Коментарі

Написано не погано, але космічного мабуть малувато.

Дякую, Людоїдоїде, за коментар. Думаю, тепер навчений Анрюша буде уважніше, хоча щось мені підказує, що поїзка пройшла не так вже й погано) Як часто дорослі люди бувають дуже консервативними щодо нового, так діти більше виявляють свою консервативнисть до старого, і байдуже в які часи і де це відбувається.

Дякую за коментар, Людоїдоїде. “Простір” не читав і не дивився, треба подивитися у чому схожість.
“Величезна претензія ж до “платинового пилу”. Так, мій косяк за певну недостовірність.

Так, я не зрозумів. Де протомолекула і “Росинант”? Твір дуже нагадує епізод “Простору”. А його буквальна назва “Експансія” підозріло перегукується з темою конкурсу.
Історія та грамотність непогані. “Сполотніла” наприклад – чудове призабуте слово. А терористи… на те вони терористи, щоб нагнати страху за всяку ціну.
Величезна претензія ж до “платинового пилу”. Платина один з найменш хімічно активних елементів. Найгірше, що може статися через її СОЛІ з людиною – схожий на астму платиноз.

Чи задумував автор так чи ні, та твір надто вже намагається бути схожим на “Пасинків неба” Гайнлайна. Лиш карго-культ тутешніх мешканців технологічніший.
Тому попри непогані описи та логічний сюжет, поки читаєш один абзац, уже знаєш що буде в наступному.
Якби діти знали біблійну легенду і назвались Адам і Єва жартома, це було б доречно. Та оскільки вони справді Адам і Єва, це виглядає банально, бо було вже навіть на конкурсах “Зоряної фортеці” разів три.
Не можу втім оцінити, що написано добре. І в наступному творі автор можливо видасть щось справді бомбезне.

Ех, Андрюша-Андрюша. На карту треба дивитись, куди тебе бабця везе.
Оповідання злегка гумористичне і доволі цілісне. А також написане гарною мовою, є лиш кілька дрібних помилок. Хоча воно не таке веселе, як деякі інші на цьому конкурсі, бо “дитя космосу” явно не розуміє значення музеїв. А пояснити йому Ба при всій своїй вченості не хоче. Чи то тролить розніженого самовпевненого внучка. Цей тролінг і витягує твір.

Ми є Борґ, вас буде асимільовано. Опис Землі змальовує щось таке. Автору вдалося передати навіть при обмалі описів холод планети й космосу, в якому останні люди вже стали чужими.
Експансія в віртуальні світи справді тема актуальна. Автор користується парадоксом двійників на свій лад, що добра задумка. Хоча згадки в творі життя після перенесення ставлять більше питань, ніж дають відповідей. Життя в формі цифрової копії виглядає таким собі потойбіччям, звідки ніхто не повертався. Хіба жодна людина не може вивести в реальний світ бодай якесь повідомлення? Ось це справді підозріло.
“лекції доктора Вернадського” – не ясно до чого ця згадка. Це ж інший Вернадський, не Володимир Іванович? Чи все ж той? Бо тут таки є ідея ноосфери в її оригінальному розумінні як перетворених розумом оболонок планети.
“Ці люди були єдиними на увесь всесвіт” – то цифрові копії таки вже таки не люди? Їх активність взагалі ніяк не помітна. Навіщо тікати в віртуальність, замкнувши за собою двері, коли можна стати чимось на кшталт тих же Борґів? І всі, схоже, одностайно підтримують такий ескапізм по той бік. Там якась величезна проблема, чи то з оцифрованими свідомостями, чи то зі світом, від якого всі прагнуть утекти. Але читачам про це не розказується.
У твору набралась критична маса питань і суперечностей, яких описи й діалоги вже не компенсують. Хоча в більшому творі могли б.

* бо персонаж якийсь прихований.

Цікаво, хоча підозри, що то печера самопізнання, відвідували мене з першого абзацу. Бо звідки ще хлопчику стільки знати про замок? Питання чи це фантастика. Якщо все це були візуалізації духовних пошуків, то фантастикою вони не є. Чи читали ви “Подорож до Арктуру?” Там є символізм, є духовні пошуки, але все без сумніву відбувається насправді. Щодо вашого твору швидше навпаки.
В оповіданні багато деталей, що дозволяють змалювати в уяві картинку. Що є величезний плюс, що персонаж якийсь прихований. Не ясно що за проблема постала перед хлопчиком. Та й чи хлопчик-то він? Мені здається, що це доросла людина бачить себе хлопчиком. Він не контролював свої емоції? Але цього не видно, тільки повідомляється, що він цього позбувся. Швидше навпаки він закоренілий стоїк і флегамтик, як слідує з поведінки.
Склалося враження, що тут описано фінал довгої пригоди, наведеної десь в інших оповіданнях. Впродовж якої герой змінився і ось уже останні кроки. Без передісторії твір відчувається прісним.
“величерзний червоний склянний орган” – тут наголос вирішує все 😀
І також в тексті чимало одруків, навіть в цитаті вище.

Мені вдалося зрозуміти оповідання, але геть не зрозумілий коментар :/

Авторе, оповідання добре! Через те й не треба так реагувати на будь-яку критику. Навіть, якщо дуже велика потреба…
Так, мені теж не вдалося повною мірою сформувати образ сюжету прочитанного. Але ж і оповідання мініатюрні. Мабуть, якщо б ми усі були геніями, то вже друкувалися за кордоном.
Для мене тема незвична, тому – оригінальна. Загалом сподобалося. Бажаю успіхів і творчого натхнення!

Цікаво читати коментарі, в яких читачі пропонують інший розвиток сюжету. Як на мене, саме в авторському баченні полягає весь сенс твору. Якби головні герої почали захищати один одного або мали будь-яку зброю, то це вже була зовсім інша історія.
Окрім того, важко вмістити текст в 6000 знаків. Довелось пожертвувати декількома ідеями та поясненнями.
Мій задум був показати, що влада готова жертвувати людьми заради наукових відкриттів. Оскільки шлях до нової планети доволі довгий та важкий, його проходження обумовлює наявність пілота та команди, а метою подорожі була фіксація нових мешканців.
При цьому, члени команди знали, що попередній корабель не повернувся, тому їх згода полетіти знову на нову планету для когось може здатися героїзмом, а для когось – дурістю.
Щодо примітивного сюжету, сперечатися не буду. Однак мені, наприклад, після важкого робочого дня хочеться почитати щось саме такого направлення, а не перевантажені численними поворотами сюжету тексти. На кожний твір свій читач.

Дякую, хто розуміє, хто не розуміє, хто сприймає, хто ні… АЛЕ МАЄ БУТИ ЧУТТЯ, ТІЛЬКИ ЧУТТЯ, ТЕ ЩО АВТОР ВИРАЖАЄ – МАЄ ПРОСТО БУТИ., як дощ, коли не завжди його розуміємо, як вітер, коли не можемо усвідомити, як сонце, коли раді, але і боїмося згоріти…

Авторе, дякую! Гарне оповідання. Наочно демонструє, що може статися з “жертвами цивілізації”. Не треба навіть 2200 чекати, деякі й зараз через гаджети скоро говорити розучаться (((

Читач, дякую за розяснення. Позицію зрозумів. Тепер при написанні оповідань триматимусь подалі від фейсбуку.
Бажаю успіху на конкурсі.

Плюсую

Якби навіть у творі була лише фраза “Мав він лише одну слабкість – велику, як борг розваленої Росії перед країнами Африки…”, варто було б його прочитати) Плюсую і за сюжет та вміння тримати увагу читача.

Плюсую. Зрозумілий сюжет, читається легко.

Авторе, щоб оповідання мало хоч якісь амбіції, треба писати про переможців. В даному контексті жодного співчуття до вторичних персонажів. А відтак жодного вживлення в текст і жодних емоцій. Прочитав. І що? І нічого.
Наснаги.

У!