Коментарі

Гарний текст. Завжди цікавило, як можна встановити контакт хоча б із мурахами, бджолами чи навіть павуком, який плете павутину. Цікаво, де знаходиться той університет, у якому павуків навчають плести однакові павутини по всьому світу?

Гмм, почув вас. А як би ви оптимізували оповідання?

Справді красиво написано навіть поетично, проте якось недотиснуто.

Гарний текст, прочитав із задоволенням. Помічниця — це якийсь програмний артефакт? У Матриці були подібні — ті, кого потрібно було вилучити, але вони потрапляли до Меровінга. А ця президентша — часом не його красуня-дружина після сотого апгрейда?

Є лише одне зауваження. Один професор сам утаємничено не зміг би побудувати такий складний та ресурсозатратний “ковчег”
Дякую. Було цікаво.
Удачі на конкурсі.

Ігоре, дякую, що прочитали.
М.С. Мазл, Murrrchyk, Rem Raven, дякую за схвальні відгуки і за те, що вам вдалося розгледіти у цьому тексті.
Андрію А., можливо, критика капіталізму десь читається поміж рядків, але не вона мала бути основним лейтмотивом твору. Щоправда, з таким обмеженим обсягом знаків важко дійсно поміркувати над цінністю і скінченністю життя.

Навіщо це тут?
Гарний текст у тематичному конкурсі міг би стати переможцем. Проте тепер цей текст засвітився у відкритому доступі на конкурсі фантастики, до якого не має жодного стосунку.
І де тут бодай якийсь сценарій? Ах… писати тексти в тему конкурсу, то ниньки не комільфо.
Фантастичне припущення особисто мені огидне — непереборно віє знеціненням старань реальних людей.

Ок, романтична фантастика, я чув, що автор це любить

Відблиски ритуального вогнища танцювали на стінах древньої Зали Коментарів. Олена зіщулилась, спостерігаючи як її коханий Артем, прикутий до Трону Критики, безпорадно вдивлявся в скрижалі з висіченими словами ненависті.
— Приведіть наступного автора! — прогримів Верховний Коментатор, чиї пальці, загартовані десятиліттями друкування токсичних зауважень, виблискували в напівтемряві. — Згідно з Кодексом Літературного Скорення, автор Артем віднині належить Сфері Безжальної Критики!
— Ні! — крикнула Олена, виступаючи з натовпу. Її серце розривалося від болю, коли вона бачила, як з кожним новим коментарем очі Артема все більше тьмяніли. — Він не заслуговує на таке!
— Не втручайся, дівчино, — прошипів один із жерців Ордену Редакторів. — Такою є споконвічна традиція. Кожен, хто наважується опублікувати свої думки, повинен пройти через Випробування Коментарями.
Олена відчайдушно кинулася до Артема. Його погляд був порожнім, наче кришталева куля без магії.
— Артеме, ти мене чуєш? Згадай, як у тобі горів вогонь!
— Боже, та не потребую я Ваших порад… Ви для мене читачі, а не вчителі…. — монотонно відповів Артем, дивлячись крізь неї. — Коли це закінчиться…. Краще вже пишіть “фігня”, “не сподобалось”. Невже так важко?
— Але я любила тебе за те, як ти відчував цей світ! — сльози котилися щоками Олени. — Як ти відчував мене. Тепер ти дивишся на мене, ніби я… теж збираюся тебе критикувати. Я наче живу з незнайомцем у тілі коханого.
— Надто пізно, — зловтішно посміхнувся Верховний Коментатор. — Його душа вже поглинута Виром Обурення. Він не здатен думати ні про що крім чужих оцінок своєї творчості.
— Але, Верховний Коментаторе, — відчайдушно благала Олена. — У ньому зникла його пристрасть, винахідливість! Він вже не має цікавих ідей, з ним нудно. Де той Артем, що захоплювався світом та мною до нестями?
Раптом Олена помітила давню руну на підлозі — символ Давнього Мистецтва Ігнорування. Легенди стверджували, що колись давно творці могли захищатися від коментаторів особливим закляттям.
— Артеме! — вона схопила його за руки. — Послухай своє серце, а не їхні слова! Твоя історія — це ТИ, а не вони!
У глибині порожніх очей Артема з’явилася іскра. Олена швидко намалювала руну на його чолі стародавніми чорнилами.
— Що ти робиш?! — заревів Верховний Коментатор, але було пізно.
Кайдани Критики розсипались, і Артем, моргаючи, ніби прокинувся від довгого сну.
— Олено? — прошепотів він, і його очі знову засяяли тією божевільною пристрастю, яку вона так любила. — У мене є ідея для нової історії… Про дівчину, яка врятувала світ від тиранії Критиків…
— Тікаймо! — вигукнула Олена, і вони разом вискочили з Зали Коментарів під розлючені крики жерців, у світ, де їхні історії належали лише їм.

Де тут лайки ставити під постами..?
*Жує попкорн
Нє-нє-нє, котик навіть близько не збирається читати твір. Я шо лох, вестись на таке знецінення та затикання рота. Де ж таке видано, щоб коментаторам намагалися прикрити рота і заборонити сра… висловлювати свою думку… страшне, сумне та політичне
*Сьорбає колу
Ал явно пише цікавіше принаймні контратака автора слабесенька — не оригінальна, аж журбинка…

Боже, та не потребую я Ваших відповідей… Ви для мене оповідання, якому треба виставити оцінку….
Коли це закінчиться…. Краще вже пишіть “дякую за коментар”, “врахую”. Невже так важко?

Загалом – сподобалось. Було цікаво читати та спостерігати за розвитком подій. Але фінал (найймовірніше через обмеження по символам) відчувається дещо поспішним і скомканим. Останній абзац довелось перечитувати двічі, щоб зрозуміти (і то не впевнена, що вловила задумку автора).
І ще невеличка ремарка: коли ГГ на ім’я Макс у одному реченні «зустрічається» з Марсом – то виникає невеличка плутанина через схожість написання слів

Мені сподобалося, але так, наукова фантастика відсутня повністю. Мінус в контексті конкурсу, але оповідяння гіршим це не робить.

А мені сподобалось. Я завжди мріяв щоб якась каменюка прилетіла по Мордору. Сподіваюсь є продовження де саме такі параметри і заклали в зонд.
Хороші діалоги, дуже реальні. Текст читається легко.

Тут можна було б поприскіпуватись до деяких речей (в принципі, це вже зробили вище), але не буду. Оповідання сподобалось. І те, як написано і те, про що написано. Тому просто подякую автору (авторці) за гарну роботу

— Гаврилюк, — автор намагався зберігати спокій, — По-перше Ви не лікар, а пацієнт Ал. По-друге дозвольте мені вас запевнити, що моя амигдала чудово справляється з потоком… е-е-е… творчих порад. Можливо, це у вас спостерігається гостра форма коментаріальної гіперчутливості, адже ви так переймаєтеся моїм емоційним станом? Можливо, вам самому потрібна окулярна оклюзія та чай з медом? Хоча вважаю, що у формі клізми це буде ефективніше. Ви вже й так звикли.
Санітари! Можете забирати цього “лікаря” та везіть наступного.

Я читав і подумки уявляв Його Горобейшество з Гри престолів — центральна частина дуже нагадує його. Загалом текст читається легко та цікаво. Мені сподобалося.

Просто прекрасно, кілька разів сміявся у голос, а кінцівка ну просто неймовірно мила! Герой дуже класний, такий, щоб кожний міг себе з ним співставити, бо всі ж ми себе іноді почували найбільшими в світі невдахами і приреченими на друге місце)
Надихаюче і сильно, дякую вам.

Прикольна атмосфера, гарний стиль. Трошки муляє момент з тим, як ГГ почав розмовляти з бактеріями. Ніби вони завжди були достатньо розумними, щоб розуміти людей. Хотілося б якогось пояснення, наприклад щоб ГГ якось їх вдосконалив, щоб вони стали більш тісною колонією і завдяки цьому могли обробляти складну іформацію (щось типу бактеріальної нейромережі).
Стосовно вирішення проблеми: із тексту враження, що бактерії вирішують, кого їм заражати. То ж нащадки зараженого людства можуть бути здоровими і все повернеться як було.

— Я б порадив вам, негайно застосувати окулярний оклюзійний механізм, — лікар Гаврилюк поправив окуляри і серйозно подивився на автора. — У вашому випадку спостерігається гостра форма коментаріальної гіперчутливості з супутньою реактивною нейрокритикофобією.
— Що це означає? — автор розгублено кліпнув очима.
— Простіше кажучи, — лікар Гаврилюк зітхнув. — При тривалому впливі деструктивних коментарів відбувається надмірна активація амигдалярного комплексу з одночасним пригніченням функції префронтальної кори. Це призводить до каскадного вивільнення кортизолу та авторської невпевненості.
— А це небезпечно? — стривожився автор.
— Ще й як! — лікар Гаврилюк схилився ближче. — Надмірна експозиція до читацьких коментарів може спровокувати гострий синдром творчого параліча з подальшою деградацією наративно-креативних структур мозку. Патогенез розвивається блискавично: спочатку виникає гіперактивація рецепторів самокритики, потім — інгібування нейромедіаторів творчого натхнення, і нарешті — тотальна блокада фантазійно-імажинативних шляхів.
— І що ж робити? — прошепотів автор.
— Окулярна оклюзія! — рішуче відповів лікар Гаврилюк. — Заплющте очі, уникайте коментарів щонайменше 72 години і приймайте тричі на день чай з медом. Через тиждень нормалізується баланс авторської самооцінки, а рівень творчої дофамінергічної системи відновиться до оптимальних показників.

Доброго дня, це оповідання я не виставлялося на жодному іншому конкурсі.