Коментарі

*сміється з попереднього коментаря*
(Треба писати не просто “цілі числа”, а “натуральні” )

Сподобалась ідея, щодо енергії. Хороше оповідання, але є інші, котрі сподобались більше. Дякую!)

Чудово передана тема конкурсу. Присутня історія кохання, що рідко в таких конкурсах. Можна зрозуміти Софію та її вагання. Автор до кінця не розкриває скільки пройшло часу, тому кінцівка здивувала і сподобалась. Я б наважилась швидше))
Хороша робота. Дякую!)

Вітаю! Робіт більше 10. Ви сказали, що модна писати будь-яку цілу оцінку. Це означає, що це може бути 0, 11, 12, 13, 14 тільки, чи, наприклад, я можу поставити -1,-5, 100, 27 і тому подібне?

“Ще трохи я дивився музику”
А чому не слухав?

Гарне оповідання про фантазію. Мрія про недосяжне, яке може опинитися поруч, як та Селена.
Удачі на конкурсі!

А мені дуже сподобалось! Оригінальна ідея, подача з гумором, діалоги, все автор зміг втиснути. Кінцівка – безмежний простір для уяви читача. Хороша робота. Дякую!)

Оповідання затягує. Читаєш абзац за абзацом, наростає інтрига, вже починаєш хвилюватися разом з гг, відчувати реально небезпеку від невідомого, а потім раптом виявляється, що все набагато простіше) Я очікував, що трапиться контакт з позаземним розумом, але закінчення оповідання виявилося ще більш ефектним, ніж я гадав.

Щось я не вірю в такий недолугий Ідеаріум. Якби всі корисні ідеї були настільки нежиттєздатні, людство досі б не вийшло з печер і не спустилося з гілок.
Тобто Ідея Поставити Десятку тут не проканає, її негайно потарганять нейрагенти.
Але гумор приємний, а за “втрутня” взагалі все можна пробачити. Це ж так звана “контамінація”, тобто поєднання значення двох слів. “Трутень” + “втручати” = дурня вчити, що в решеті воду носити. 🙂
Удачі на конкурсі!

Ідея зрозуміла, так, і на щось таке чекаєш наприкінці, а побутова замальовка, але становить тіло оповідки, і справді трохи нуднувата.

Мене інше збентежило. Я розумію, що це таке фантастичне припущення – видобути ДНК міфічного героя з рослини, названої на його честь, але якось не зайшло. Якби цю фішку оправити в який-небудь інший тон оповіді. Може, більше іронії, може, якоїсь зовсім трешової кислоти, не знаю, не можу сказати. Якесь мутне відчуття. Що більше про це думаю, насправді, то більше інтригує)

“— Наземне управління майору Ігорю, ви мене чуєте? ” – оце мені реально сподобалося) Тут одразу підозрюєш, що тебе дурять, бо прям серйозно, this is ground control to major Tom, sorry, Ihor?)

Щодо образності, то я, зізнаюся, програла з першого речення. “Густу темряву розбавила поверхня планети” – воно ніби й розумієш, що мають на увазі, але “планета” із “розбавила” якось не ліпляться водно. Кісточка цукру чогось теж мені виявилася не по зубах.

Сюжет дещо, ем, заяложений, але принаймні є твіст.

Що бажає здобути вчений? ДНК Нарциса. Тобто це мета героя. Що він робить задля цього? Він свариться з дружиною, розмовляє з донькою. До чого приводять його дії? До розлучення. А де ДНК? Немає. Це серйозна композиційна похибка. Фінал не відповідає початку. Головгер не виконує сюжетне завдання – досягнути мети.
Виконаємо ще трохи досліджень головного героя. 🙂
Чи має головгер такий скарб, що допомагає подолати перешкоди? Ні.
Чи є в головгера якась таємниця, що робить оповідання цікавішім, додає інтриги, напруження? Ні.
Чи має головгер недолік, завдяки якому стає ближче до читача? Недолік має, але такий, що відштовхує від себе – він дуже нудна людина, до того ж невдаха. І нічого не робить, аби це перебороти.
Із цим потрібно щось робити. )))
Удачі на конкурсі!

” Але ненависть майже згасла – тому я змогла відкрити шпарину.
– Тоді ти найкмітливіша.
– Ти не розумієш. Я ж казала – люди готові до відкриття завіси.”

Мене вразив її висновок. Камон, дівчино, ти завісу лише трохи розсунула – відкрила ШПАРИНУ, не двері, не віконце навіть – і тобі прилетіло стрілою. Яке там “майже згасла”! Віра в краще в людях – це чудово, але тут заявка на премію Дарвіна, їй-богу.

Загалом написано симпатично і справді злободенно, і, хоч воно починається “з середини”, але немає відчуття вирваності з більшого твору. Але фінал мене все одно виморожує. Виходить, усе як завжди: “наші” добрі й хочуть дружити, а з-за порєбріка прилітає взагалі не квітами. Тому виникає неоднозначне враження: ніби твір про те, що любов спасе світ, а ніби й про те, що ідіотів життя нічого не вчить((

То що, так і не відбулося маленького кроку 🙁 ? Але, може, воно і на краще для романтичного археолога)

Плюсую щодо характеристик “мила, наївна і ніжна” для цієї історії. Тут і наратив такий, як казці: ішли роки (переказуємо стисло неважливе, показуємо подвиг одразу).
Можливо, справді, для дітей вона підійде краще, бо у дорослих виникає занадто багато питань і до логіки, і до механіки всього цього діла.

“– Кодекс планетарних досліджень забороняє вступати в контакт з примітивними формами життя, в тому числі і гуманоїдними – сухо процитувала жінка”.

Всмислі?.. Вони ж їх рятувати збираються, хай і прикинувшись богами. Це хіба не контакт?
Я взагалі драми не зрозуміла, а справді, чого Олена Іванівна так упиралася? Усе одно ж буде шоу від “наших” для аборигенів, ну справді, врятували б дівчину – показали б себе раніше могутніми й милосердними богами, у чому проблема?..

Оця штучність конфлікту + загравання з міфологічним мисленням = пафосність над міру, мені так здається. Про те, що вся фабула геть не нова, і говорити нема чого.

Нормальний анекдот, тільки догий трохи. У дусі драматизованих оповідок про життя організму, російською, не пам’ятаю, хто автор, бродили оце цьогоріч мережею.
Пацани з Ідеаріуму справді якісь недолугі, шкода їх.

Що у твору не відняти – він, безперечно, впливає на читача. Ідея Випити Пивка не полишає мене досі.

Яка ж це казка, слухайте, це ж взагалі чорна безнадія.
Візеринка вагалася, чи йти за натовпом – пішла й загинула.
Юрій теж пішов за натовпом – щастям у його житті й не пахне.
Криштуник відірвався від натовпу, політав і вмер – так і не пробудивши нічого в Юрії.
Отака земля, малята. Ніхто не зробив маленького кроку нікуди, всі кроки приречені. Якась жесть.
Піду нап’юся.

У мене той самий сет питань, що й у Птахи, і враження зрештою те саме: ніби це уривок з більшого твору, його кульмінація, а те, що це за люди, як вони сюди потрапили, як Нечай досліджував артефакт і дійшов своїх сміливих висновків, хто йому це все дозволив, бо явно ж він не самотній рейнджер, а на якійсь умовно державній службі (бо мало лі шо, а раптом би воно вибухнуло все тощо) – оце все лишилося в тій частині роману чи повісті, фінал якого/якої ми бачимо.

Поясню, чому мене не зачепила кінцівка. З того, що компанія на конференції шукає інвесторів я так зрозуміла, що це по суті стартап. Насправді, нічого страшного немає в тому, що стратап ще доробляє продукт і вилазять деякі, так би мовити, баги. Крім того аварія на хімічному або іншому небезпечному виробництві завжди може призвести до сумних наслідків. Ще не вистачило розуміння ГГ, який виступає скоріше ілюстратором ситуації, ніж дійовою особою. Проте, потенціал в ідеї безперечно є.

Ну, в принципі, чогось такого від фіналу й чекаєш, адже автор досить прозоро натякнув: очікування дуже сильно затяглося. Але твіст умовно є, і він надає тексту цілісності, хоч ідея справді вторинна.

Найбільше мене збентежили образи героїв: Денис із якимись абстрактними артефактами, який розконспірувався перед аборигенкою, не боячись дурдому, і Софія, яка не здається аж такою вже в нього закоханою. Зокрема, ця фраза про “може, шкодує, може, і ні” щодо згаяного часу справляє враження, що Софіїн перехід – це якесь на тобі, боже, що мені негоже. Вона класно пожила у своєму світі, тепер, на старість, можна й чоловікові зробити ласку. Ніби не дуже й хотілося, просто совість замучила.
Може, я не так зрозуміла, це суто суб’єктивне враження.

Читалося досить рівно, приємно. Повтор цілого речення я якось не помітила)