Місячні незабудки

Максимко ще ніколи не вибирався із задимленого мегаполісу на природу й виявилося, що одна річ бачити зорі на відео, і зовсім інша — вживу в загадковому нічному небі.
— Які гарні! — вигукнув він. — Колись я виросту й обов’язково прилечу до вас в гості!
Одна із зірок промайнула небосхилом, наче сама поспішала на зустріч дитині, що радісно розсміялася.
Батьки відвезли хлопця додому й вклали спати, але той ще довго крутився в ліжку й лише на ранок заснув із щасливою посмішкою на вустах. Максимку снилися казкові пригоди на дивовижних планетах посеред безкрайнього океану зірок, які вабили до себе безліччю таємниць й не могли дочекатися на свого дослідника.
Ішли роки. Хлопчик підріс. Він не спився, як чимало однолітків, і не розгубив мрії, як інші. Вивчився й навіть зустрів споріднену душу, із якою побрався. У дружині були очі кольору незабудок, ці ж квіті Максим подарував Ірині на першому побаченні, і вони надихнули її вступити на біологічний, щоб досліджувати позаземну флору. Але до складу експедиції з подружжя взяли лише Максима.
Вони прощалися на місячному космодромі перед стартом першого пілотованого зорельоту. Колись на Місяці знайшли стародавній корабель. Саме через нього раптово перервалася місячна програма на довгі десятиліття, а насправді стала засекреченою, допоки не вдалося частково повторити чужі технології. Якими ж були із себе прибульці, вчені лише здогадувалися: із всього живого на кораблі збереглося тільки насіння квіток, що виростали такими схожими на земні незабудки…
— Ти не передумав залишитися? — не підіймаючи очей, стиха запитала Ірина.
— Хотів би, але це ж мрія всього мого життя.
— Ти прилітай чимшвидше, я тебе дуже чекатиму.
Максим прикусив губу: ледве не зірвалися правдиві, але жахливі слова “Не чекай”… Адже принцип повернення зорельотів досі не розкрили. Не могли ж прибульці відправляти навмання кораблі в один кінець? Тому від першої експедиції в невідомий гіперпростір людство надіялося не так на диво повернення космонавтів, що на практиці розберуться керуванням, а хоча б на якісь підказки. Від автоматичних кораблів, що відправилися раніше, досі не було звісток.
Ірина дістала із сумки місячні незабудки, що ростила для досліджень, і подарувала Максиму.
— Вони кольору твоїх очей, — попестив він пелюстки, а потім змахнув сльози з вій дружини.
Вже місяць відчайдухи летіли гіперпростором за останньою адресою, звідки прилетів колись інопланетний корабель. Якраз на вахті Максима в ілюмінаторах показалася незнайома зірка, що ззовні нагадувала рідне Сонце. Навколо зорі теж оберталося вісім планет. А третя планета була… була Земля! Що-що, а Землю люди не впізнати не могли.
Здивуванню команди не було меж: чому серед всіх зірок вони прилетіли до своєї?
Тільки Максим здогадався, що вдома за ними дуже сумували й чекали.
В космонавтиці не буває нічого випадкового: інопланетні квіти виявилися тим самим пазлом, якого бракувало. Відтоді кожна експедиція бере їх насіння, і коли збирається повертатися, висаджує місячні незабудки, що завжди виводять мандрівників із гіперпростору додому.