Коментарі

Перш за все — я не згоден з політичними поглядами автора, якими б вони не були.
Про сам текст я не маю, що сказати, все на купу і одразу, якась мішанина.

Мені оповідання сподобалось. Навтіь не зважаючи на багацько специфічних термінів читати було цікаво. Тема проста і легка, тим самим навіює просту давню Наукову-фантастику 80-90 хх років. Кайфонула. Бажаю успіху на конкурсі.

Мені оповідання дуже сподобалось. Написано легко, прямо, просто. І навіть пропускала повз очі специфічні інколи терміни що вилітали по ходу. Тема хоч і проста, але цікава. Мен оповідка сподобалась. Легка наукова фантастика

Звісно, оповідання не може розкрити всіх нюансів катастрофи, що відбулася на Землі. Але висновки, що треба зробити саме так, виглядають дещо поспішними. Загалом оповідання добре.

Я чомусь думала, що дівчина померла. Типу насправді померла. А виходить що ні. Про чистку телефона і чому вона проводиться монахом теж не зрозуміло. Проте…
Не погоджуюсь з вищезазначеними коментарями у тому, що ШІ вкрав книгу у людини і вона отримал нагороду це погано… Це дуже цікавий момент. Взагалі сам факт тго що ШІ захотів вкрасти чиюсь книгу – це цікаво, чому він це захотів, в чому мотив?

Мені не вистачило шлюпки із завзятими парубками, які, скидаючи її у воду, вигукували: “Начхати на всі заборони — ми забираємося звідси!”
А потім — постріли на ураження.

Тобто все добре, але панікою я не проникся.

“…у глибокому космосі на мільярди світлових років не було нікого.” Далеко ж його занесло) (Погугліть, скільки це в масштабах всесвіту, бо звучить абсурдно)
Мене не зачепило. Хотілось би, щоб замість оповіді за товаришів з якими герой “працював, сміявся, спілкувався”, нам ці сцени показали, бо поки емоційного відгуку не відчуваю. Є відчуття поганої вичитки, якісь зайві деталі, які ведуть в нікуди і ні на що не впливають.
Загалом, пасивний головний герой і “Бог з Машини”, як на мене, рецепт не дуже цікавого сюжету. Які теми хотів дослідити автор, я не зрозумів.

Добре.
Тільки діалоги не зовсім природні: у ситуації стресу навряд чи люди говорять довгими реченнями чи коментують стосунки в родині. Головна охоронниця поводиться, як тренований аутист. Можливо, вона такою і є.

Що стосується сюжету — то хороша ідея, хороша динаміка.

Гарний науковий трилер! Мені довподоби.

Ідея адаптації людей до життя у часовій петлі – непогана, хоч і клішована. Автора можна похвалити за те, що він (вона) не намагається детально це пояснити, посилаючись на “тупість” ГГ. Це відразу знімає частину відповідальності за подію, яка сприймається “теоретично можливою, але капець якою неймовірною”. З іншого боку, бракує розуміння у двох ключових речах:
– як саме люди можуть відхилятись від сценарію петлі?
– чому люди не забувають? Адже свідомість – результат цілком матеріальної взаємодії клітин мозку. Якщо обнуляє матерію – чому не обнуляє свідомість?

Потенціал конфлікту, як вже зазначили колеги вище – неймовірний, з ним можна працювати в масштабах цілого роману. Оповідання мало б сфокусуватись на конкретному наслідку цього. Автор же спробував(ла) дати загальний погляд – і вийшов ніякий висновок.

Це важливий урок, через який, напевно, проходять багато (якщо не взагалі всі) автори: неможливо зробити твір/ідею універсальною, чи охопити всі нюанси потенційного конфлікту. Слід обрати, що розкривати.

Я вірю, що з часом ви писатимете ще кращі оповідання. Удачі!

Мені здається, десь тут є все для чудового оповіданнячка, але воно не реалізовано як слід. Зараз поясню.
Перше. Тема конкурсу натягнута, мов сова на глобус. Точніше, історія іде одним шляхом, але потім перекручується і вивертається в бік найбільш прямолінійного трактування теми конкурсу. Тому розвʼязка викликає тільки одне питання: і шо? Арка протагоніста незаслужена, непідготовлена. Щоб він почав працювати окремо від звичного боса, треба йому було навчитися чомусь/зрозуміти щось конкретне під час цього сюжету, а просто “треба імпровізовувати” – недостатньо для зміни. Але це ж у нас тема така, безвиграшні сценарії, і єдина відповідь чомусь – імпровізація. Коротше, тема реалізована зверхнево і шкодить самому оповіданню.
Друге. Всезнаючи оповідач тут не потрібен. Оцей вступ і подальші деякі ремарки оповідача роблять все надто наївним і дитячим. Чому просто не почати з дії і не подавати все виключно через протагоніста?
Третє. Після мідпойнта, який є стрибком в портал, більше немає ескалації. Тобто не відбувається нічого аж настільки гіршого для героїв, що вони повинні ще більше старатися для розвʼязання проблеми. Як приклад: вони доставили товар, але їх спробували вбити. І що це за товар був, який аномалії викликав? Незрозуміло, недокручено. І виходить, що друга половина тексту просто повільно скатується у вирву по напрузі, тому і розвʼязка з рішенням протагоніста взагалі не чіпляє. Їй не передувало бодай щось значуще/драматичне.
Четверте. Ніби оповідання маленьке, явно забагато триндежу персонажів. Все те саме можна передати набагато яскравіше і коротше, а звільнений простір використати, щоб докрутити сюжет.
В підсумку вийшло, що найцікавіше в оповіданні або не розкрито, або закінчилося десь посередині тексту. Його може врятувати комплексне редагування через трьохактну структуру і розкриття теми не настільки в лоба. Дякую за увагу.

Деякі абзаци завеликі. Для цього варто розділяти монологи та описи.
Ідея із гіперпросторовими штормами й закриттям Землі — чудова знахідка, але варто пояснити детальніше наслідки такого рішення. Чи точно всі на Землі будуть ізольовані? Чи були інші варіанти?
План Айвана — фактично геноцид у відповідь на геноцид, але текст більше виправдовує його дії, ніж досліджує моральний вибір. Було б цікаво, якби він глибше усвідомлював свою роль у майбутній катастрофі та демонстрував більше особистих переживань. Потенціал є – варто доопрацювати.

Дуже гарно зроблено! Все на місці – і напруга, і пророблений характер головної персонажки, і гарні деталі, що дають уявлення про характер персонажів другорядних. Щиро бажаю успіху на конкурсі!

Дуже сподобалося, як передана зміна настрою в залі: спочатку цікавість, потім жах, потім справжня паніка. Можна трохи підтягнути – це деякі моменти із повторенням. Наприклад, коли вдруге згадується про те, що перший розумний вид сам себе знищив – тут можна трохи стиснути, щоб не збивати темп. Але загалом – дуже атмосферно, масштабно і з хорошим присмаком космічного жаху.

Описані відчуття настільки реалістичні, що у мене з’явилася фізична відраза. Вислів “людина – це двонога тварина без пір’я” – гарно описує Атласа. Мутнувата вийшла історія.

Погоджуюся з колегою Сівер, щось усе надто заплутано. Я так поняв, що це повноцінний андроїд зі штучним інтелектом, бо йому ж потрібно тіло, щоб грати у футбол. Були б ще це шахи, тоді туди-сюди. А так виходить, що всі знають про тих ШІ-андроїдів-монахів, і раптом спеціалісти не можуть розібратися, що він вкрав у дівчини роман. Ну типу, авторство було б цілком можливо довести – принаймні, що це точно написав не ШІ, якщо він ближче до генеративного, як сьогодні. Але якщо він вже набагато більш просунутий, з самосвідомістю, як тут ніби показано, то в чому новизна? Чому саме він перший щось написав, а не інший до нього? Якщо навіть самосвідомі ШІ нічого такого не створюють, тим паче має бути очевидно, що це не його книжка. Коротше, все розвалюється, бо не видно однієї послідовної лінії, яку можна вибудувати за підсумком твіста. Треба як слід подумати, як це виправити, але я не знаю, що запропонувати, бо так і не поняв основний задум. Якщо це просто про “ШІ буде красти в нас творчість” – якось надто складно все і твіст не факт що потрібен.

Динамічно, акуратна, поступова розповідь, постійно відчувається напруга. Однак я не одразу зрозуміла що мається на увазі під частками, однак у кінці все встало максимально до кінця. Гарна робота з гарною структурою і максимально реалістичною проблемою

Погоджуюсь із коментарем вище. Автор(ка) чудово прописала психологічний стан та напругу ГГ, її прагнення Танатосу через зникнення найважливішої людини у її житті. Також мені сподобалося протиставлення психології батька і матері, як вони по-різному пояснюють собі доцільність спуску.

Єдине моє запитання пов’язане з назвою оповідання, хоча воно суб’єктивне: чому саме “Впасти”, а не “Втонути” чи “Спуск”?

Давайте пройдемось по сюжету:

Незрозуміло, що саме Айван хоче зробити при атаці ворогів. Схоже, щось суїцидне, але руйнівне для ворогів. Окей, а чому його план аж настільки відкинутий іншими архонтами? Одне не протирічить іншому. Люди мали б застосувати усі можливі плани. Адже колоністів вони відправили? Чомусь цей план не суперечив їхньою гіперзариттю Землі, а атака камікадзе Айвана – суперечить? Так, обмежена Земля перебуватиме у стагнації, але якщо обирати між цим та винищенням – ну, по-моєму нарікання Айвана, м’яко кажучи, позбавлені логіки. Люди значно охочіше жертвують людяністю в ім’я виживання, ніж полюбляють про це романтизувати. Айван протиставляє гіперзакриттю розвиток їхньої галактичної цивілізації… а хіба їм в такому разі не гайки від інопланетян? Якщо обирати між неіснуванням і виживанням з надією, хай і примарною, вибір, по-моєму, очевидний.

Архонт робить самопожертву заради майбутнього людства – це зрозуміло, але чому він при цьому засуджений іншими архонтами? У чому в них стався такий непримиренний конфлікт? Момент з вагітною Люсією, яка з’являється лиш на мить – клішований, але спрацьовує, як слід. Втім, це тригерить ще більше питань. Якщо Люсія вагітна, Айван мав би підтримати найбожевільніший план, за якого у його обраниці та дитини буде майбутнє, а не винищення.

Згадка рядка з “Мексиканця” наприкінці… ну, це прикольно, але трохи крінжово, бо звучить занадто пафосно. У “Мексиканці” ці слова – монолог, а тут – фраза, сказана до коханої, і тому цитата сприймається геть по-іншому.

Гарно, мені дуже сподобалося! Гарно написано, приємні персонажі та цікаві образи.
Трохи тривожить те, що раз вони в кінці відправляються на землю в Старлайнері, то на чому тоді через півроку будуть сідати Ліам і Андреа? Я розумію, що якийсь спосіб у них є, просто мені не вистачило щоб це було згадане в тексті (якщо це було і я пропустив, то вибачте).