Коментарі

Цікавий мікс, тут і справжній атмосферний постапок, і фентезі, і космічна фантастика. Мікс вийшов досить самобутнім і з переможним посилом. Що якісно виділяє твір серед інших. Успіхів авторові.

Якось все надто стереотипно та клішовано.

Цікава ідея, але ніби як не дотиснута. ГГ вийшов трошки аморфний: чи він хоче рятувати світ, чи жити життя; чи його хвилює етичне питання з клонами, чи “ай, пофіг, якось буде”? Бракує якогось чітко означеного конфлікту, як на мене.

І знову головне питання після прочитання: і що? Просто показати нелюдську жорстокість у битві за виживання? (я, до речі, взагалі не зрозумів, нащо було вбивати всіх, хто хотів голосувати, це реально було тупо і занадто)

Тобто сам сетінг кінця Всесвіту класний, і в ньому можна просто епічну драму розгорнути. Але тут якось піу-піу, дуууже багато триндежа і жодного цікавого персонажа, а саме дослідження персонажів у такому сетінгу і є найцікавішим. Тут вони всі просто картонні підставки під репліки. І стиль сам теж такий кострубатий, що ах. Оце речення: Перший помічник одразу продемонстрував підтримку рішення – просто горор для редактора.

Хоча написано гарною мовою і технічно правильно, але чомусь мені читалося важко, особливо в частині потоку думок. Можливо, автор хотів передати те, що сприйняття всього світу (включно з самим з собою) залежить від конкретної особистості і не є чимось таким, що наперед визначено, а можливо саме навпаки, що нам просто треба підлаштуватися і “правильно все зрозуміти”. А може я шукаю приховані сенси там, де їх і не планувалося. Напевно, треба буде ще раз перечитати у спокійній обстановці.

Я щось узагалі не поняв сенс кінцівки. Що вони зроблять з Землею? Сама ідея з керованою аномалією а-ля Солярис непогана, тільки все аж надто очікувано звелося до персональних ілюзій, як в 100 000 подібних текстів. Мабуть, просто тому що сам подібний сюжет не передбачає багато варіацій, і всі вже використані. Зрештою, я не можу сказати, про що це. Просто оце і оце відбулося… і що? Це не про вибір, бо тема вибору зʼявляється тільки наприкінці, і не про винахідливість людей в безвиграшній ситуації, адже вони взагалі нічого не зробили, щоб звільнитися. Іншими словами, meh.

Одразу згадався фільм 2016-го року “Прибуття”, там мова прибульців кардинально змінювала сприйняття світу, але не для завоювання, а для порозуміння (здається). А це оповідання нам каже прямо: мова має значення. І не погодитися з цим твердженням можуть хіба що власники узкіх щелеп.
Написано дуже добре, відчувається наявність досвіду у автора по всіх аспектах сторітеллінгу. Я вболіватиму за перемогу цього оповідання 🙂

Історія цікава, написана гарно. Мені трошки бракувало пояснення, що саме в конструкції ШІ корабля призвело до його еволюції, якоїсь згадки про те, що в нього додали умовний “творчий” модуль, для вирішення нетривіальних задач. Бо так з’являється відчуття, ніби калькулятор втомився робити обчислення. Але то вже я прискіпуюся)

Кінцівка не сподобалася. Через те, що весь текст до цього виглядав як сон, кома чи не реальність — це засмучує, адже вигаданий світ справді неймовірно цікавий.

Поступово він вчився мислити так, як вимагав «Френос» — прекрасна фраза, справді чудова. І якщо б інші не бачили в цьому ознаки «1984», секти чи чогось обмежувального в потенційній антиутопії, я бачу нашу реальність. Нас вчать, як має думати письменник, як мають будуватися діалоги, тексти. Нам кричать звідусіль: блогери, редактори, видавництва, бета-читачі — не пиши так, пиши інакше! Люди так не пишуть, агов, ти що там удумав?! Письменники не пишуть діалоги так, як пишеш ти, письменники не допускають інфодампів.

І при цьому я беру книгу з полиці — тверду НФ 80-90-х років «Сліпобачення», і там не просто інфодампний початок, там завалено новими термінами так, що кожну сторінку треба сидіти і виписувати слова окремо для себе, щоб розібратися, що це таке в баченні автора, що означає той термін космічного корабля чи той препарат і так далі. І читання перетворюється на суцільне навчання, легкість і приємність зникають під тоннами літер.

А ще стиль. У американців стиль написання зовсім інший від українського, проте ми так сильно хочемо потрапити на західні ринки, що гвалтуємо власні стилі для цього. Або розпачуємо графоманство (як багато хто) і лайкаємо його на конкурсах як найкращий текст, ігноруючи реальні прозові твори. Але я вже перейшла межу. Повернемося до вашого твору.

Світ, вигаданий вами, — це не вигаданий світ, це наша реальність, в якій кожна людина дійсно пише власну книгу: хто літерами на комп’ютері, хто вчинками, хто кількістю нулів на рахунку, а хто кількістю врятованих людей. Тому мені і подобається концепція, яку ви обрали. Сподобався початок, коли ви розповідаєте про суперкомп’ютер — це ніяк не інфодамп, а повільний пролог до історії, і мені він імпонує. Подобається, що ті, хто не пише історію, можуть бути стерті — як і в житті. Якщо ти не живеш своїм життям, то тебе легко стерти, і ніхто навіть не згадає.

Але не сподобалася кінцівка, бо вона стирає магію світу. Було б круто, якби головного героя стерли за дверима «Небуття», якби він побачив інший світ, типу реальний — а коридори й написання історій були б матрицею, наприклад. Якби щось було дотичне до світу, окрім виринання з коми, сну, забуття, клінічної смерті… Ех.

Проте твір класний, тому я його прорекламую.

Grumpy granny, де Ви диванну психіатрію побачили? Звичайно я використав художні вигадки та спрощення, щоб зробити сюжет більш динамічним та цікавим, бо це науково-фантастичне оповідання, а не наукова стаття!

Grumpy granny, де Ви диванну психіатрію побачили? Звичайно я мусив використати художні вигадки та спрощення, щоб зробити сюжет більш динамічним та цікавим. Але це, бляха, науково-фантастичне оповідання, а не наукова стаття!

Науково обґрунтовані факти:
Шизофренія та дофамін:
Дійсно, одна з теорій розвитку шизофренії пов’язує її з дисбалансом нейромедіаторів, зокрема дофаміну.
Надмірна активність дофамінових рецепторів може спричиняти галюцинації та марення.
Класичні антипсихотики (нейролептики) блокують дофамінові рецептори, зменшуючи симптоми психозу.
Дофамін та норадреналін:
Дофамін є попередником норадреналіну.
Дисбаланс дофаміну може впливати на рівень норадреналіну, що, своєю чергою, може спричиняти різні симптоми.
Норадреналін дійсно є і гормоном і нейромедіатором.
Паркінсонізм:
Тривале застосування антипсихотиків, особливо першого покоління, може спричинити паркінсонізм через блокування дофамінових рецепторів у певних ділянках мозку.
Паркінсонізм характеризується тремором, ригідністю та сповільненістю рухів.
Вплив нейромедіаторів на особистість:
Нейромедіатори відіграють важливу роль у формуванні емоцій, поведінки та особистості.
Зміни в нейрохімічному балансі можуть впливати на характер та інтереси людини.

Ох уже ця диванна психіатрія. Оповідання принесло багато роздратування, переважно на автора.

До початку історії в мене лише одне запитання: якщо країни об’єдналися, то між ким йде конкуренція і за що?

Взагалі, мені неймовірно сподобався концепт. Але короткої історії недостатньо, щоб розкрити тему повністю, тому є багато запитань. Чому їх всіх називають по номерам? Такий прийом зазвичай використовується, щоб забрати унікальність, щоб всіх опустити на один рівень. Як в таких умовах можна потребувати унікальні тексти? Хто дає імена, і навіщо їх забирати? Як вони створюють сім’ї, народжують дітей, якщо всі і все навколо зосереджені над текстами? І хто його читає? Яку вагу має текст, який потім ніхто не прочитає? Є в мене думка, що це не реальний світ (про це далі), але тоді який сенс у вступній частині? І чому потрібно саме щось написати? Чому не враховуються кінострічки, скульптури, якісь дослідження? І чи всі так просто перейшли до думки про душу? Зараз не всі вірять у вірус, яким хворіли мільйони людей, а тут так просто повірили у якісь теоретичні дані, згенеровані суперкомп’ютером?

Коротше кажучи, історія неймовірно цікава, і мені було б цікаво прочитати її розширений варіант. Але у такому вигляді вона ставить занадто багато запитань. Окрім того, не дуже зрозуміло, що тут від теми конкурсу. Як на мене, тут немає такого вже “безвиграшного сценарію”.

Щодо кінцівки. Люди, де ви тут взагалі побачили щось про психлікарню? Тут же про кому йдеться мова, і людина приходить до тями після того, як побувала “на тому світі”.
Мені подобається думка про те, що, можливо, наше життя – це життя “після смерті” десь у іншому світі. Але не маю впевненості, що автор мав на увазі саме це. Але так, кінцівка ставить ще більше запитань, ніж сама історія, і найголовніше – який сенс від вступу? Де тут правда, а де – вигадка?

P.S. Ще я не зрозумів, що саме сталося в сцені зі сторожем і чому вибухнула машина, хоча прочитав два рази.

Навіть не знаю, що й сказати. Оце головного героя поплавило на меті! Я так розумію, після цього він на Марсі й помре?
Філософська притча в НФ-антуражі – це щось цікаве. Нагадало Лема (назва – уклін йому?), але, звісно, ідея і виконання “на совісті” автора, якому я щиро бажаю успіху!

Було цікаво і класно, аж до того, як не зʼясувалося, що це про машину часу. То виходить, підводка про поранених на самому початку була просто так. Ех.

Я не кажу, що з машиною часу не можна написати нічого цікавого, просто це – точно не воно. Мені здається, що якби це була від початку до кінця драма між двома старими друзями, один з яких має вбити іншого, щоб не дозволити світу загинути в часових аномаліях, було б краще. Але тоді воно має бути глибшим з точки зору персонажів, значно глибшим. Тут ця камерна драма ніби починається, але швидко перетворюється в стандартне гостросюжетне піу-піу, ще і з наслідками для всього людства. Ну… тоді з самого початку робіть саме це! Бо вийшло ні те, ні інше, а meh. При тому, що сама якість тексту хороша, все заковтнулося аж бігом.

Тільки одна річ засмутила: не називайте свого героя хлопцем або іншими сторонніми синонімами, це знищує занурення. Або імʼя, або форми займенники “він”. Повірте, так можна, навіть без тавтологій.

“Невеличка мегакорпорація” – це “трохи вагітна жінка”, а “майже молода дівчина” – це взагалі не знаю що 🙂 Коми подекуди проставлені в рандомному порядку. А в цілому текст нагадав мені твори Тарантіно чи Родрігеса, де нікого не шкода і всі багато розмовляють, а потім починають битися просто тому що 🙂 Проте, на жаль, те, що гарно виглядає на екрані, в оповіданні тойво, не дуже… Тут хоча б повість потрібна, аби розкрити внутрішню логіку персонажів (зовнішню в топку, але внутрішня має бути). Втім, бажаю автору успіхів, свій стиль – це вже добре.

Оце прям добре: в космосі винайшли спосіб зробити будь-кого росіянином))) Нехай цей Газилік аж надто чарівний, але для маленького оповінання зійде, плюс, на мій погляд, загальна логіка щодо розвитку колоніальних суспільств на поталу капіталістам бездоганна. Дякую, дуже дякую.

Горно.
Ось тут варто щось інше придумати. Дуже якийсь малологійний момент. Залишити що? Пропозицію? Відповідь не пасує запитанню.
— Що ти пропонуєш?
Весл коротко усміхнувся.
— Залиште це мені. Я знаю, де зберігаються гроші.

Дяку. Удачі на конкурсі.

Трохи змішані враження. Гарна ідея, але не дуже сподобалась реалізація. Практично весь текст – це монолог ГГ, але при цьому – емпатії він не викликає. Окремі питання до спалахів на сонці та логіки ГГ, але приймаю це, як «фантастичне припущення».