Старий дім, новий дім

– Тобто я повинна переїжджати? Ви всі геть з глузду з’їхали? – хрипло запитала стара жінка.

– Мамо, станція вже непридатна для життя. Вона от-от розвалиться, – розвів руками сорокарічний чоловік.

– Я все одно залишусь тут! Хто вони такі, щоб вигнати мене?

– Це урядовці, вони мають повне право. Задля твоєї безпеки, мамо, просто переберися на нову станцію разом з усіма, – спокійно продовжував син, хоча на лобі вже вималювалась зморшка нетерплячості.

Материні очі були сповнені рішучості. Хоча її схудлі слабкі руки тремтіли, вона все одно стискала їх в міцні та вперті кулаки.

– Я все життя тут провела. Це – мій рідний дім, не відбирайте його! Як можна дозволити знищити цілий світ спогадів?

Син скористався невеликим затишшям, взяв матір за руки та обережно посадив її на потертий диван. «Шкода, що тата вже немає… Він би її швидше переконав», – подумав він та спробував пояснити все спокійним та ніжним голосом.

– Нова станція побудована за зразком цієї. Там усе таке ж, тільки новіше та краще. Наприклад, в тебе буде особистий робот-прибиральник, а не спільний на блок. І медичні капсули вмонтовані в кожних апартаментах. А ще оновлені аплікатори їжі – набагато більший вибір страв. Уяви, скільки всього ти зможеш скуштувати!

– Чор… на діра вас бери! – мати скрикнула, грубо висмикнула свої руки з долонь сина. Вона почала гарячково вказувати на предмети в кімнаті. – Дивись, на стіні – це ти малим нашкрябав три сусідні планети, пам’ятаєш? Як ми сміялися! Але ж так схожі… А ось тепличка, ці квіти я вирощую ще з десяти років! Там, під дверима, ми з твоїм татом вперше зізнались одне одному в коханні! Тоді панель зламалась і блимала червоним… Це все буде на новій станції? Га, Девісе?

– Це просто речі, мамо. Речі виходять з вжитку і замінюються новими.

– Геть звідси! – гаркнула вона і склала руки на грудях.

– Я піду, але ти подумай. Станцію утилізують, хочеш ти цього чи ні, – Девіс відчував, що ще трохи і він сам почне волати. Хіба якісь там речі варті, щоб за них хвилюватись? – Пізніше продовжимо розмову.

Двері за ним автоматично зачинились.

 

***

 

Девіс втупився в ілюмінатор. Газовий гігант, на орбіті якого існувала станція, як завжди, палав жовтогарячими вітрами. Він теж народився тут, але ж не скаженів від переїзду, так? Більш того, як тільки виповнилось шістнадцять, одразу ж спробував втекти з тісної станції та поступив до академії космічного флоту, щоб досліджувати далекий простір. Мама провела все життя на станції – хіба їй не набридло? Хіба не хочеться змінити оточення?

– Дякуємо, що прибули переконати пані Родерік, – керівник станції Зумзу, власник пурпурної шерсті, трьох пар лап та насиченого аромату міді, звернувся до Девіса. – Дві тисячі жителів чекають на переїзд, нам би не хотілося спричинити затримку через одного.

– Ви вже пробачте її за таку поведінку. Мабуть, після смерті батька їй стало зовсім самотньо… Але не хвилюйтеся, я подбаю, щоб ваші плани не були зіпсовані.

– Вельми благородно з вашого боку. Я чув про те, що люди схильні прив’язуватись до неживих об’єктів, щоб компенсувати нестачу близьких. Не гадав, що цей стереотип – правда, – численні ікла Зумзу клацали один об одного під час розмови.

– А вам особисто сумно прощатися зі станцією? – хмикнув Девіс.

– Ґрер… Я маю емоції лише до виконання свого обов’язку перед жителями. Відповідальність та репутація – все, що має цінність. Металолом мене не турбує. А зараз даруйте, справи.

Важкі кроки керівника стихали, а Девіс не відводив погляду від того, що було для нього «сонцем», «місяцем» та начебто домом. Чи існує емоційна гравітація, яка притягує до себе людей, як фізичні об’єкти? І якого розміру має бути цей газовий гігант, щоб затягнути матір в нездорову прив’язаність?

 

***

 

Мати приречено спостерігала за тим, як три роботи спаковували усе, що дозволено забрати. Нерідко вона висмикувала із залізних холодних тримаків ту чи іншу річ, притискала до себе, а тоді обережно і з любов’ю вкладала в коробку. Девіс контролював це з руками в кишенях пілотської уніформи і суворим поглядом під густими бровами. Як тільки маму посадять у шатл, він повернеться до свого корабля.

Готово, речі по коробках. Пані Родерік раптом істерично кинулась на підлогу.

– Ні, я передумала. Я лишаюсь.

– Мамо, не мели дурниць, – буркнув Девіс. – За дві години станцію направлять в сторону планети, її поглине гравітацією та просто розплющить. Чотири стіни не варті того, щоб за них вмирати. Ходімо.

– Дай хоча б наостанок насолодитися запахом домівки…

Пані Родерік торкалась блідими долонями кожної стіни, повз яку проходила, кидаючи сумні погляди на двері апартаментів та робочих приміщень. Вона йшла повільно, але хоча б рухалась до виходу, що неабияк заспокоювало сина.

– Знаєш, якщо тобі важко буде спостерігати за утилізацією, краще позачиняй собі всі ілюмінатори, – попрощався Девіс в ангарі.

Матір, повна сліз, міцно обійняла його, мокро поцілувала в щоку та прошепотіла:

– Пробач мене.

Він провів поглядом, як вона приєдналась до групи переселенців, і рушив на свій корабель.

 

Девіс дивився на облізлу станцію, яка наче втомлено присувалась до енергетичної жовтогарячої бурі, покликана гравітацією.

– Пане Девіс Родерік! – до нього підбіг захеканий спеціаліст з комунікацій. – Щойно надійшов терміновий дзвінок особисто вам. Увімкнути?

– Так, звісно!

– Мені дуже прикро, – на великому екрані виник Зумзу, – але ваша матір залишилась на станції. Ми, вочевидь, загубили її при посадці і пізно помітили, вже коли процес почався. Очікуйте на моральну компенсацію і прийміть мої щирі співчуття.

– Як… як вона змогла утекти?

– Пані Родерік виросла там. Знала усі ходи та коди, як власну долоню. Зрештою, це її власний вибір. Навіть уряд був безсилий.

Девіс повернувся до огляду, безсило приклавши долоню до скла. Колись величне півколо згиналось під могутнім тиском газового гіганту. Шматки металу відламувались, скручувались, деформувались десятками способів. Стара станція зіжмакалась, як непотрібний папір, остаточно ставши брухтом. Поступово відчайдушна матір та її домівка зникли у нищівних вихорах.