Загублені в пеклі

Автор | 01.08.2020

— Як тебе звати?

— Вінні, — відповів хлопчик.

Із настанов Анджея він знав, що демону не можна видавати свого імені, та був надто наляканий, щоб змовчати. Ноги зрадливо трусилися, долоні пітніли і мимоволі стискалися в кулаки.

— Вінні, — повторив другий демон глухим жіночим голосом.

Його сіра шкура шурхотіла при рухах, а на пласкому обличчі не було й натяку на очі, рот чи ніс; була лише чорна шкіра, що відбивала зелене й синє світло провідних вогнів. Інший демон теж не мав лиця і відрізнявся від свого супутника тільки статурою.

— Скільки тобі років? — спитав перший.

Вінні нервово знизав плечима і перевів погляд на металеву коробку, яку принесли із собою демони. Вона знаходилася позаду них, прямо біля Воріт. Оплутана маслянисто-чорними відростками, коробка лякала хлопчика не менше за її хазяїв.

— Має бути десять, — втрутився демон із жіночим голосом. — Чи одинадцять? Дідько, чимало ж часу пройшло.

Переборюючи страх, Вінні зиркнув в одну сторону, потім в іншу. Ворота чистилища, через які з’явилися демони, тепер були зачинені, та навіть якби їхні стулки лишилися відкритими, Вінні б нізащо не пройшов крізь них. Там знаходилося пекло, у яке він точно не бажав потрапити. Отже, лишався тільки коридор позаду, що вів нагору.

— Де твої батьки? — пролунало чергове питання.

— Он там, — вигукнув Вінні і тицьнув пальцем за спини демонів.

На його щирий подив, обидві істоти майже одночасно озирнулися. Вінні не впустив свій шанс: крутнувся на сто вісімдесят і щодуху кинувся в коридор.

Провідні вогні на стінах чистилища зливалися в одну зелено-синю пляму. З-за спини долинало тупотіння: демони не збиралися відпускати його. Вінні пробіг кілька витків коридору і, нарешті, дістався першого яруса. Тут було кілька проходів, та тільки два з них лишилися відчиненими: Анджей казав, що вогні поступово втрачають силу, і шляхи чистилища можуть перестати закриватися або ж, навпаки, зачинитися назавжди. Саме так, у пастці, загинула Міллі, але Вінні знав про її смерть тільки зі слів Анджея, бо був надто маленьким, щоб запам’ятати це. Що ж, принаймні, вона пройшла чистилище, а ось Вінні може ніколи не побачити Кращий Світ, якщо демони наздоженуть його.

Відволікшись на спогади, він мало не пропустив потрібний коридор. Забіг у прохід, притиснувся до холодної дзвінкої стіни і завмер, хапаючи ротом повітря.

Анджей зазвичай блукав третім ярусом, виголошуючи проповіді німим стінам чистилища. Добиратися до нього доведеться довго, та інших варіантів Вінні не мав: до цього він ніколи не бачив демонів, та наставник точно мав знати, як боротися з ними.

Старанно відганяючи образи того, як пекельні потвори зжирають їх обох із Анджеєм, Вінні пішов уздовж коридору. Земля звично гуділа під ногами, та в кожному кроці тепер відчувалося дрижання, наче чистилище знало, хто до нього завітав.

Коли він проходив повз чергові мертві стулки, де вже давно згасли провідні вогні, тремтіння раптом посилилося. Через  мить очі, звиклі до напівмороку, різануло болем: стіни коридору спалахнули білим, зеленим і синім, і Вінні закляк, силуючись зморгнути плями, що попливли перед очима. А потім почувся знайомий скрегіт: так роз’їжджалися стулки, от тільки їх вже довго, довго не могли відкрити.

— Підйомник полагодили і запустили, — долинув знайомий голос. — І, схоже, ним вже хтось скористався, але це не наші…

— Вінні! — гукнув демон, що видавав себе за жінку.

Той кинувся тікати — майже наосліп, бо очі ніяк не могли звикнути до яскравого світла. Він ніколи не бачив, щоб чистилище так сяяло. Його охопив жах.

Коридори звивалися, плуталися й засліплювали. Урешті-решт, Вінні усвідомив себе біля кладовища.

— Вбережи! — викрикнув він пискляво і торкнувся зеленого провідного вогню.

Двері до кладовища відчинилися, і Вінні ввалився до приміщення із саркофагами. За його спиною стулки зійшлися в попереднє положення.

Тут було темніше і значно прохолодніше. Зазвичай Анджей приводив його сюди, щоб поминати померлих, але тепер Вінні не згадував звичні ритуали. Єдине, що його турбувало — чи зупинить кладовище демонів.

Справа долинув ледь вловимий гул, але Вінні не звернув на нього увагу, бо від входу раптом блимнуло зеленим, і стулки почали поволі роз’їжджатися. Серце стрибнуло до горла, Вінні позадкував, навіть не думаючи про те, щоб сховатися. У проході з’явилися дві знайомі постаті, осяяні світлом із коридору.

— Чому тікаєш? — спитав демон жіночим голосом.

Інший звернув ліворуч, а за ним вповзла коробка. Заклякнувши, Вінні спостерігав, як її відростки потягнулися до вогнів на стіні. Через кілька митей щось клацнуло, і стеля засвітилися м’яким сяйвом.

Демон, що звертався до Вінні, зойкнув і кинувся до найближчого саркофага, потім припав до іншого, мало не торкнувшись лицем кришки. Підняв голову, і блискуче обличчя без рис втупилося у Вінні.

— Хлопчику, — промови із гіркотою, — невже ти лишився сам?

Наче у відповідь, гуркіт праворуч посилився, змусивши всіх повернутися до стіни. Її частина відсунулася, являючи поглядам худорляву чоловічу постать, у якій Вінні впізнав наставника.

— Хто ти? — вигукнув перший демон, роблячи крок уперед.

Анджей не відповів. Його брудне волосся звисало майже до талії, на бороді налипли залишки їжі, а очі були широко розплющені й палали тим несамовитим вогнем, що одночасно лякав і надихав Вінні.

Наставник здійняв угору тонкі руки й посунув на демонів. Його сухі губи випльовували слова, сенсу яких Вінні не розумів, хоча й завчив їх на пам’ять.

— О, Господи, Анджей! — скрикнув другий демон і раптом зірвав із себе голову.

Вінні захлинувся криком, відчуваючи, як крутиться довкола світ, а до горла підступає нудота. У наступну мить холодна металева земля вдарила його лікті. Десь поруч несамовито зареготав наставник, та досить швидко його хриплий сміх перейшов у ридання.

Коли Вінні підняв погляд, то побачив поруч із собою чоловіка. У руках він тримав голову демона — ні, раптом підказала пам’ять, не голову, а шолом. Колись давно Вінні бачив схожі у людей, що лежали зараз у саркофагах.

— Вибач, — сказав чоловік тихо. — Вибач, Вінсенте. Ми шукали… Але знайшли вас тільки зараз.

8 коментарів до “Загублені в пеклі

  1. Андрій

    Вау, це фантастично. Мені довелося перечитувати оповідання двічі, щоб повністю осмислити його. І за стилем опису та фінальним перевертанням з ніг на голову мені це дуже нагадало стиль “Заколоту”.
    Спочатку не міг зрозуміти, при чому пекло до космічної експансії, а потім як зрозумів, то вже не міг зупинитися переосмислюючи події.
    Дуже файне оповідання, для мене це один із фаворитів на конкурсі.

  2. Едуард

    Дуже сподобалось. І інтрига і фінал. Дякую і бажаю перемоги!

  3. Автор

    Дякую за відгуки! Були сумніви щодо того, чи достатньо прозорі вийшли натяки, тож ваші коментарі мене дуже радують)

  4. Прибулець

    Цікава інтерпретація історії Робінзона. Вийшло атмосферно.
    Авторові удачі!

  5. Риба-зеленуха

    Справді файне оповідання. Досить швидко здогадалася, що до чого, але прочитала із задоволенням, дякую авторові.

  6. Лісовик

    Гарно, постмодерново. Але це фінал. І тут не до сентиментів. Оповідання однозначно заслуговує високий бал, але до топу не вистачає чогось нового. Літературу треба рухати далі, а то так і застрягнемо у посмодерні.
    Авторові успіхів.

  7. Владислав Лєнцев

    Кілька разів перечитав початок і не зрозумів, кому там хто демон (а їх ще й два!), хто не мав називати імені та взагалі де відбувається дія.

    Подальше читання ясності не додало. При цьому основний задум я зрозумів – мікс містики й космоопери – але для мене репліки персонажів просто висять у повітрі і не зклеюються у сцену.

    Навіть заздрю тим, хто розгледів тут круте оповідання. На жаль, виконання дуже підвело.

  8. Автор

    Сказати по правді, я очікувала, що більшість коментарів будуть за змістом аналогічні відгуку пана Лєнцева, тож дякую усім читачам, хто продрався крізь підказки, побачив у них сенс і ще й проголосував за твір у першому турі. Під час написання не з’являлася думка про схожість із Робінзоном, але, маю визнати, порівняння досить влучне. 🙂

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *