Ніч блискавок

Блискавки часто вдаряли тієї ночі у різні райони нашого міста. То світляне коріння вростало із неба у землю довкруж телевишки, то сяючі енергетичні струмені по-теслівські зміїлися й отруйно сичали на пізніх перехожих на пустирищі.
Я схопився за випнутий підзорною трубою об’єктив і не міг зупинитися – всотував побачене на карту пам’яті професійного фотоапарату, який мені дістався від батька.
Простояв до першої ночі у розчахнутого в осінь вікна, ніс набрунькувався від холоду, пальці задубли, а я все знімкував і знімкував.
Сполохи припинилися водномить. Щойно пронизували венами чорне тіло ночі – і щезли. Я стояв і чекав – може, якась припізнилася, але ні.
Шморгнув носом, зсунув затвор, надів на оптичне око шору. Злиття неба з землею скінчилося, чаю, липового – і спати.
На кухні сонно блимав зіркою нічник, булькотів гейзером чайник. Дрібка липи, ложка меду, сварга лимону. Пахощі, втома, тепло…
Прокинувся я за обіднім столом – обличчям у сплетені руки, в ніздрі – запах липи й цитрини, в очі – студене світло ранку.
Пригадав, чому я тут і що робив ввечері. Пальці потяглися до отвору, де гніздився пластиковий квадратик із металевими насічками. Кілька рухів руками – й він уплівся у симбіотичні стосунки з нетбуком.
Клац – й переді мною галерея нічного фотомистецтва. Сотні знімків. Ото буде морока відбирати ліпший десяток, зате, я запишався, ще який!
Став нашвидкоруч скролити іконки зображень, коли око вчепилося за одну із не бажало відпускати.
Клац – світлина розповзлася на весь екран.
Клац – в три рази збільшена.
Клац.
Моє волосся оживає і рухається, мов у нього, як у жабку, б’ють струмом.
Клац.
Це вже я себе по лобу, щоб перевірити, чи живий я, чи не сплю.
Я ковтнув залишки нічного чаю і вийшов на балкон покурити. Потягнувся до полички за пачкою – пальці вільно пронизали простір: аякже, я же кинув палити рік тому!
Я знову дивився – тепер вже на вранішнє місто – й міркував, скільки ж їх, дітей грому і блискавок, причаїлося на вулицях рідного міста. Десятки? Сотні? Тисячі?
Я потер пальцями сонні повіки й повернувся на кухню. Ось він, знімок. Й ось вписана у річище світла темна істота. Чи гра світла, оптичних ілюзій і зуму? Я проскролив курсором до початкового файлу. Ось перша електрична крива – більш нічого. Я відкривав всі знімки із блискавками – всі, до єдиного, і в жодному десантників-прибульців більше не зустрів. Тільки в тому, який я побачив першим.
З’їв яєчню з томатами, випив кави.
Вирішив: це не доказ, вмиюся і піду на роботу.
Так і зробив.
Джемпер грів моє тіло, а шарф турбувався про зовнішність, шкіряні рукавички тримали парасольку і кейс.
Все, як і має бути осіннього ранку, навіть шерхотання листви співає: все чудово, нічого не трапилося, дихай туманом і йди.
Той файл я вирізав і вставив у першу-ліпшу папку не дивлячись, навмання. Він ніби є і його ніби немає, як і тієї фігури на ньому.
– Вибачте, – хтось окликнув мене.
– Так? – озирнувся я.
– У вас не знайдеться вогника? – спитав мене хлопець-одноліток.
– Вогника? – замислився я і пригадав: – Я не палю.
– А ви створіть його пальцем, – парубчина клацнув перед моїми очима пучкою.
– Ви у своєму глузді? – гримнув я.
– Я – так, а ось ти – ні, – він простягнув мені на долоні сяючу іскристу краплю.
Я хапнув шарф: дихати! Мій кейс грохнувся в листя.
– Д-дякую за фокус, – сказав я, віддихавшись, – але я спішу. На роботу.
– Роботу? – спитав незнайомець, і його обличчя вмить стало зрілим. – То не твоя робота. В тебе – інша.
– Яка? – усміхнувся я і хапнув кулаком білий сліпучий згусток: щезни, мана!
Він пропік шкіру рукавиць – я ледь втерпів їхню танучу пекучість. Куля застигла над моєю оголеною долонею, завібрувала…
І стала рости!
Збільшувалась щосекунди вдвічі.
– Припини це! – закричав я і хотів «скинути» – що б там воно не було – назад, у долоні першого стрічного, однак він ухилився:
– Це не я, це вже ти!
Куля збільшувалася, з неї стали висмикуватися наелектризовані нитки.
– Забери! – горлав я, але чоловік лиш стояв непорушно й дивився, як в моїй долоні росте і пульсує срібне сонце.
– Хто я? – змирившись, запитав я. – Прибулець? Один із вас?
– Ні, – сказав посланець невідомих світів.
– То я – людина? – зглитнув полегшено.
– Ні.
– Н-ні? – я тримав у обвуглених всуціль дірявих рукавичках холодне сонце, і воно дихало мені в обличчя свіжим бризом, озоном, студеним озером. – Тоді хто?
– Ти – портал, – сказав дід, – й тобі час іти: ти виконав місію.
– Іти? – куля поглинула мої долоні.
– Куди? – Куля з’їла і руки.
– Що буде з Землею?
Куля всотувала мене, і я не міг нічого зробити.
Пригадав батькове обличчя й спрацьовані на заводі руки. Ми завше були удвох, з усієї рідні більш нікого.
Ні матері, ні братів, ні сестер.
Навіть дівчини я не мав. Не встиг. Чи вони відчували, що я – «не той»?
– Хто я? – спитав.
І злився із кулею.
– Ти, – долетіло до мене, але я не почув, бо той, ким я був, перестав існувати.
Я схлопнувся.
І вибухнув світлом.

Я народився…