнал, – тихо відповіла Лія, – не той, на який очікували, але отримали. І все, про що Він просив, це про віру. Віру в те, що Він зупинить вашу комету, ваш «славетний» Армагеддон. Він дав нам вибір. Він не знищив те, над чим ви працювали весь цей час. Дав можливість тим, хто не вірить, піти, і… і тепер ти ідеш.

Лія склала голову на коліна, закривши її руками. Джез знав, що вона плаче. Він відкоркував вино, зробив кілька ковтків і потягнувся до кишені.

– Я майже не пам’ятаю того дня, – прочищаючи горло сказав чоловік, в його руці опинилися дві білі капсули, – ні слів про віру, ні про вибір.

Жінка залишилась сидіти як і раніше. Таблетки ковзнули по внутрішній стороні горлечка пляшки.

– Ти ніколи не думала що це міг бути трюк, якийсь міраж, просто для того щоб заспокоїти всіх, зупинити хаос? – чоловік говорив обережно. – Тих, хто не хоче, щоб ми йшли звідси, або тих, хто не може піти сам?

– Джез, господи, ти знову за своє? – Лія підняла заплакане обличчя. Червоні відтиски рук нерівномірно вкрили її щоки і лоб.

– Я не піду з тобою, не зраджу нашого Бога, – говорила вона, поки волога продовжувала стікати вже прокладеними шляхами. – Тому ти мене покликав, так?

Необхідність відповісти перервав затяжний гул, що котився від велетенських труб, які здіймались на сотні метрів над землею. Він наростав. Чоловік збовтав пляшку з вином, і та ледь помітно зашипіла. Зі сталевих конструкцій залпом вирвались капсули, за якими тягнувся шлейф із диму і вогню. Джез і Лія проводили їх поглядом поки ті не зникли у хмарах.

– Не відповідай, – прошепотіла жінка, притуляючись спиною до спини чоловіка.

Її дихання ставало глибоким і рівномірним. Джез дивився як змінювались кілька ступенів пускових труб. Все відбувалось синхронно, відлагоджено. Він кинув погляд на годинник. До його вильоту залишалось двісті вісімнадцять хвилин. Вона дрімала. Чоловік обережно опустився на спину так, що голова Лії опинилась на його плечі, а його голова на її. Вітер похитував листки дерева і розсіяні промені потрапляли на окуляри. Джез того не бачив, дрімав.

В його голові грала та ж набридлива дитяча мелодія. Джез знав, що от-от і він вхопиться за неї. Ноти ставали виразнішими, а вступний програш підходив до кінця:  «Три… Два… Три, два, один. Хлопчик блукає по нічному небу, Богу від хлопчика нічого не треба. Іди, сину мій, шукай нові зорі, скоро згорять ці грішні простори!» Джез продовжував наспівувати її раз за разом, ті ж самі рядки, допоки мелодія не почала переростати в гул. Пролунав вистріл, і наступні капсули залишили ще кілька дірок у хмарах.

Джез прокинувся. Лії не було поруч. Він кинув погляд в сторону автомобіля і помітив, що та, саме, спускалась із пагорба.

– Зачекай! – крикнув чоловік, – я розповім, розповім про що мені говорив Бог.

Жінка зупинилась. Вона вагалась кілька секунд, але, зрештою, рушила назад. Джез простягнув їй вино. Лія зробила кілька ковтків і сіла поруч.

– Що з тобою? – жінка помітила як тремтіли його руки.

– Все добре, – заспокоював Джез, – все добре.

Він розповідав їй про своє дитинство, про обра՛зи і прощення, трохи про любов, про все, окрім дитячого віршика, який не виходив у нього з голови. Розповідав допоки Лія не заснула на його колінах. За кілька хвилин йому зателефонували. Джез говорив швидко:

– Так, у двох, як і домовлялись, – відповів чоловік і попрямував до свого авто, несучи жінку на руках.