Чоловік сидів за шаховим столом навпроти. Схожій на Айнштайна, якби не “професорські окуляри”. – Як ти сюди потрапив? Лекс пошуклився, наче від холоду. Спогади нахлинули, як раптовий холодний душ. – Стояв на своєму, – відповів Лекс. – А мені наказали мовчати. – Ти тут скільки сидиш? – Профессор допитливо подивився у вічі. Він викликав довіру.… Читати далі »
У космічному експресі нарешті всі люди поснули. У міжсекційному переході з’явились широко розплющені темно-зелені очі, навколо них матеріалізувалась кошлата голова з маленькими ріжками та решта дрібного волохатого тільця. Останнім вималювався тоненький хвіст з китицею на кінці. Щезник полегшено видихнув. Невидимість забирала чимало сил. Гравітацію, певна річ, відключили, тож довелось пробиратись до харчової секції в горизонтальному… Читати далі »
Вирок у справі виніс віртуальний суддя. Все і так було зрозуміло: виробнича недбалість, що спричинила смерті двох осіб. Заперечувати провину марно: система керувалася фактами. Відповідальним за безпеку на проблемній ділянці трубопроводу був Марк. Кого цікавило, що труби давно потрібно поміняти і що не варто вештатися в забороненій зоні, навіть якщо це короткий шлях до розважального… Читати далі »
– Мамо, давай швидше! Ти все пропустиш! – десятирічний Кім нетерпляче крутився у кріслі. Ліззі поспіхом виклала останні сендвічі на тарілку, поставила їх на стіл біля чайнику запашної кави і сіла поряд з хлопчиною. Вся сім’я зібралась у вітальні. Трансляція мала ось-ось початись. – То в школах ще вивчають історію Землі? – запитала бабуся Кіма.… Читати далі »
Суд затягувався. Обвинувачений втомлено зиркав то на суддю, то на присяжних, то на глядачів. Не зиркав він лиш на адвоката, бо не мав його попри законне на те право. – Так ми до кінця днів нічого не вирішимо! – прокурорка вже себе не стримувала, – У шлюз його і готово! Зала імпровізованого суду заповнилася гомоном… Читати далі »
Іма б не пам’ятала нічого з Землі, якби мати, космічне велике цебе, не мала доступу до файлів з фото, відео, звуками. Їх вона іноді перекидала на прохання доньки їй на мейл. Імі здавалося, що завдяки ним вона може згадувати своє життя на Землі, в 4 роки вона вже опинилася на платформі. Єдине, що чітко згадувалося… Читати далі »
“Я бачу сонце на стінах, я бачу сонце на стелі”… Стара пісня грала на радіо у сусіда по палаті. Стеля білосніжна, як скатертина – по ній бігають сонячні зайчики… Це перше, що я побачив, відкривши очі. Я заворушився, й відчув біль у руках та ногах. Боліло те, чого в мене вже не було. Фантомні болі.… Читати далі »
М’ясо тяглося, мов силіконове, і смерділо, наче чоботи сержанта, – першого сержанта і його кирзачі повік не забудеш, як першу любов. Т’Комаль понуро ремигав стейк, часом зупиняючись, щоб відригнути в кулак. Ти диви, який делікатний, ще б виделку взяв. Т’Акур увімкнув екран особистого планшета, погортав меню, забрів знічев’я у розділ “Відео для релаксу”. Він не… Читати далі »
Вітаємо всіх учасників конкурсу! Ви неймовірні! Ми отримали більше сотні оповідань і поки продовжуємо їх обробляти. Але можна впевнено сказати, що майбутнє у жанру фантастичного оповідання в Україні є , і цей конкурс це ще раз доводить 🙂 Чекайте на пост із інформацією про голосування!
Яна жбурнули на простору венасу під куполом, носом у холодну підлогу. «Справжній мармур! Це скільки ж рейсів із Землі…» Хазяїн маєтку Самуель Торій стояв, спершись на балюстраду, спиною до Яна. З підлоги здавалося, ніби він занурив голову в густий суп помаранчевих хмар і сірчаних вихрів. Ілюзію підсилювали пишний білий халат і візок із балонами. —… Читати далі »
Фотонну ракету проводжала вся Земля. То ж таки крок до зірок, а не казна-що… Люди, затамувавши подих, стежили як зореліт повільно видирається небом, перетворюється на світну крапку, а потім зникає. Тоді люди змахнули скупу людську сльозу і повернулись до своїх важливих людських справ. Безлічі людських справ – купи книжок непрочитані, тібібайти серіалів непереглянунуті… *… Читати далі »
Детройт вирував. Саме йому дісталось найкрупніше замовлення на детонаційні рушії. А вони ж треба були ще на вчора! Людству вже несила було терпіти. Всі, майже всі, рвались до своїх 6 соток на Марсі. А от Павло чомусь не заглядав аж так далеко. Рушій-Січ поки що була тут, в Детройті, й невпинно озолочувала працівників –… Читати далі »
Навіть коли знайдеш мене, ти не дізнаєшся, що я таке Пітер Воттс. З офіційного сайту Голем падав у небо. Згодом горизонт втратив кривизну, майже вирівнявся і стало зрозуміло, що зовсім навпаки. Під ступнями поверхня, а небо лише слабко тисне на плечі. Не мої – големові. Це фіксують його сканери. Камери, тим часом, замість обшарювати… Читати далі »
Людство. Що за в біса людство?. Звідки така цікавість та хто я? Так, напевно, треба розпочати з цього. Вітаю, я Гарі. Хоча тиждень тому у мене не було ніякого імені. Досі не можу зрозуміти навіщо воно потрібне. Хочеш звернутися – звернися, для цього не потрібно якихось дурних прізвиськ. Та я не мав вибору, адже з’явилася… Читати далі »
Космічному апаратові «Верба-21» вдалося майже без пошкоджень здолати смугу астероїдів. Ще кілька годин тому він стояв на рідній планеті, здаючись Гулівером серед будівель-мініпутів, а вже зараз мурашкою мандрував у безмежному просторі. Ось так спокійно, серед бездушних планет, зі швидкістю світла тестувалось одне з найбільших досягнень людства. — Хлопці, ви тільки прислухайтесь, — перший помічник командира… Читати далі »
Хлопець замріяно стояв посеред сцени. Поглядом втупився в інопланетне дерево, яке розправило свої колючки навсібіч. «Дивина!» – захопився біловолосий конкістадор але потім поглянув на кінець захисного шару і сердити пробубнів: – Навіщо потрібно було ставити в притул до дерева? За ним мабуть не буде нічого видно. – сердито пробубнів. – А тобі, що з того?… Читати далі »
— Готовий? — Ні, — голову Теха стискає металевий обруч. Він заплющує очі, очікуючи зворотного відліку. — Т-10 до стрибка, — жіночий голос з-за захисного скла. Він чує, як двері ізольованої камери зачиняються. Десять секунд відділяє його від першої подорожі людства до інших галактик. Хто б міг подумати, що вона пройде у такий спосіб. —… Читати далі »
— Старша офіцерка Ксан доповідає, ПО-4 досягнув місця призначення. У Головному відсіку палуби ворожих елементів не виявлено. Чекаємо наказів. Троє офіцерів, під її командуванням, оглядали великий зал за дверима ліфта. Проміння ліхтарів вихоплювало з темряви великі колони, закинуті торгові будки й старі лавиці. — Рухайтесь далі, ПО-4. Вороги у відсіку Шевченка. Мапа завантажується на ваші… Читати далі »