Коментарі

Перепрошую, авторе, але це не той випадок, коли читач не докумекав.
Відповідь “якось” на питання щодо сюжетно важливого епізоду – не відповідь.
Приєднуюся до думки попереднього коментатора.

Я плюнув і виникла культура. Як на мене, твір про людську культуру, як вона постійно перероджується в різних епостасіях, під впливом зовнішніх чинників або я занадто прямо зрозумів сенс слова “культура” в творі 🙂 Але після прочитання коментаря автора, я зрозумів, що твір про створення світу. Хоч це і стьоб але йому не вистачає якоїсь елегантності. Вийшло занадто максималічтично підлітково. І на останок, читається легко і цікаво.

Дякую за коментар, чекав першого з нетерпінням)) Ідея справді не нова, але, на мою думку, незаслужено забута та навіть актуальна для нашого часу. Люди стають дедалі відчуженими та вразливими через протиставлення себе усім навкруги. У світі де «людина людині вовк» ми забуваємо, що завжди десь, або колись, буде той, хто розділяє твої найсміливіші бажання. Разом у вас набагато більше шансів досягти не лише власних цілей, а й відкрити дорогу іншим.

Гарно прописані характери, проте більше скидається на початок якогось більшого твору. Я б із задоволенням його почитала.

Квантове безсмертя? Чи може маразм вченого? Я не зовсім зрозумів оповідання, можливо так і треба було. Чатається легко, хоча декілька разів відволікався. І що до вузлів, що воно таке? Якщо брати час за лінійність, то на цій лінії в будь-якому випадку будуть точки не відворотності, так само як і вузли вони зв’язують минуле з майбутнім.

Авторе, якщо по простому, то “дежавю” це переживання чогось, що вже відбувалось. Виходить, що дядько пережив відчуття, що це їхній власний сигнал два рази? Вибачте, але не помітив натяків по всьому тексту.

Загалом розповідь сподобалась, ще б русизми підчистити.
Успіхів.

Категорично не згоден з Людоїдом.
Експансія приваблює своєю науковісті та певною реалістичністю. Цей твір для мене закінчився “Ліна стерла з руки слід астероїдного пилу…”
Чиатйте сучасну фантастику. Туж “Експансію”, “Марсианіна”, “Артеміду”, “Севеневес”

Нарешті несподівана кінцівка! Згодна з попереднім коментатором. Дякую

Це цікаво… Люди, довгий час живучи в неприродніх умовах, здатні будуть, без стимуляторів та ін. наркоти — з усіма подробицями відтворювати в уяві Землю!?
А як щодо крові? Місячні? Планові чи зовсім дивні, бо вже після менопаузи? І чи мали жінки на тому кораблі місячні? Чи все зайве було “вимкнено”…?
Все це (яскраві спогади про вартісні речі, відновлення біолог.ритмів) надихає на експансію. Дає їй хоч якийсь сенс. Натякає, що долетять не самі лиш “живі трупи”. Але видається надто вже фантастичним. 🙂
Для таких тривалих подорожей мав би бути надійніший метод. Або якийсь “анабіоз”, або хоч достатній простір на кораблі + цілісний шмат біосфери… У Сімонса було щось схоже.

Дякую за коментарі.
@ Людоїдоїд. Я нікого не копіював, чи повторяв сюжет. Звичайно, припускаю, що схожа ідея може виникнути у будь-кого.
Успіхів навзаєм.

@ Фантом. На жаль, знаків обмаль. Це не стільки катастрофа, скільки запланована посадка. Проблема в тому, що пройшло настільки багато часу, що жителі Дому вже й забули (декілька поколінь змінилось) в чому ж деталі їхньої місії ну і корабель дещо застарів.

@ Форель. Дівчинка живе виключно в жіночій частині корабля. І якщо дорослим різних статей можна спілкуватись, то дітям – ні. Тому й не знає нікого толком. Зауваження щодо імен приймаю. Мені хотілось щоб закінчення грало різними барвами. З одного боку повторення біблійної легенди, з іншої – що це і є сама легенда, яку потім записали в Біблію. 🙂

Успіхів!

Наук.фант, то, звісно ж, добре.
Але зовсім незрозумілою залишились життя(?) і мотивація(??) “кварченят”. І це якось лякає… Особливо на тлі раптом відкритих їхніх можливостей… 🙁

Схожі ідеї мені ніколи не зустрічалися, тому задум дуже сподобався. А втілення хотілося б більш ґрунтовне, наприклад: оскільки дівчинка живе у замкненому просторі з обемежною кількістю людей, то мала б знати, ху із ху, зокрема той “кремезний дядько”. Відтак персонажі здаються дуже абстрактними.
І, мабуть, погоджусь з коментарем щодо імен – якби діти знали біблійні історії, це вписалося б в текст, адже людям знайома концепція пекла, отже, частково знання релігії у них збереглося.

Щасти вам на конкурсі!

Оце так ненаситний персонаж у вас вийшов, авторе_ко! Хіба Току мало, що “Коли будь-де у галактиці з конвеєра випускали нову модель роботів”, то зверталися до нього? Бо з тексту складається враження, наче він єдина чи то найкраща робонянька (як на мене, “роботонянька” передає більше істини, бо частинка “робо” означає, що істота, про яку йдеться, сама є роботом/андроїдом/кіборгом. Чи ми чогось не знаємо про Току?) у Галактиці, якщо його кличуть в різні її куточки. І йому однаково мало слави?
“Я сфокусував усю його освіту на вченням Азімова, це геніально!” Це дещо обмежено, як не крути.
“Він не хотів умирати.” Девіант, даруйте за термінологію з відеогри. Гадаю, це й було головною причиною піти проти наказу, а не відмовкою про перший закон, який він і порушив, вбивши Току.
“професорятам, що все життя просиділи у пильних підвалах” от де-де, а підвали – останнє місце, де на мій погляд, вони могли б сидіти (хіба що наука у світі твору поза законом, і їм доводиться переховуватися).
“перший акт війни за чистоту органічних рас” А це вже печально та страшно, як і ставлення гг до повістки, у якій він бачить веселенький заклик “мочити нелюдів”. Але й такі персонажі існують будь-де, у всіх світах та реальностях.
Успіху на конкурсі!

Це схоже на сюр, але він на диво цілісний. 🙂 От-як у мікро-серіалі “Протяжно похмура стара крамничка з причандаллям”. Там абсурд доведений до межі (чи й за неї!?) — але вже живе власним (інколи й неабияк цікавим) життям. І тут абсурд теж громадиться, але не набуває потворних форм.
Вдала спроба.
Крім того, автор(ка) залишив собі гарну лазівку. У Саймака теж були високорозвинуті собаки (“майже як люди”).
А ще й любов до тварин. І до обраних людей…
Оповідання — на будь-який смак. 🙂

Едуард, все цілком логічно. Є таке явище як “дежавю”. Про це по всьому тексту розкидані натяки. І враховуючи, що чорна діра викривлює час та простір, люди підсвідомо відчувають певний страх.

Всім дякую за відгуки. Ата!

Мило.
Читається на одному подиху. В скафандрі, звісно ж. 🙂

Втім, не зовсім зрозуміла логіка.
Навіщо освоювати такий відмінний світ і ще й загрожувати місцевому життю?
Але, схоже, дружба переможе. Отже питання не таке вже й нагальне. 🙂

Найбільше твору бракує інтриги. Якщо дозволите, авторе_ко, поясню, що маю на увазі. Оповідь йде рівно та веде читата сюжетом, як прямою дорогою, ще на початку якої, образно кажучи, видно, куди саме вона веде. Але ж мені, як читачу, подобається бачити емоційний бік персонажів, їхні переживання, розуміти, чому вони щось роблять або не роблять, бачити логіку їхніх дій, яка лежить у їхньому характері та минулому. І, звісно ж, якщо у тексті є неочікувані сюжетні повороти, прихований зміст діалогів або описів між рядків, це робить його дуже привабливим у моїх читацьких очах.
Якби у тексті був момент найбільшого емоційного напруження – кульмінація – і лише за нею слідувала розв’язка, то оповідання сприймалося б геть інакше.
Практика – шлях до мастерності. Бажаю вам натхнення та удачі 🙂

Щоб подолати проблеми потрібно об’єднатися. Ця ідея не нова але, як на мене, ще не сильно заїжджена. Склалося враження, що оповідання це агітка тієї самої імперії, що в оповіданні, і цьому є якийсь шарм.

Під час читання у мене з’явилося багато запитань. Найголовніше з них – чому першу місію з вивчення (дослідження? збору інформації?) “Зірки Землі” відправили лише 25 років потому, як “Зірка” з’явилася? А що ж люди робили решту часу? Якщо вони вивчали її дистанційно та прокладали маршрут для першої місії (пам’ятаємо, що перша місія мала план пересування і зазначено, що “до цього чорноту досліджували лише з відстані”), то це невиправдано довго. До того ж, “Зірка” не видається військовим об’єктом – чверть століття вона не виявляла агресії – і на мою думку, доцільніше було б відправити для її вивчення вчених, а не військових. Чи принаймні включити в місію хоч одного-єдиного представника світу науки.
Том нагадав своїм іменем про пісню Девіда Боуі та його Майора Тома, вийшла гарна ненавмисна алюзія у тексті 🙂
Проте мені не дуже зрозуміло, чому астонавтом міг стати лише Майкл, а не Міша. Походження активно втрачає значення вже зараз, коли більше цінуються навички та вміння людини, а не те, звідки вона та як її звуть.
Крім того навіть “Майкл” не так астронавт, як солдат, десантник(?).

Загибель Майкла подана красиво – стати падаючою зіркою для хлопчика, який нею надихнеться… Ну це драматично в тій площині, де це однаково сумно, але по-світлому.
Успіхів на конкурсі!

Задумка мені довподоби, твіст не дуже, але який міг би бути кращим я не знаю. Загалом, для середньостатистичного ледачого гуакамоле, текст завантажує “венасами”, “інтеркомами”, “зільсплавами” і каньйонами Артеміди, ба більше, доводиться напружуватись, щоб уявити “ніби він занурив голову в густий суп помаранчевих хмар і сірчаних вихрів”, а це призводить до дискомфорту -_-. З іншого боку, поки це єдиний твір, який мене автор змусив перечитати, бо все ж таки цікаво. І заодно накинути йому кілька балів. Щасти!