Коментарі

Ох, дуже погано! По-перше: міф відомий і я читав багато більш оригінальних та цікавіших альтернативних версій. Особисто раджу ознайомитися з версією Дж. Коуля з книги “Атланти. Воїн”. В мене від неї мурашки по шкірі, але їй я вірю, а Вашій, на жаль, ні.
По-друге: Варто було зробити Ікара товстуном, а його друга худим, тоді було б зрозуміло, що Рейос загинув, бо злякався. Чи не впорався з управлінням. А так вийшло, що він розбився, бо тупий. І Ікар тупий, що запропонував йому спробувати. Тут не можу не згадати “Хранителів” А. Мура, де Чоловік-Метелик (перетворений у фільмі в комічну фігуру), пильно відстежував зміни ваги до десятків грам, боячись розбитися.
По-третє: ерекетиків не вішають, а спалюють.
Ну, й пісенька така собі.

Плюсую попереднім коментатором, ті самі враження, і “Муха” теж згадалася.
Мені ще трохи кумендними здалися танці довкола “Доктора Наук”, два слова з великої, наче це не науковий ступінь, а якась святиня недоторканная.

Вийшло дуже болюче, і під кінець справді плакала.
Це не те “сподобалося”, яке від світлих і добрих, або ж ідейно цікавих, або навіть і моторошних історій – це про наше зараз, і це страшно. Тому тут не відчуваєш морального права щось аналізувати.

Я правильно розумію фішку? Герой не телепат, але думає так голосно, що глушить усіх, глушить їхні телепатичні здібности, а сам нікого не чує. Мабуть, ці його “хвилі” у якийсь спосіб завдають усім болю, до того ж у нього радіус ураження великий.
(Мені трапилося цього літа читати текст зі схожею ідеєю, тільки там дядько, якого не взяло, не-телепат, був останній козирем у разі нападу сильніших телепатів, бо він їх взагалі не чув.)
Якщо так, то форма якраз пасує ідеї – безкінечний розпачливий монолог, бо поговорити героєві, крім себе самого, ні з ким, і як уявиш, що тобі вся оця одноманітна чорнуха в голову лізе насильно – справді якось печально стає.

А про алкоголь, як на мене, логічно. Алкоголь плутає думки, робить у голові вінегрет. Можливо, якщо фантазувати на тему, навіть посилює цю властивість – транслювати – і приглушує властивість “сприймати”, тобто споживає один, а страждають інші. Ну, і який сенс “розслаблятися” бухлішком, якщо всі і так про всіх усе знають, що приховувати.

Намішано справді забагато. Плюс: основна проблема – і ще за життя Толкієна звинувачували у тому, що він не дав оркам шансу. Адже вони по суті жертви, маріонетки Саурона та Сарумана, які погані…тому що такими народилися. І що Ви пропонуєте по принципу Толкієна влаштувати геноцид всім “урукхаям”? А їхнім жінкам та дітям теж? Ми воюємо з людьми. Жорстокими, дурними, обманутими, та все ж людьми і саме так маємо до них ставитися. Навіть якщо вони не бачать людей в нас. Особливо, бо це лише підтвердить, що ми праві і перемога за нами. Тобто, вибачте мою різкість, але це надто важка тема, щоб обігрувати її в стилі інтернет РПГ.

Дякую за відгуки. Зіркоходе, погоджуюся із заміною, навіть думка майнула щодо “вщерть”. Виправлюсь) Приємно, що сподобалося. З фіналом – як уже вийшло))))

Тут хвалять мову, але в мене якраз від неї дивне враження. Таке відчуття, наче автор розмовляє виключно українською, проте фантастику читав лише російською і от тут вони зіткнулися. І слово “мацаки” гарне й соковите, але воно не страшне, ними добрих іншопланетян наділяти треба, а моторошні місцеві монстри все ж мусять мати щупальці.
А ще Нечай так все розуміє, що я спочатку вирішив, що твіст в тому, що він сам прибулець і це його корабель, а виявилося, що хлопак звичайний Марті С’ю. Шкода)

Мені якось так класно, легко зайшло. Невибагливо, весело й прозоро.
Цілком адекватний гуманоїд – це тепер в активний лексикон))

Всім дякую за коментарі, вони дуже цінні. Можна сказати, що Священна Московія протестована.
Але тут не стримаюсь:
“Та й сам конкурс передбачає більш оптимістичні ідеї”.
От такого в умовах конкурсу автор щось не бачив)

У мене враженні приблизно такі самі, як у Зіркохода. У літературі не згадаю, але в серіалах фішка про двовимірників, яких ми не помічаємо, мені траплялася мінімум двічі – у “Докторі Хто” й “Орвіллі”, і це досить свіжі штуки, у яких ідея розвивалася в дії, динамічно. Зрозуміло, що в цьому тексті ширше – про більше/менше вимірів загалом, про можливість осягнути форми життя, які сприймають певну їх кількість.
Але вторинність сильно відчувається, тим більше, що сама історія справді має вигляд ілюстративного матеріалу до лекції наприкнці. Ця лекція становить найбільшу за обсягом частину тексту – тож вона ніби автору найважливіша?.. Частина зі Стоунхенджем мені сподобалася найменше, бо таке враження, ніби вона писалася винятково заради слова “Стоунхендж”.

Що ж, твір гарний, але дуже емоційний. Гадаю, жінкам він сподобається більше. Повтор також не помітив, а от вичитати текст не завадить, деякі слова та речення не надто вдалі. І, не можу не написати: нехай це й часто вживають нині, та “горнятко” все-таки маленький горщик, тож пишіть або чашка, або філіжанка. Можу, навіть скинути інтерв’ю з філологом, де він це пояснює.
Удачі!

Що ж, твір гарний, але дуже емоційний. Гадаю, жінкам він сподобається більше. Повтор також не помітив, а от вичитати текст не завадить, деякі слова та речення не надто вдалі. І, не можу не написати: нехай це й часто вживають нині, та “горнятко” все-таки маленький горщик, тож пишіть або чашка, або філіжанка кави. Можу, навіть скинути інтерв’ю з філологом, де він це пояснює.
Удачі!

Та де там той сарказм! )))
Але маркіз – то не син герцога. Це романський варіант германського маркграфа. Це володар марки – прикордонній території. Маркіз – щось середнє по аристократичності поміж герцогом і графом.
А про горілку я взагалі не зрозуміла. Може, неуважно читала. 🙂

Дуже класно, прямо супер. Але справді, погоджуюся з Сашком щодо кінцівки, хочеться чогось більш не очікуваного.

Як оптимістично, просто шалено)) Ні, справді, цим оптимізмом оповідання викликає симпатію. Ще мені сподобався натяк на те, що Айк, здається, припинив “відсіювати” неприємні й нудні подробиці, промову ж читає, гуглить щось. Отже, можливо, вийшовши нарешті на вулицю, він знайде і свою власну пригоду. Не можу сказати, що підтримую таку дискримінацію кіно як виду мистецтва, який може розвивати й надихати на якийсь чин, але світлий і легкий тон оповідання мене з цим замирює.

Трішки попрацювати з текстом і вийде відмінно. Тут скаржаться, що немає пояснень, але, чесно кажучи, я виріс на такій НФ, тож мені годиться. Та й взагалі, нехай кожен сам обирає, що там за “плямою”.
Удачі.

Шкода мені цього погани жу. Він же он який дрібний – виходить, і гігантський крейсер теж – ну, скажімо, розміром із “Запорожець”?

У принципі, так, у картоплі, Христинці й колорадах уся чарівність історії. Картопля всіх зачіпає, чого ж))

Об’єктивно твір непоганий, але це сюжет для повісті, а не мініатюрі. В автора гарні наміри, але, через обмеженість по об’єму, головний герой видається надто агресивним, сповненим ненависті і в тій же самій “святій Московії” цей твір охоче б опублікували, адже він показує українців та їх союзників якраз такими, якими їх там і уявляють. Герой може ненавидіти ворогів, але він не може складатися лише з ненависті. Принаймні, не головний і не в такому форматі. Та й сам конкурс передбачає більш оптимістичні ідеї.
Удачі та не ображайтеся за сувору критику! Розвиньте цю ідею у щось більше і її обов’язково чекатиме успіх.

Трохи наївно. Суміш різних сюжетів. З хати по нитці – сирота у свитці.
Знову ж невизначена мета. Летіли в просторі – пролетіли в часі. Чого бажали досягнути? Контакту? Дивно, але досягли. Напрочуд легко. Через те й не віриться.
Персонажі умовні. Немає конфліктів між героями.
Потрапили в минуле – тобто, вони потраплянці. Видно, що автор намагався дотримуватись більш-менш реальних обставин. Але в такому випадку обидві сторони приречені на гибель. Не відразу, але з часом загинуть вони від вірусів. Прибульці – від стародавніх, латиняни – від наших сучасних. Шкода, але що ж робити…
Удачі на конкурсі!

Птиця класно сформулювала враження, погоджуюся: якби це був сюжет рок-балади, це було б просто супер, я б теж таку пісню послухала. І кліп міг би бути просто розкішний – у творі досить для цього яскравих візуальних образів. Затяжний гітарний соляк. Трупи товчуться довкола сцени. Із землі пробивається трава. Чотко.
(Отут тільки смішно: “Всі мої кулаки були збиті до кісток, коли я вилізав із домовини”. – як наче в нього вісім кулаків.)
А так занадто багато умовностей, на кшталт тих самих гітари й сцени, які чекали сто років. Бути прозою цьому текстові справді не дуже личить.