Земля

— Старша офіцерка  Ксан доповідає, ПО-4 досягнув місця призначення. У Головному відсіку палуби ворожих елементів не виявлено. Чекаємо наказів.

Троє офіцерів, під її командуванням, оглядали великий зал за дверима ліфта. Проміння ліхтарів вихоплювало з темряви великі колони, закинуті торгові будки й старі лавиці.

— Рухайтесь далі, ПО-4. Вороги у відсіку Шевченка. Мапа завантажується на ваші Окуляри.

Перед очима Ксан з’явилась напівпрозора мапа палуби. Вона кивнула своїм офіцерам й, повільно вийшла з ліфта. Палуба миттю ожила. Під стелею спалахнули яскраві лампи. Біля них з’явилась голографічна провідниця.

— Вітаю вас на нижній палубі Києва, Українського рівня корабля «Земля». У нас ви можете знай… знай…

Голограма зникла на мить, щоб з’явитися знову, повторюючи ті самі слова.

— Вітаю вас на нижній…

— Не звертайте уваги, — пояснив Рас, — Ця палуба ще п’ять років тому була виведена з експлуатації. Деякі системи досі працюють в автоматичному режимі.

— Як можна було вивести з експлуатації цілу палубу? — спитала Ленні, єдина іноземка у їхній правоохоронній одиниці.

— Невже у вас такого ніколи не було? — спитав Слав.

— Я виросла в Українському відсіку. Поняття не маю, як там у Сполучених Палубах.

— Це звичайна практика. Палуби постійно закриваються, якщо кількість жителів не достатня. Їх легше переселити, ніж обслуговувати цілу палубу.

— Тихо, — скомандувала Ксан.

Вони вийшли з центральної частини залу, за якою починалися розгалуження коридорів. Мапа Ксан веліла йти ліворуч. Світло у Головному відсіку палуби вимкнулось, як тільки вони зайшли у великий коридор. По обидва боки від них були двері з номерами.

— Жилий відсік, — сказав Рас.

— Нам потрібно пройти до центральної вулиці. Там почнеться відсік Шевченка.

— Що це таке, взагалі?

— Окуляри кажуть мені, що там був культурний центр палуби.

Коридор був довгий, а вони йшли повільно. Тут світло автоматично не увімкнулося, тому ПО-4 користувалися ліхтарями.

— Було б цікаво потрапити у Сполучені Палуби, — сказав Слав, коли мовчанка стала нестерпною.

— Ти ніколи не отримаєш дозвіл на пересування. Навіть я не можу, а я звідти родом.

— Так, нам найлегше на рівень Єгипту чи Туреччини потрапити. Ми там були з дружиною минулого року. Чудові штучні моря. Кажуть, вони займалися туризмом ще на Старій Землі.

— Я була на рівні Німеччини, ще років двадцять тому, — сказала Ксан, повільно просуваючись уперед. Ліхтар освітлював нескінченний коридор. — Берлін збудований на цілих семи палубах. Неймовірне видовище. Особливо їхня система ліфтів.

— Я чув, що вони усі зі скла.

— Так! Їдеш у них і бачиш усі рівні усіх палуб.

— Вау, — Слав настільки захопився розмовою, що опустив автомат. Окуляри одразу сповістили Ксан.

— Не втрачати пильність!

— Вибачте, пані.

— Що нас чекає там? — спитала Ленні. — На брифінгу вони нормально не пояснили, які ворожі елементи ми йдемо видаляти.

— Інструкції нам дадуть, коли ми будемо на місці. Я знаю тільки, що вони дуже небезпечні. Можливо, мають позаземну природу.

— Тобто це правда? Інопланетяни існують?

— Не говори дурниць. «Земля» летить уже сотні років й жодного разу не зустріла представників інших розумних видів.

— Я чув, — сказав Рас, — що існує Палуба-51, на якій тримають чужих, проводять над ними досліди й все таке.

— Старша офіцерка  Ксан доповідає, ПО-4 досягнув місця призначення. Чекаємо наказів.

— Заходьте у відсік, знайдіть усіх ворожих елементів й нейтралізуйте їх. Використовуйте нелетальні патрони.

— Зрозуміло.

ПО-4 вийшли у велику круглу кімнату з фонтаном в центрі. Чотири такі самі коридори вели сюди. Праворуч і ліворуч були житлові відсіки, а попереду їх чекав відсік Шевченка. У ньому горіло світло.

Окулярами, Ксан зняла їхні автомати з запобіжників. Відсік Шевченка був великим й овальним. Це була відкрита територія з великими циліндрами, розкиданими хаотично. Кожен циліндр колись був закладом культури чи відпочинку. Ті що більші були театрами, інші — бібліотеками, кав’ярнями, музичними магазинами.

Вони повільно просувалися між циліндрами, йдучи спинами один до одного. Першим рух помітив Слав. Він, не думаючи ні миті, натиснув на гачок. Синій спалах полетів у фігуру, що вибігла з магазину техніки. Фігура упала обличчям вниз, паралізована.

Тоді ж інші ворожі елементи з’явилися з-за циліндрів. Одні тікали, інші бігли до ПО-4. Деякі мали в руках палки, металеві труби й інші речі, які можна використати, як зброю. Натреновані офіцери не вагаючись стріляли у все, що рухається. Спалахи зброї боролися з лампами під стелею за звання яскравішого джерела освітлення.

Через десять секунд стало тихо.

— Господи, — прошепотіла Ленні.

— Це люди, — Слав перевернув одне з тіл. На нього дивився юнак, якому й двадцяти не було.

— Ми не озброєні! Не стріляйте, — з-за бібліотечного циліндра вийшов чоловік з піднятими руками. Усі чотири автомати одразу ж націлились на нього. Ніхто не натиснув на гачок.

— Хто ви? Що ви тут робите?

— Старша офіцерка  Ксан, — почула вона у своєму вусі голос Центру, — ви не повинні говорити з ворогами.

— Ми ті, кому не було місця на інших палубах, — сказав чоловік, опускаючи руку.

— Тримайте руки так, щоб я їх бачила!

— Ксан! Негайно нейтралізуйте його. Відсік буде заблоковано й розгерметизовано через 2 хвилини.

— Що вони тобі кажуть, дівчинко? Вони хочуть відправити нас усіх літати в космосі. Подивись, серед нас діти!

— Чому вони не зробили це без нас? — спитав Слав.

— Не розмовляти з ворогами! — крикнула Ксан.

— Відсіки можна розгерметизувати, тільки, якщо у них немає нічого живого, — пояснив Рас, — нелетальні кулі, паралізуючи тіла, вимикають чип, який є в кожному з нас.

— Так, юначе, — сказав чоловік. — Тоді комп’ютер подумає, що тут нікого нема, й можна відкрити всі люки й відправити у космос сміття. Тільки от сміття — це бідняки, хворі, незручні для суспільства люди, які знайшли прихисток на цій палубі.

— Ксан! Виконайте наказ і покиньте відсік!

— Я не можу це зробити, пані.

— Я теж.

— І я.

— Я повинна виконувати накази, — Ксан стріляє п’ять разів.

Світло у відсіку вимикається, коли комп’ютер не реєструє у ньому жодного живого організму.